|
|
Період діяльності славетно го отамана Івана Сірка (війна 1671 р.) дістав відображення в “Щоденнику подорожей” У.Вердума, де всебічно змальовано всю панораму життя тогочасної України. Цікавилися українською проблемою, зокрема в епоху Великої Руїни, також Г.В.Лейбніц (деякі дослідники навіть припускають, що Лейбніц – то онімечене прізвище Лубенець), де Ла Круа, Божо, і, звичайно, Вольтер, який у своїй “Історії Карла ХII” подає цінні відомості про гетьмана Івана Мазепу та його політичну мету. Взагалі, “полтавський Рубікон” Мазепи в усіх, окрім проросійськи налаштованих, західноєвропейських джерелах отримує позитивні оцінки, називається “героїчним актом”. Добу Мазепи і, зокрема, особистість великого гетьмана відбито у європейській пресі, епістолярії та мемуаристиці ще детальніше, ніж попередній період. Іноземні дипломати й мандрівники описують самого гетьмана як людину високоосвічену, інтелігентну, знавця багатьох мов, справжнього аристократа. В.Січинський зазначає: “В добу Мазепи у Західній Європі з’являлося чимало брошур, листків, летючок сатиричного змісту в формі п’єс, діалогів і т.ін. У всіх цих виданнях Росію називали не інакше як Московія, тоді як наша земля фігурувала звичайно під назвою Україна. Погром, учинений Москвою на Україні після Полтавської битви, викликав обурення у Європі”.
У Західній Європі ХVI – ХVII століть не вживалися назви “ Україна”, “українці” в етнічному розумінні, це слово означало лише певну географічну територію, а народ називався “русини”, “рутенці” тощо. До популяризації нашого національного імені – Україна, українці – найбільше прислужився інженер Гійом Ле Вассер де Боплан. Його знаменита книга “Опис України...” є, по суті, першим підручником українського краєзнавства. Козаків Боплан характеризує так: “Вони дотепні й спритні, винахідливі і з широкою душею, не прагнуть до великого багатства, а понад усе цінують волю... Саме в цьому й полягає основна причина їхніх бунтів і повстань проти місцевої шляхти”.
Отже, можна сказати, що до ХVI століття Україна як держава хай і не сформувалася остаточно, проте, у всякому разі, заявила про себе у європейських масштабах як про багату, військово й торговельно активну, досить захищену, висококультурну на той час окрему політичну територію.
З другої половини ХVIII ст., після того, як Україна стала предметом російської експлуатації, характер відгуків іноземців про неї змінюється. Росіянин Рубаков у передмові до своєї книги “Краткія политическія і історическія свъдънія о Малой Россіи” (Петербург, 1773 р.) висловлюється реалістично: ”Український народ, що відзначився в минулому своїми во-єнними подвигами й замилуваннями до знання і лицарства, а своєю талановитістю і свободолюбством та своєрід ним устроєм вславився перед цілим світом, не має дотепер точної історії та географії свого краю”. Німецький лікар і природознавець С.Г.Гмелін у своїй чотиритомній “Подорожі по Росії”(1770- 1784 рр.), окрім схвальних відгуків про наш народ, зауважує, що на Україні здавна були відомі хімічні ліки, а також відоме було щеплення від віспи. Дж. Маршалл, що описав Україну у 1772 р., наголошує: ”Україну застав я як країну неймовірно родючу й дуже добре загосподарену, не подібну до уяви, яку я створив собі про Україну на основі прочитаних книжок... На Київщині та Чернігівщині... відчував себе вільним і безпечним, як у першому-ліпшому англійському графстві, хоча тоді була війна з Туреччиною”. Про Україну та її народ прихильно висловлювались не тільки мандрівники по її землях, а й ті іноземці, що зустрічалися з українцями поза її межами, або лише теоретично знайомилися з “ українським питанням”, як наприклад, Ж.Б. Шерер, аташе французького посольства в Петербурзі, у своїх “Анналах Малої Росії...”(1788р.): “Історія більш славного, аніж відомого народу, корінням якого сягає більш як на 800 років у глибину минувшини, але ім’я якого знаємо ледве 200 років... Українські козаки були спокійним народом; вони відповіли на узурпації польських магнатів і кліру спочатку уступками; згодом, коли помітили, що існує тільки одна думка – їх роздавити, немає нічого дивного, що вони взялися за шаблі, щоб скинути важке ярмо... Цього їм не можуть простити. На те, що козаки зробили, щоб забезпечити себе, дивились як на революцію, а кожне повстання вважається за злочин, коли сили не відповідають розпочатій справі”. На межі ХVIII та ХIХ ст. француз Ш.Ф. Масон, що служив тоді при московському дворі, видав свої “Секретні мемуари про Росію”, де виразно розрізняє “russe” та “ukrainen”: “Козаки не мають нічого спільного з росіянами, хіба що грецьку релігію... їхні звичаї, спосіб життя, їжі, війни – цілком відмінні, коли не брати до уваги загальних схожостей межуючих народів, наближених... вузлами релігійними й політичними...”.
Таким чином, образ України в свідомості багатьох дослідників пов’язаний насамперед з козацтвом. Головні його риси – відсутність кріпацтва, формальне рівне право всіх членів громади користуватися сільським господарським угіддям, брати участь у радах, де вирішувалися всі найважливіші питання. У 1765 р. царською владою було ліквідовано козацтво Слобідської України, 1775 р.- Запорізька Січ. На початку 80-х рр. ХVIII століття ліквідовано лівобережне козацтво. Понад два століття слово “козак” перебувало в забутті.
З кінця 80-х рр. ХХ ст. почалося відродження козацтва України. Сам час закликає нас відродити вільний дух народу, українську культуру, повернути його гідність, почуття причетності до державних справ, зміцнити в суспільстві християнську мораль і цінності.