(Початок у №3-4)
Згадаймо, нарешті, і той воєнний клич, з котрим запорозькі козаки зверталися до своїх братів по вірі й походженню, мешканців українських міст, перед початком різних походів, щоб виразніше побачити, яке значення мала віра у всьому житті цих високих поборників предківської віри й істинних лицарів православної церкви: “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на кіл, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті - приставай до нас. Не треба боятися смерті: від неї не вбережешся. Таке козацьке життя”.
Багато разів дивлячись у вічі неминучій смерті під час походів по Чорному морю й не маючи при собі священика, якому можна було би покаятись у гріхах, вони, за словами козацької думи, “сповідалися Богу і своєму отаману кошовому”.
Багато разів випадало нам проїжджати колишніми володіннями запорозьких козаків, багато разів доводилося бачити місця столиці цих низових лицарів, місця колишніх слобод та зимівників, і багато разів доводилося нам переконуватися, що січові козаки у виборі місця для будівництва свого житла керувалися не лише стратегічним міркуванням, а й естетичним, а, особливо, релігійним почуттям. Варто лише побіжно поглянути на місця запорозьких Січей і на різні речі церковного побуту, що вціліли з часів запорозьких козаків, щоб переконатися в цьому. Віднайшовши який-небудь величний острів серед Дніпра чи побачивши якийсь підвищений “ріг”, тобто мис на березі ріки, влаштувавши на ньому зовнішній, а з нього виділивши внутрішній Кіш, запорозькі козаки вибирали в останньому найгарніше і найвідкритіше місце і на ньому найперше зводили церкву, що неодмінно присвячувалася Покрові Пресвятої Богородиці, а вже потім споруджували інші, необхідні для життя будівлі. “Хай красується храм Божий у небесній висі і хай святі молитви линуть від нас просто з землі до престолу Господа Бога”. В найгіршому становищі й за найсумніших подій церква завжди становила найголовнішу турботу запорозьких козаків: коли 1709 р. запорожці втікали від “москаля”, то передусім захопили з собою церковне добро.
|
|
| Ікона-ставротека Війська Запорозького Низового. Срібло, позолота, дерево, карбування, гравірування, різьблення. Нікопольський державний краєзнавчий музей. Зберігалася в січовій Святої Покрови Божої Матері церкві в Новій запорозькій Січі в середині 18 ст. |
Так чи інакше, але запорозькі козаки, головним центром поселень яких було місто Стара Самарь, уже близько 1576 р. звернули увагу на віковічний праліс, “дубовую товщу” за 26 верст вище від міста, і тут, на великому острові між рікою Самарою та її рукавом Самарчиком, влаштували першу у своїх вольностях і в теперішній Катеринославській губернії невелику дерев’яну церковцю св. Миколи “з шпиталем, дзвіницею і школою при ній”, забезпечили її церковним начинням, богослужбовими книгами, ризницею та виписали для нової церкви ієромонахів з київського монастиря, а 1602 р. перетворили її на Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, завівши в ньому богослужіння за зразком грецького Афонського монастиря.
Відтоді й починається історія церкви у межах вольностей Війська Запорозького низового. З цього часу запорозькі козаки, дбаючи про святість православної віри, влаштували протягом усього свого історичного життя близько 60 церков, не рахуючи каплиць, скитів та молитовних ікон, і відкрито виступили на боротьбу з ворогами за віру предків. Наприкінці XVI ст. такими ворогами запорозьких козаків, українського народу і православної віри оголосили себе польський уряд і католицьке духовенство. У 1596 р. між Польщею й Україною через підступ римської курії встановилася церковна унія; за цією унією, православний люд України приєднувався до католицької церкви, нічим не порушуючи своєї віри та звичаїв, лише визнаючи верховним духовним главою Римського Папу. Така домовленість існувала на папері, насправді ж вийшло цілком інакше: Польща, яка на той час була головним розсадником єзуїтів, тобто також заражала єзуїтською релігійною нетерпи-містю і безмежною ненавистю до всього православного, незабаром після запровадження унії стала насильно навертати православних людей на католицизм, забороняти в українських містах богослужіння за східним обрядом, стала глумитися над православним духовенством, і от усім стало зрозуміло, що запроваджена на Україні унія була лише мостом, через який єзуїти “прагнули провести на православну Україну
|
|
| Самарський Пустельно-Миколаївський монастир |
Тим часом, переслідування з боку католиків православних на Україні не припинялися, і тоді на захист предківської віри й народних прав у самій Україні виступив славетний гетьман Богдан Хмельницький. Він знайшов притулок у запорозьких козаків у Микитинській Січі, отримав від них військову та грошову допомогу й 8 травня 1648 р. вперше завдав ворогам православної віри жахливої й фатальної поразки в межах вольностей запорозьких козаків, на річці Жовті Води, яка впадає в Інгулець, у теперішньому Верхньодніпровському пов. Катеринославської губ. Того ж року, після перемоги над поляками при Жовтих Водах і Корсуні, Хмельницький прислав у січову церкву в Микитиному Розі 300 талярів у подарунок священикам. Отже, Микитинська церква була другою у запорозьких краях.
Після цього ряду битв запорозькі козаки 1654 р. уклали Переяславську умову з московським царем. У кінці 1653 року московський цар повідомив гетьмана Богдана Хмельницького, що він із земським собором порішив Україну прийняти під свою зверхність, і вислав своїх бояр до Хмельницького, аби від нього, від старшини козацької й від усіх людей прийняти присяги московському цареві.
Ці бояри приїхали до Хмельницького, до Переяслава, і 8 січня 1654 р. скликав Хмельницький раду козацьку військову. На ній ухвалили пристати до Москви з тим, щоб цар оставив Україну при її вольності й ворогам її не віддавав. Тоді бояри закликали всіх до церкви, щоб присягли цареві. Але Хмельницький зі старшиною зажадав, аби наперед бояри присягли за царя, що він вольності й порядки України порушати не буде.
|
|
| Ікона Христос Великий Архієрей. Чернігівщина. 18 століття. Київський міський музей «Духовні скарби України» |
На те бояри сказали, що вони такої присяги не дадуть, бо московський цар - “самодержець” і присяги своїм підданим не складає. Старшину це дуже збентежило, і вона не могла зрозуміти такого порядку, що цар не хоче присягти на збереження свободи України. Тоді гетьман зі старшиною взяли слово з боярів-послів, що цар не тільки залишить у цілості права й устави, привілеї і устрій, а ще й примножить і розширить. Так сталась “Переяславська умова”, за котрою Україна пристала до Москви. Як з української, так і з московської сторони на неї дивились як на непорушну умову, котру можна тільки за обопільною згодою змінити. Але вона була усна. Щоб цар її закріпив своєю грамотою, постановили послати до Москви військо, щоб пояснити цареві українські порядки, права і вольності, і цар їх підтвердить своїм привілеєм. Але в Москві на те не погодилися, бо Московська держава не мала в собі такого свободного устрою. З Москви до Києва були прислані московські воєводи з військом, які побудували собі кріпость у Києві і гетьмана ні в чому не слухали. А московські бояри взагалі хотіли Україну до своїх рук прибрати і завести в ній московські порядки. Так і церква українська правилась своєю виборною старшиною і по-давньому рахувалася під зверхністю царгородського патріарха. Московське правительство хотіло й церкву підвести під власть московського патріарха, але українське духовенство і громадянство не хотіли цього і не давали згоди на це, бо дуже цінили самостійність своєї церкви. Аж ось 17 червня 1672 р. гетьманом був
обраний Іван Самійлович Самойлович (у 1687 р. був засланий до м. Тобольська в Сибіру, де й помер), який поміг своєму родичеві дістати митрополиче місце з тим, щоб він прийняв зверхність московського патріарха. Царгородський патріарх не давав на це своєї згоди, та московський уряд заплатив турецькому візирю, і той силою примусив царгородського патріарха Діонісія, щоб той погодився віддати укра-їнську церкву московському патріарху.