|
|
| Український дипломат, автор багатьох історичних книг, генерал-майор УРК Теофіл Рендюк презентує свої книги |
Коли мене запросили на презентацію книжки Теофіла Рендюка «Гетьман Мазепа – відомий і невідомий…», чомусь одразу спало на думку: цей чоловік не просто так взявся за дослідження трагічного відрізку на шляху, куди завела примхлива доля опального гетьмана, який хотів здобути волю для своєї країни. Про передсмертні поневіряння чужиною гнаного, зневіреного й шельмованого колишнього можновладця і про місця, де, врешті-решт, його неспокійна душа знайшла вічний спочинок після довгих митарств – вісім разів перепоховували тіло і двічі грабували могилу. Либонь, ще від появи на світ Божий Рендюкові судилося збирати гіркі зернятка розвіяної вітрами української історії. Адже недарма має таке рідкісне ім’я, що визначає непросту життєву стежину, – Теофіл, тобто, у перекладі з давньогрецької «Боголюб». Та й по батькові багато до чого зобов’язує: Георгійович… Саме Георгія в народі здавна шанували нарівні зі Святим Миколаєм Чудотворцем, називали Юрієм Змієборцем. Отож, напевно, на роду їм написано бути захисниками, обороняти й говорити правду про маловідомі аспекти історії своєї держави, дбати про імідж України за кордоном. Що й робить нині кандидат історичних наук, історик за покликанням і козак за переконанням Теофіл Георгійович Рендюк.
У сітці-авосьці тато приносив гору книг
Народився Теофіл Георгійович 7 липня 1955 року на Буковині, в селі Остриці Глибоцького району. Власне, на околиці Чернівців. Ще з народження сусіди пророкували хлопчикові велике майбутнє, адже побачив світ саме на Івана Купала, о п’ятій ранку, на світанку, коли перші промені сонця осяяли сільську хату й щасливу породіллю з немовлятком. Це була третя дитина у родині будівельника і колгоспниці. Потім ще додасться троє діток, одного з яких, уже в дорослому віці, через тривалу хворобу, не стало. Хоча сім’я була простою, якщо судити за соціальним станом, батьки понад усе цінували науку і знали кілька мов. А втім, це не дивина для Буковини, котра свого часу входила до складу Австро-Угорської імперії й мала багатонаціональне населення. Дивина була в тому, що і тато, й мама, селяни з діда-прадіда, за всяку ціну прагнули дати вищу освіту дітям. І все робили для того, попри невеликі статки. Відмовляли багато в чому, але всі нащадки Рендюків здобули хорошу освіту. Теофіл пам’ятає, що в домі завжди були книжки, насамперед, бібліотечні. Та й підручників не бракувало в хаті, де набиралися розуму школярики. Отож, малий Теофіл рано навчився читати й писати, ще дошкільнятком відвідував сільську бібліотеку.
«Коли я вперше потрапив до книгарні, очі розбіглися від розмаїття літератури, акуратно розташованої на високих тоді для мене стелажах. Нахапав, скільки міг, насамперед яскраво ілюстрованих книг, - згадує чоловік. - Бібліотекарка, Олена Василівна - дружина вчителя нашої школи, глянувши на малого книголюба, котрий ще й до школи не ходив, подала мені щойно заповнений формуляр читача і попросила розписатися. І яке ж то було здивування, коли я солідно взяв ручку і… впевнено вивів своє прізвище. Відтоді став завсідником книгарні. Щоправда, взимку, коли було дуже холодно, а до бібліотеки неблизький край, книжки приносив тато, раз на тиждень обмінював літературу. Й нині в пам’яті, як у віхолу він заходив до кімнати з сіткою-авоською книжок. Швиденько викладав на стіл, а ми бігли до нього, аби побачити, що ж саме цього разу він вибрав для нас. Книжки пахли морозцем, свіжістю… Так приємно було читати! За вікном мете-завиває, а ти сидиш у теплі-добрі й, забувши про все, співпереживаєш різні колізії з героями, спочатку казки, а з часом повісті чи роману.
|
|
| Начальник Генерального штабу УРК, генерал-лейтенант УРК В. Осика, автор книги Теофіл Рендюк та перший заступник Голови УРК, наказний гетьман УРК, генерал-полковник УРК М. Гніденко у Музеї гетьманства перед початком презентації козацького видання |
- Я безмежно вдячний батькам. Нас ніколи не примушували вчити уроки, не перевіряли оцінки, але знали, що у щоденнику - одні п’ятірки. Про мої успіхи татові завжди казали на батьківських зборах, куди він залюбки ходив, бо знав, що поганого про нас не почує від учителів. Навпаки, від них я відчув, як сьогодні кажуть, реальну підтримку. Про це приємно згадати у цьому році, коли весь світ відзначає 50-річчя польоту Ю. Гагаріна в космос - 1962 рік я зустрів у «костюмі» космонавта, шолом до якого змайстрував наш вчитель, чоловік бібліотекарки - Іван Васильович Лоїк. Кожен робив свою справу. Знаєте, в селі завше багато роботи по господарству, до якої неодмінно залучають і дітей, часто-густо на шкоду урокам. Нас також це не обминуло. Але навіть у сезон сільськогосподарських робіт, коли кожен день, як мовиться, рік годує, наш тато казав: «Напрацювався й досить. Біжи і сідай за книжки, уроки треба готувати ретельно. Це важливіше, ніж косити чи картоплю копати».
Визначити шлях у житті допоміг учитель історії
Хлопчина в рідному селі закінчив початкову та восьмирічну школу, а далі продовжив навчання у найстарішій у Чернівцях середній школі - нині № 10, заснованій ще за часів Австро-Угорської імперії. (Нещодавно заклад відзначив своє 200-ліття. Серед запрошених випускників на ювілеї був і Теофіл Рендюк. Ще б пак, був одним з найкращих учнів, та й у громадському житті не пас задніх. І свою книжку передусім презентував у її стінах, яка зберігається у бібліотеці та у шкільному музеї).
Навчався хлопчина залюбки. Саме за шкільною лавою, відмінник, якому легко давалися всі науки, зрозумів, що його більше цікавлять гуманітарні дисципліни. Мовляв, хімію, математику, фізику треба опановувати задля загального розвитку і атестата, а ось історію і літературу - для душі.
«Можливо, цьому прислужився учитель історії Віктор Іванович Ковальчук, і ще в 9 - 10 класах я зробив свій вибір. Він займався зі мною інтенсивно, вкладаючи у мою голову знання, а в душу любов до науки про минувшину. Завдяки йому у лютому 1972-го я став переможцем обласної шкільної олімпіади з історії і отримав премію - кілька цінних книжок. А Віктор Іванович радів моїм успіхам. Ми з ним спілкувалися до останніх його земних днів, а пішов він у засвіти у вісімдесят три роки», - розповідає пан Теофіл.
Коли настав час вибирати професію, випускник задумав вступати на факультет журналістики, бо вже починав пробувати писати - першу замітку в обласній газеті надрукував у сьомому класі. Сказав про свою мрію вчителеві історії, а той… відрадив, мовляв, без стажу роботи й друкованих праць ніхто навіть документів не прийме. Так став студентом історичного факультету Чернівецького державного університету імені Юрія Федьковича, але літературний хист і знання іноземних мов прислужилося не раз. Брав участь у наукових студентських конференціях, друкував історичні розвідки. За програмою обміну студентами навіть побував на науковій конференції в Рязані, відвідав кремль, музей Сергія Єсеніна на його батьківщині в Константинівці.
Професор залучив першокурсника до роботи над літописами
З особливою теплотою пригадує період навчання в університеті - престижному вищому навчальному закладі європейського рівня.
«Мені дуже пощастило. На нашому курсі навчалося тільки п’ятдесят студентів і з самого початку перед нами виставили високу планку. Викладацький склад був дуже сильний. Працювали не лише з підручниками, а й з першоджерелами, архівними матеріалами, отож мали змогу самостійно тлумачити, оцінювати ту чи іншу подію», - продовжує Теофіл Георгійович. - Скажімо, мені вже на першому курсі професор
А. Пономарьов запропонував попрацювати в архіві над стародруками молдовською мовою. Його цікавило повстання 1490-1492 років на Прикарпатті під проводом Мухи, а молдавської мови він не знав. Працював і на канікулах. В архівних документах виявив багато згадок про тодішні події на території нинішньої України. Зацікавився так, що на третьому курсі тему курсової взяв: «Українська тематика в молдовських літописах XV-XVIII століть». Вона стала й темою дипломної. А згодом мала перерости в кандидатську дисертацію, але…
|
|
| У презентації книги генерал-майора УРК Теофіла Рендюка взяли участь дипломати, історики, журналісти, освітяни |
У 1977-му Рендюк закінчив університет. Кмітливому юнакові одразу запропонували роботу в Інституті історії Академії наук УРСР. Новоспе-чений науковець з часом мав захищати дисертацію за тематикою дипломної роботи, та довелося змінити напрямок досліджень: у 1978 році перейшов до новоствореного Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, де взявся за вивчення сучасних українсько-румунських відносин. Написав кілька праць, одну з них - про проблеми молоді в СРСР і країнах соціалістичного табору, яку в 1985 році надрукували в збірнику праць молодих учених у престижному київському видавництві «Наукова думка». Через рік опублікували в Будапешті угорською мовою, а українця запросили на стажування в столицю Угорщини. Так розпочалися міжнародні зв’язки буковинця. Дванадцять років працював у інститутах АН УРСР, а потім у контексті підготовки до введення радянських військ до Афганістану призвали до лав Радянської армії. Два роки офіцер Теофіл Рендюк виконував військовий обов’язок.
Опікувався науковою експедицією «Слідами Івана Мазепи»
Кандидатську дисертацію на тему: «Молодіжна політика Румунії у 1965-1989 роках» захистив у Москві. А коли Україна здобула незалежність, з’явилася потреба у власних кадрах, у спеціалістах зі знанням іноземних мов. (Теофіл Георгійович знає їх кілька, про що свідчить і книжка «Гетьман Мазепа - відомий і невідомий», яка вийшла, крім української, англійською, польською, французькою та румунською). Так, у 1992-му Рендюк потрапив на дипломатичну роботу в Румунію, де два роки був консулом, а потім займався політичними та культурно-гуманітарними питаннями.
1994 року Рендюкові доручили від Посольства України в Румунії опікуватися делегацією з України, яка брала участь у міжнародній науковій експедиції «Слідами Івана Мазепи». Маршрут пролягав через Батурин, Київ, Бендери, Ясси, Галац і Бухарест. Ось тут і знадобилися знання, почерпнуті ще в студентські роки під час роботи з молдовськими літописами.
«Допомагав членам експедиції збирати інформацію, влаштовував зустрічі, та й сам захопився. Прокинувся давній інтерес до доленосної для України постаті Івана Мазепи. Коли мене запитують, що він зробив для України і чи насправді був таким мудрим і сильним, як запевняють нині, відповідаю: чи міг слабкий чоловік, до думки якого прислухався сам Петро Перший, бути гетьманом понад двадцять років? Вести мудру політику і все робити для розвою України», - пояснює Теофіл Георгійович. Бути дипломатом, якого знали далеко за межами України і Російської імперії, володіти кількома іноземними мовами і спілкуватися з багатьма відомими вченими, поетами, державними діячами, під-тримувати добрі стосунки з усіма сусідніми державами? А ще Мазепа власним коштом спорудив в Україні чотирнадцять церков та відреставрував понад два десятки храмів. І Лаврська дзвіниця, що вивищується над Печерською горою, теж з’явилася завдяки його старанням. Власне, як і мур заввишки три метри та завширшки дев’ять метрів довкола Києво-Печерської лаври. Не зайве додати, що Іван Степанович писав чудові вірші, деякі з них стали народними піснями. Приміром, про чаєчку-небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі.
Пройшов останнім мученицьким шляхом Мазепи
Зрозумів, що в Україні мало знають про діяльність визначного діяча на південно-західному напрямку. Спочатку йшлося про наміри написати кілька статей, та коли взявся до роботи, зрозумів: матеріалу вистачить на більше. Протягом півтора року щомісяця друкував у Румунії для української діаспори статті на згадану тематику. І у 2008 році в Бухаресті опублікував книжку «Іван Мазепа: Молдова і Румунія», а в 2009-му в Чернівцях вийшла двомовна «Гетьман Іван Мазепа: українсько-молдовсько-румунські шляхи». У них Рендюк розкриває маловідомі аспекти політичних, дипломатичних та культурно-духовних взаємозв’язків між гетьманом України Іваном Мазепою та його сучасниками - господарями Молдови й Валахії - наприкінці ХVІІ на початку ХVІІІ століть, а також роль сусідніх з Україною Румунії та Республіки Молдова у збереженні протягом трьох сотень років пам’яті про видатного історичного діяча i великого борця за незалежність Української держави.
Теофіл Георгійович розповів, що пройшов усіма стежками, які довелося подолати Іванові Степановичу Мазепі в останні дні життя. Відшукав місце його останнього поховання. Чи не єдиний в Україні знає, де була могила того, хто понад триста років тому хотів принести Україні волю. За християнським і народним звичаєм, привіз з України капсулу землі на місце поховання Мазепи, а водночас набрав землиці з місця його останнього спочинку й передав у столичний Музей гетьманства.
- Поховали нашого земляка після численних посмертних поневірянь - вісім разів переносили прах небіжчика і двічі грабували! - в румунському місті Галаці біля церкви Святого Георгія, зруйнованої за часів безбожництва (і Румунію зачепила ця пошесть!). Тепер там стоїть будинок, але, хвалити Бога, місце, де була могила, залишилося вільним. З румунською стороною уже домовлено про спільні археологічні розкопки, тож, можливо, з часом, коли держава виділить гроші на цю святу справу, прах гетьмана перевезуть у Батурин, - висловив сподівання пан Теофіл. - У Галаці його іменем названо два квартали, у травні 2004 року в парку Свободи встановлено пам’ятник. Радий, що й моя дещиця праці є в тому. (До слова, козаки, які прийшли з гетьманом у Румунію після поразки під Полтавою, утворили там першу українську хвилю еміграції.) На часі і в Україні вшанувати достойника.
Теофіл Рендюк також розповів, що відшукав і переклав українською з давньогрецької та арабської вступні частини Євангелія, видрукуваного за гроші Мазепи в січні 1708 року в місті Алеппо (нині Сирія) арабською мовою для підтримки християн Близького Сходу. Знайшов його в бібліотечних фондах у Бухаресті. Історія цього така. Група арабських християн вирушила до Батурина, щоб подякувати доброчинцеві за безцінний подарунок - слово Боже рідною мовою. Везли для нього кілька примірників Святої книги, та у дорозі застигли негаразди. Отож, залишили їх у Бухаресті. На жаль, зберігся тільки один примірник. В Україні нема цього Євангеліє, тому пан Теофіл вважав за доцільне привезти до Києва бодай повний комплект фотографій цього раритетного видання, на підставі якого можна виготовити копію. Тогочасні автори супровідних коментарів зробили арабською і давньогрецькою мовами присвячений Іванові Мазепі віршований напис: особистість, «відома своєю чистотою та святою вірою, яка подарувала арабам Боже письмо».
У планах Теофіла Рендюка написати, як мінімум, двома мовами, трилогію про видатних гетьманів України, які зробили чимало для розвитку відносин з Румунією та Молдовою. Йдеться про Богдана-Зиновія Хмельницького, Івана Мазепу та його соратника Пилипа Орлика, який розділив із ним долю вигнанця. Над цим автор нині й працює. До слова, бібліографія Теофіла Георгійовича нараховує понад дві сотні статей у різних засобах масової інформації та сорок наукових праць, виданих в Україні, Росії, Молдові, Румунії й Угорщині. На часі захист докторської дисертації.