|
|
Що для цього можна зробити у війську, розповідає доктор теології, проректор Київської духовної академії, голова синодального управління духовно-патріотичного виховання у зв’язках із Збройними cилами та іншими військовими формуваннями України УПЦ КП протоієрей Димитрій Садов’як.
Нині керівництво Української держави, повертаючись до історичного досвіду, наголошує на особливій ролі церкви та віри в Бога у житті суспільства. І це в той час, як, за “науковими” прогнозами ідеологів марксизму-ленінізму, релігія, як опіум для народу, мала зникнути ще на початку 90-х. Наразі маємо XXI століття…
- Насправді значення релігії у житті конкретної людини чи спільноти ніколи не змінювалося. “Спільнота без релігії - що судно без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика, і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв”, - ось як високо оцінював роль церкви і священиків імператор Наполеон.
Церква Христова із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя. І в наші часи Православна церква в Україні не є самозамкненою структурою. Її священнослужителі намагаються позитивно впливати на життя молодої держави. Однак через багаторічну атеїстичну пропаганду та боротьбу із релігією ця діяльність церкви надто ускладнюється. Особливо складно цей процес проходить в українському війську. Форма стосунків армії і церкви поки що лише опрацьовується. І, на жаль, слід констатувати, що це опрацювання останніми роками невиправдано затягнулося…
- Що ви маєте на увазі? Армія ігнорувала контакти з церквою?
- Ще 1994 року у Львові на науково-практичному симпозіумі “Духовно-гуманітарні проблеми розбудови Збройних cил України”, який проводили Національний інститут стратегічних досліджень спільно з Інститутом історії релігії, була започаткована як консультативний орган Міжцерковна рада з питань душпастирської роботи у військових формуваннях України. Відбулася спроба учасників – представників УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ та релігійної спільноти Церкви Адвентистів сьомого дня - за присутності представників Міністерства оборони створити постійний консультативний орган різних конфесій у справі душпастирства у збройних cилах України. Через рік уже у Києві відбулася міжнародна науково-практична конференція “Армія і духовність: свобода совісті та віровизнання”. Вона мала значне представництво науковців, силових міністерств, органів державної влади та зарубіжжя і порушила проблему задоволення релігійних прав і свобод в армії. На базі Київського військового гуманітарного інституту відбулася міжнародна науково-практична конференція “Християнська любов та військовий обов’язок”.
- Загальновідомо, що у Збройних cилах навіть найбільш обмеженій у вільному часі категорії – військовослужбовцям строкової служби – на офіційному рівні дозволяється відвідання богослужінь у вихідні та святкові дні. Окрім цього, священики – доволі часті гості у військових частинах…
Так, ви правильно зазначили, що священики – то гості. Церкву, якщо і допускають до війська, то до самих військових вона ще не допущена. Бо молебень та промова під час складання присяги, на День частини або великих християнських свят не задовольняють духовних потреб окремого військово-службовця. Пастирська турбота церкви щодо військових значно глибша за змістом та значенням від спрощеного підходу до цього питання багатьох воєначальників. Священик, усвідомлюючи особисту відповідальність перед Богом, призваний бути водночас і духовним наставником і слугою кожної людини, яка перебуває під його опікою. Особливі умови військової реальності, які випадають переважно молодим чоловікам, відірваним від звичних їм ціннісних орієнтирів та цивільного життя, спонукають церкву до постійної копіткої турботи. У всі часи люди, що присвятили себе служінню Христу, проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, маючи своєю зброєю молитву і християнські чесноти.
Особливу увагу священик повинен звертати на офіцерів, які мають у всьому бути взірцем для підлеглих, у тому числі і в духовних питаннях. Виховна робота командирів та душпастирська діяльність священика повинні взаємно доповнювати одна одну та мати спільний знаменник – і тоді результати будуть вагомими. Саме тому Управлінням духовно-патріотичного виховання військовослужбовців УПЦ КП у 2000 році при Київській духовній академії започатковані богословські курси для офіцерів Міністерства оборони та МВС. Лекції з історії християнського віровчення, апологетики, сектознавства, іконології, літургики прослухали сотні офіцерів. Це був перший крок до їх духовної освіченості, однак, на жаль, він не набув системного характеру.
- Але, погодьтеся, певні непорозуміння є й між християнськими конфесіями та деномінаціями. І саме цей фактор військове відомство останнім часом називало основною перепоною щодо зближення армії та церкви. Наприклад, взяти хоча б питання будівництва храмів на території військових частин.
- До зведення храмів Міністерство оборони України ставилося подекуди обережно, а подекуди досить індиферентно, що не могло не викликати певне занепокоєння. Чому у деяких військових частинах зараз діють храми, які належать тій чи іншій конфесії? Адже серед військовослужбовців цих частин можуть бути католики, протестанти. Тоді справедливо було б зводити поруч костел та кірху… Особисто я переконаний і думаю, що цього не слід нікому доводити: Україна – Православна країна. Отже, держава мала б це враховувати й у контексті військово-церковних відносин і водночас не перешкоджати задоволенню духовних потреб віруючих інших конфесій та деномінацій.
- Ви маєте на увазі запровадження капеланства?
- Так. Але хотілося б одразу уточнити: не капеланства, а інституту військових священиків. Саме ця назва – в українській традиції, і не варто займатися іноземними запозиченнями.
Впевнений, настав час творити цю структуру. Більш того, як відомо, цей процес вже розпочався. За ініціативою командування Сухопутних військ у складі українського миротворчого контингенту, який виконує завдання в Іраку, зараз присутні два священики (двох основних православних конфесій України – УПЦ КП та УПЦ МП).
- Чи отримає капеланське служіння відгук в армійському середовищі?
- Так, а ще кажуть, я це неодноразово чув у “високих” кабінетах, що віруючих в армії – небагато, а тому й штатного священика не потрібно. Мовляв, людям достатньо відвідувати церкву у вихідні дні… Однак це хибна думка. Військовий священик опікуватиметься не тільки тими військовиками, які відкрито сповідують свою віру, але й тими, хто не звик, або боїться про це говорити, а найбільше – людьми, яких військові психологи звично зараховують до “групи ризику”.
Важливу роль відіграє і особиста поведінка священика, яка повинна бути бездоганною – тоді його вплив на військовослужбовців буде значним, а авторитет – високим. При цьому, на мою думку, основну увагу сучасний військовий священик повинен звертати на духовно-патріотичне виховання. Адже сутність релігії полягає у чіткому відмежуванні добра від зла.
Зрештою, у всіх арміях розвинених країн світу є військові священики, які значною мірою сприяють і боєздатності військових формувань, і задоволенню духовних потреб віруючих в Бога військовослужбовців. Це спостерігається і в тих країнах, де панівною або державною є якась одна церква чи конфесія, і в тих, де існує поліконфесійність. Зрештою, й історія українських збройних формувань знає чимало прикладів тісної взаємодії державних та церковних чинників. Не можна, наприклад, собі уявити військової служби часів Київської Русі чи козаччини без проведення богослужіння, без освячення церквою військових частин і з’єднань.
- Так, можна погодитися, що організаційно питання щодо запровадження інституту військових священиків цілком розв’язуване. Для цього потрібна лише політична воля. Зокрема, діяльність штатного священика у війську сприятиме, так би мовити, переходу невіруючих військовиків (особливо це стосуватиметься молодих людей) у категорію віруючих. Чи не буде це порушенням прав, нав’язуванням нового світогляду?
-У наш час діяльність священика у війську є одним із видів місіонерської діяльності церкви. Без цього неможливе виховання військових на основах християнської моральності. Адже щоб богослужіння та молитви не переросли серед військових у формальність, священик повинен розтлумачувати їх справжній зміст. Адже молитва – це прохання, звернене до Бога, але прохання не егоїстичного характеру про задоволення своїх життєвих людських потреб, а прохання про допомогу у подоланні недоліків людини, що стримують духовний прогрес. Релігійне виховання воїнів сприятиме пом’якшенню їх жорстокості, особливо під час воєнних дій, і водночас розвиватиме такі риси характеру, як мужність та самовідданість. Священик особливу увагу звертатиме на серйозність військової присяги, як свідчення військовослужбовця перед Богом та людьми про щирість свого бажання чесно і сумлінно нести свою службу, стимулюватиме покору солдатів перед керівниками-офіцерами, ініціюватиме дружні стосунки у солдатському колективі.
Що ж до порушення прав невіруючих, то особисто я не бачу жодних проблем із запровадженням душпастирства.