|
|
| Олександр Мазуренко (справа) і Віктор Тупілко обговорюють маршрут подорожі в музеї «Смолоскип» у Донецьку |
Для 60-ти річного Олександра Мазуренка - це не перше випробування тисячами кілометрів, пронизливими вітрами, палючим сонцем та колючими дощами.
Першу свою подорож на милицях він здійснив ще у 2000 році. Тоді Олександр пішки пройшов Україну від Луганська до Ужгорода. Мужній українець за 72 дні подолав близько 1600 кілометрів. Ту ходу наш земляк присвятив річниці Хрещення Русі. Під час подорожі відвідав святі для нього місця, зокрема Чернечу гору, місце, де вчинив акт самоспалення Олекса Гірник.
„І страх, і сором, а деколи й вагання закрадалися під час ходи. Бувало, бачиш, як повз тебе „Мерседеси” та „Лексуси” на шаленій швидкості проносяться, а ти один серед степу на милицях і зверху лише одне небо, - розповідає про першу подорож пан Олександр. - Та нав’язливі думки відганяв як поганих собак, і вперто йшов уперед запланованим маршрутом. Адже було цікаво: майже щодня пригоди, незабутні зустрічі”.
Приміром, біля Умані зустрів японку та австралійця, які протягом 12-ти років подорожували світом на велосипедах. Досвідченим туристам, за плечима яких десятки країн та сотні тисяч кілометрів, ще не доводилося зустрічати мандрівника на одній нозі, тому були вражені мужністю нашого земляка. „Загалом, досвід першої подорожі показав, що люди в Україні добрі, не розучилися допомагати подорожнім, хоча траплялося, що й обкрадали”, - ділиться враженнями пан Олександр.
З характером - козацьким
„Вже у перший день появи на світ Божий, кімнату в пологовому будинку, де я народився (10 лютого 1951 року в місті Ульянівка Одеської області - тепер Кіровоградська - Авт.), занесло снігом. Маму вже через кілька днів погнали на роботу на цукровий завод. Якби не дід із бабою, які забрали до себе, то не вижив би”, - розповідає Олександр.
Ріс Сашко в діда й баби, закінчив школу, потім технікум. Працював на залізниці бригадиром, майстром із ремонту колій. Отримав квартиру, обзавівся сім’єю. Разом із дружиною Ольгою народили й виховали сина та двох доньок. Вже й онуки є. Деякий час працював на шахтах „Білицька” та „Схід”, що у сусідньому Сніжному. З часом мусив повернутися на залізницю, бо чиновники могли забрати відомче житло. А через два роки стався нещасний випадок: потрапив під потяг і втратив ногу - колесо вагона зупинилося якраз біля другої ноги...
Уже на лікарняному ліжку картав себе за необачність. „Потрібно трьох дітей на ноги ставити, а тут у себе на одну менше, - розповідає Олександр. - Уже готував себе до інвалідського життя, коли з преси довідався, що відомий політик Анатолій Матвієнко пішки пройшов 400 кілометрів - із Києва до своєї рідної Бершаді, що на Вінниччині. Але то ж здорова людина... А якщо мені пройти на милицях усю Україну, подумалося тоді...”
Розплата за патріотизм
Ще до проголошення незалежності Олександр дізнався про подвиг Олекси Гірника, який у 1978 році на Чернечій горі спалив себе на знак протесту проти русифікації України. Гірник і Тарас Шевченко стали його духовними провідниками. Самотужки вивчив українську мову, першим у Білицькому на даху своєї хати вивісив жовто-блакитний прапор. „У Красноармійську на базарі придбав, - розповідає пан Мазуренко. - Три дні розвивався двоколір над моєю хатою. Люди зупинялися, автобуси. Однієї ночі прапор таємниче зник. Довго шукав потрібну тканину, пошив ще один і вивісив знову”. Якось на його подвір’я зайшло шестеро незнайомців і попросили води... Ударили по голові, непритомного затягли до лісосмуги, там били ще - зламали щелепу, ребра... Лежачи на лікарняному ліжку, думав:„Якщо влада б’є, сміється з рідної мови та залякує дітей, значить, я все роблю вірно. Але прикро, що навіть учителі дорікали дітям, що їхній батько вивісив бандерівський прапор”.
Та ці події лише зміцнювали віру Мазуренка, підсилювали його любов до України і сенсом його життя стає мрія духовного об’єднання укра-їнців зі Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. Саме з цією метою у 2005 році Олександр вирушає пішки навколо України.
5600 кілометрів
з візком навколо країни
До другої подорожі Олександр готувався ретельно. Головним чином, налаштовувався морально та гартувався фізично. Зробив візок, у якому віз мінімум необхідних у дорозі речей: килимок, інструмент для ремонту візка, намет, білизну, сорочки, спортивний костюм, змінне взуття, документи, хліб, шмат сала, два десятки пакетів локшини швидкого приготування та сухого картопляного пюре, воду. А ще - вишиванку та український прапор. Йдучи на милицях, Мазуренко тягнув за собою 30-ти кілограмовий багаж протягом всього багатотисячного маршруту.
Позичив у колишньої дружини 100 гривень (з 2000 року із Ольгою були офіційно розлучені, хоча й продовжували жити спільно - Авт.) і вирушив із рідного Білицького 11 травня 2005 року. За день долав по 25 кілометрів, рухаючись зі швидкістю 2-4 км на годину. „У дорозі траплялося всяке, - розповідає Олександр. - Коли погода дозволяла, спав просто неба, у негоду - ставив намет. У багатьох населених пунктах нашої країни люди спостерігали картину, коли спочиває якийсь дивак-інвалід, з прив’язаним до ноги візком, а під головою сумка зі скупими статками. Доводилося терпіти спеку і холод, відчув на собі і саркастичні погляди, навіть приниження. Інколи виникала апатія, зневіра, але казав собі: „Вставай і йди!”
Та все ж, за словами мандрівника, добрих людей на його шляху зустрічалося набагато більше. І всі намагалися допомогти: грішми, харчами, пропонували дах для ночівлі, а дехто й послуги перевізника. Дещо Олександр сприймав із вдячністю, проте порушити культ пішої мандрівки не дозволяв собі принципово.
„Якось в Одеській області, поблизу селища Маяки, мене наздогнав мікроавтобус, у якому їхали два капітани далекого плавання. Зупинилися, розпитали, хто й куди йду, - розповідає наш герой. - Фотографувалися зі мною, а потім, бачу, вже тягнуть мій візок і мене, майже силоміць, у салон автобуса. Привезли до населеного пункту, поселили в готелі, нагодували ще й грошей трохи дали. Вранці подалися своєю дорогою, а я автобусом повернувся до того місця, де моряки мене підібрали і відновив свій маршрут”.
|
|
| Карта піших подорожей Олександра Мазуренка |
Мандруючи Україною, Олександр спілкувався з українцями у різних регіонах, дивився як вони живуть, чим переймаються. Багато виступав у школах, був бажаним гостем у культпросвітніх закладах, органах місцевої влади. Своїм прикладом доводив, що кожному лише варто повірити у свої сили і тоді всі разом допоможуть країні викинути милиці розбрату й зневіри. Доводив, що інваліди, при бажанні, можуть жити повноцінним життям.
Під час подорожі навколо України побував на святих для нього місцях - на могилі Тараса Шевченка та місці самоспалення Олекси Гірника, піднявся на Говерлу, побував у найпівденнішій точці України - мисі Сарич. „Під час підкорення найвищої вершини України, майже половину шляху довелося долати повзком, чіпляючись за кущі, - розповідає Мазуренко, - значну частину зворотнього шляху також довелося повзти. Хоча загалом подорож на Говерлу не була для мене важкою”.
Якщо на Захід Олександр Мазуренко мандрував за маршрутом Схід - Північ - Центр, то додому повертався південними просторами. Зворотній шлях проліг через Коростень, Ковель, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, Білгород-Дністровський, Одесу, Севастополь, Маріуполь...
Збулася мрія Олександра Мазуренка - пройтися Україною з краю в край, побачити її, вивчити, відчути. Таке під силу лише справжнім українцям, козакам. Певне, знайдеться немало тих, хто, сидячи у зручному кріслі чи лежачи перед телевізором на дивані, саркастично промовить: „А навіщо?” Хіба ж їм збагнути, що дорогу осилить той, хто йде. І перш за все, до заповітної мети, яка у кожного своя.
Старт - у Донецьку, фініш - у столиці
У ці дні Олександр Мазуренко веде останні приготування до своєї третьої далекої подорожі на милицях. Планує пройти близько 3000 кілометрів навколо зони забруднення територіями трьох країн, що зазнали найбільшого лиха від техногенної катастрофи - Україною, Росією та Білоруссю. „Мета ходи - привернути увагу суспільства і нинішньої влади до необхідності прийняття дієвих заходів для допомоги постраждалим людям і реабілітації забруднених земель”, - говорить пан Олександр.
Під час подорожі проводитиме збір підписів громадян під зверненням до Ради безпеки ООН про необхідність невідкладної допомоги постраждалим від аварії країнам і запобігання подібних аварій.
Стартував Олександр Мазуренко 26 квітня о 14-й годині зі столиці шахтарського краю, а фінішуватиме в Києві, в День незалежності біля пам’ятника жертвам Чорнобильської катастрофи. Цього разу козак-реєстровець мандруватиме під
егідою Всеукраїнської громадської організації інвалідів „Чорнобиль-допомога”, яку очолює учасник ліквідації аварії на ЧАЕС 1-ї категорії Віктор Тупілко. Саме Віктор Петрович запропонував допомогу у підготовці та проведенні цього заходу.
Олександр Мазуренко повністю готовий до далекої мандрівки: кілька місяців тренувався у ході на далекі дистанції: набивав, як він каже, руки. Налаштував власноруч зроблений візок, під яким можна й переночувати (аби не розкладати намет), заготував необхідні речі, серед яких - неодмінно вишиванка і національний прапор.
І як справжній козак, що вирушає у невідомий світ, попрощався з молодою дружиною Ганною та маленьким синочком Олександром Олександровичем, якому 4 травня виповниться 1 рік і 2 місяці. Сподіваємося ненадовго, бо вже влітку, коли сади у його рідному Білицькому заплідняться солодкими яблуками та грушами, Олександр Мазуренко матиме щастя обійняти всю свою велику родину, адже і перша дружина Ольга, четверо дітей і стільки ж онуків будуть з нетерпінням чекати на свого невгамовного мандрівника.