|
|
| В ім’я добра напроти зла я в руки взяв перо сатири |
Ось уже двадцять дев’ять літ поспіль у Одесі та на Одещині 3 квітня, на день народження Степана Олійника, влаштовують ярмарок сміху «Здоровіше з гумором живеться». Зазвичай воно збігається в часі із «Гумориною», яку начебто приурочують до дня народження Миколи Гоголя. А втім, одесити сумно жартують, що цього дня «водять хороводи довкола Дюка і Катерини Другої», а про щось українське там не йдеться. Шанувальники ж творчості письменника, чиї гуморески знали по всьому СРСР, навіть хрестоматійний фільм «Пес Барбос і незвичайний крос» створили за мотивами однієї з них, зазвичай збираються в Одеському педагогічному університеті імені Ушинського, який свого часу закінчив письменник, та в Одеському університеті імені Мечникова, де лунає справжній український гумор, дотепний, дошкульний, але водночас добрий. А вже потім дружно вирушають у рідне село поета Левадівку, де відкрили його хату і давно працює музей.
Щойно повесніє, їдуть у Левадівку звідусіль
Свято світлої пам’яті Степана Олійника любовно називають Степановою весною. Отож щороку, тільки-но повесніє й на деревах з’являться бруньки, а на заплаву Тілігул, що поблизу Левадівки, прилетять лебеді й лелеки, до сміхотворця в гості поспішають і київські друзі, а коли точніше - Олійниківська родина, бо зріднилися за цей час. Саме в цьому степовому селі він ріс і ставав на ноги, саме тут уперше школярик написав допис у районну газету про своє село. Мовляв, про інші пишуть, а чим Левадівка гірша?! Все життя присвятив літературі. Його боялися ледарі й хапуги, нечисті на руку й нечесні людці, бездушні чиновники й браконьєри, яких зображував у гуморесках. На схилі літ так мотивував вибір професії: «В ім’я добра напроти зла я в руки взяв перо сатири».
Цьогорічної весни в Левадівку приїхали з Києва артисти Лариса Дедюх, Наталка Бучель, Віталій Краснюк, артист і письменник Василь Довжик, а з Івано-Франківська - неперевершений виконавець гумористичних творів Ігор Чепіль. І, ясна річ, донька письменника Леся Олійник. Традиційно побували в Одеському університеті імені Ушинського та університеті імені Мечникова. Подарували студентам книжки відомого мовознавця Бориса Рогози «Уроки державної мови», опубліковані за сприянням Київської спілки журналістів. А в рідному селі вручили дипломи лауреатів «народної» премії імені Степана Олійника «В ім’я добра». Ними стали одеські письменники Дмитро Шупта й Олекса Різниченко, журналіст Іван Мельник та перекладач з англійської мови Андрій Євса. Всі вони достойні високої нагороди, та мені окремо хочеться розповісти про Дмитра Шупту, лікаря за фахом, письменника за покликанням і козака за духом.
Агітували стати сексотом
Дмитро Шупта народився на Полтавщині, в селі Куріньці Чорнухинського району. В закоріненій у козацьку давнину родині, де повага до національних традицій, патріотизм, почуття власної гідності виховували змалку. Либонь, лікарі з роду-племені, а за часів козацтва - характерники й чаклуни, мали в генному наборі ген совісті й працелюбства. А такі люди не могли подобатися тодішній владі, коли кожного вважали безмовним гвинтиком єдиного механізму. Отож, сім’ю, яка мала власну думку й зароблені тяжкою працею сякі-такі статки і, де зростали п’ятерко діток, розкуркулили, забравши все майно. А тата направили до далекого Архангельського краю. І за юним Дмитром потягнувся шлейф сина «ворога народу», засудженого на чверть століття «за антирадянську пропаганду». Та хоча згодом це тавро з тата зняли й вирок скасували як «технічно неправильний», хлопцеві нелегко довелося торувати шлях до медицини, а тим паче - до літератури. Заробляв на хліб і сіль у колгоспі з промовистою назвою «Заможне життя» та на котельні. Потім, закінчивши з відзнакою Макіївську школу, після численних поневірянь, навчався у Сімферопольському медучилищі. Там і став об’єктом стеження: ще б пак, мало того, що батька розкуркулили, а брат загинув як вояк УПА, то ще й пише вірші, де патріотизм спрямований зовсім не в той бік, куди закликає «керівна й спрямовуюча». (У Дмитра за нез’ясованих обставин пропав зошит із поезіями, де були й вірші не лише про юні почуття, а й про козацьку минувшину України та несправедливість влади). Одне слово, хотіли спіймати хлопчину на гачок страху перед всесильним молохом влади й запропонували доносити на своїх товаришів. Не згодився. Відтоді потрапив до «чорних списків» недремного КДБ.
У Кримський медичний інститут Дмитро вступив тільки з четвертої спроби. Пройшов через обмовляння, нишпорення у особистих речах, провокації… Влаштували навіть психіатричну експертизу, щоб відрахувати з інституту. Але знайшлися добрі люди, дали змогу закінчити ВНЗ. Нонсенс, та випускник із «червоним дипломом», який мав залишитися на кафедрі для продовження навчання, отримав «вільний диплом». Новоспечений лікар направлення на роботу не дістав, навіть у селі, де завше бракує кадрів, такий спеціаліст виявився непотрібним. А втім, чоловікові запропонували посаду викладача медінституту, навіть квартиру обіцяли дати в столиці Криму, аби лише… дав згоду на співпрацю з відомими органами. «Український буржуазний націоналіст» не звабився заманливими пропозиціями. З горем навпіл влаштувався на роботу в Пирятин, та шельмування не припинялися. Потім був Яготин, де головний лікар збирав на нього досьє і тримав у сейфі так званий компромат на незговірливого колегу, який мало того, що «говорить українською», так ще й «носить вишиванку». Підсилали на прийом провокаторів, всіляко викликали на антидержавні розмови, ревізували навіть історії хвороби пацієнтів, яких оперував хірург Шупта. Сміх і гріх, але звинуватили в тому, що оперує не так, як усі, навіть… шви накладає «буржуазно-націоналістичні». Нарешті, «україномовного хірурга», звинуватили в різних несусвітніх гріхах: мовляв, зберігає мішки доларів (і це в ті часи, коли американську валюту мало хто і в очі бачив), переховує радіостанцію і взагалі має зв’язки з… польською «Солідарністю». Після виклику в КДБ чоловіка відвезли до Києва, у знамениту жорстокістю Лук’янівську тюрму. Причиною ув’язнення, вважає Дмитро Романович, стало те, що не покаявся, не став звітувати про кожен свій крок, а навіть на запрошення ленінградських письменників поїхав у місто на Неві на Шевченківські дні. І на кілька днів випав із поля зору пильних органів. Помстилися жорстоко. У тюрмі зазнав щонайжорстокіших тортур, катували безсонням, били по голові, закладали пальці в двері, а що означають для хірурга руки, пояснювати не треба. Відчепилися, коли справа набула міжнародного резонансу, а на фальшивому суді виступили на його захист відомі письменники Володимир Забаштанський та Петро Засенко. Вийшов на волю з покаліченими пальцями, тобто профнепридатним як хірург, з травмованим хребтом, частково втраченими зором і слухом, але зі збереженою совістю…Нарешті, влаштувався працювати в Києві хірургом-експертом, щодня на роботу їздив з Яготина, за сто кілометрів. А коли став залишатися у друзів на ніч і випадав з поля зору «контори глибокого буріння», оголосили в розшук…
Ще складніше довелося пробиватися до літератури. Скажімо, з харківського видавництва «Прапор» повернули рукопис віршів начебто на доопрацювання, а насправді якийсь «літературний» критик у закритому (були й такі!) редвисновку написав: «Стихи Дмитрия Шупты враждебные социалистическому строю, они пропитаны духом украинского национализма». Власне, правду написав, бо були там любов до природи, рідної землі, до мами й тата, звіряння в коханні… Оце й увесь «буржуазний націоналізм».
…Нині Дмитро Шупта живе в Одесі. Його творчий доробок складається з-понад чотирьох десятків збірок: «Провісники звідтіля», «Крим», «Колиска поколінь», «Знак літа», «Листя клена», «Сонях сонетів», «Птахи», «Знак літа», «Біль стебла», «Звичаї землі», «Чаїне озеро», «Коротке речення доби»… На його вірші відомий композитор Кирило Стеценко написав вокальні цикли та збірку пісень для дітей. Один із перших лауреатів премії імені Григорія Сковороди, володар відзнак імені Пантелеймона Куліша, Івана Мазепи, Василя Симоненка, Яра Славутича, а тепер ще й Степана Олійника - за збірку гуморесок «Чесноти й цейтноти козака Голоти». І тут козацькі корені дали про себе знати!..