Йосип Гладкий перевозить російського імператора Миколу І через Дунай. Літографія. ХІХ ст. |
5 червня 1774 року підступно, коли більшість запорожців перебувала на промислах, війська генерала Текелія та князя Прохоровського у складі 10 піхотних полків, 8 кавалерійських, 13 донських, 20 гусарських та 17 пікінерських ескадронів зайняли запорозькі паланки й оточили Січ. Кошовий Калнишевський зі старшиною Головатим та Глобою зібрав Раду. Рада закликала до боротьби, але січовий священик Володимир став прохати козаків, щоб не йшли брат на брата. Трохи повагавшись, Січ підкорилась і… була зруйнована. Текелій заарештував козацьку старшину та забрав клейноди. А через два місяці імператорським маніфестом від З серпня 1775 року було оголошено про ліквідацію Січі «съ уничтоженіемъ самого имени запорожских казаковъ».
Однак на цьому справа не закінчилась. Частина запорожців (5-10 тис.чоловік) за дозволом Порти перейшла на Турецьку територію,поселившись у дельті Дунаю, де деякі місця були вже зайняті козаками-некрасовцями, що прибули сюди з Дону через Кубань.
У перші роки після приходу на Дунай запорожці не мали сталого місця проживання, а переходили з місця на місце і розбрелися майже по всій дельті, навколо бесарабських лиманів, навкруги Новокилії та на острові Леті.
Під впливом агітації австрійського офіцера Реданге 8000 задунайських козаків емігрували до Австрії, оселившись у 1775 р. в Банаті на берегах Тиси, в Бачванському комітаті, біля міста Зент. Але там вони довго не затримались і з невідомих причин повернулися в дельту Дунаю. Саме тоді вони й заснували свій кіш у Сейменах, у селі, розташованому між Гиршовою та Силістрою.
1812 року козаки виїхали з Сеймен і, перезимувавши, навесні 1813 р. оселилися в Катирлезі. Але через несприятливі економічні умови вже 1815 р. переселилися у Дунавці. Саме тут заснувалася Січ, яка швидко стала центром усіх запорозьких поселень не тільки дельти, а й інших частин Добруджі. Переселення запорожців із Сеймен у Дунавці проходило під проводом кошового Самійла Кальниботського.
Задунайська Січ була військовою організацією, побудованою на зразок Січі Запорозької. Її внутрішній устрій був такий самий, як і на Дніпрі. Найвищим її органом була Військова Рада, яка обирала кошову старшину і в якій могли брати участь усі козаки.
Січова Військова Рада скликалася нерегулярно, а тільки для розв’язання найважливіших питань: участь війська у війні, вибори кошової старшини, розподіл рибальських угідь тощо. На чолі Січі стояв виборний кошовий отаман, а його помічниками були суддя, писар, осавул і драгоман. У Січі постійно перебувала лише старшина, інші були або на промислах, або виконували якісь службові обов’ язки. Всі збиралися лише в день виборів - на святу Покрову. Військо поділялося на 38 куренів з тими ж назвами, що й на Запоріжжі. Кожен з куренів мав свій прапор.
Був і загальносічовий прапор - малинове полотнище з білим півмісяцем і шістьма зірками. Кожен курінь мав свого отамана (теж виборного), курінні отамани керували й контролювали відбування козаками служби, приймали до козацтва нових прибулих тощо.
Внутрішнє життя задунайського козацтва спочатку ніяк не відрізнялося від того, яким воно було на Дніпрі: рибальство,полювання і походи. Але помалу змінився склад козацтва - ставало все більше жонатих січовиків, бо з України часто прибували нові втікачі, і навіть цілими родинами, і записувалися до війська. Таким чином, навколо Січі з’явилися села, де жили жонаті козаки: Райя біля озера Кругляк, Кара-Ормен, Беш-Таце, Катерлез, Іванча, рибальські оселі у Торгові, Вилкові, на Леті та інші як козацькі, так і мішані поселення. Жонаті козаки за Дунаєм звалися «райя». Ці райя спочатку не мали жодної ваги у військових справах та порядках. Але коли їх стало дуже багато і вони почали переважати на радах, то це мало погані наслідки для війська.
Турецький уряд, маючи потребу в козацькому війську, в його послугах, вирішив надати козакам деякі пільги. Їм було виділено землі, що простягалися між рукавом св. Георгія, озером Разелм і лінією, що сполучує Ісакчу з озером Бабадаг уздовж сіл Пошта, Аджілар і Зебіл. Цю землю кошовий отаман віддав у оренду моканам, болгарам та іншим поселенцям, за що вони повинні були сплачувати переважно худобою. Турецький уряд видавав козакам також певну суму грошей. А кошовому було надано такі самі права, як волоському і молдавському господарям.
Незважаючи на все це і на відсутність кріпацтва, становище задунайських козаків під владою султанської Туреччини було важким. Вони не мали права мати власну кінноту й артилерію; султанський уряд вимагав від них відбувати військову службу на кордоні, брати участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, греків та сербів, які боролися за своє національне визволення, ще й до того були християнами.
1817 року козаки поряд з турецьким військом боролися проти сербів, а 1821 - брали участь у придушенні визвольної боротьби у Греції. У відповідь на це 600 козаків під проводом архимандрита Філарета перепливли човнами до Одеси.
Тим часом, готуючись до нової війни з турками, російський уряд через коменданта Ізмаїла генерала Тучкова послав задунайським козакам заклик перейти на його бік, додавши, що ті козаки, які на це пристануть, здобудуть собі всякі ласки та пільги. Кошовим був тоді Василь Незамаївський. На раді старшин він рішуче відмовився переходити під московську зверхність, а на Покрову 1827 року відмовився й від посади. На виборах якийсь Улас із райї виступив з такою промовою: «Годі вже запорожцям верховодити! Багато вже вони становили кошових,- гайда, поставимо і ми, мужики, свого, от хоч би й кума мого, Платнірівського курінного отамана Йосипа Гладкого!» Райя перемогли на раді, і Гладкого обрано кошовим. Щоб старі запорожці не заважали, він відразу посприяв, щоб курінними отаманами були обрані молоді козаки з райї. Старі запорожці не мали наміру повертатися під російську зверхність, але райя - ті, що не дуже давно покинули свій рідний край, не могли так скоро забути його і призвичаїтися до нового життя. Вони повірили московським обіцянкам ласки і всяких пільг, то й заманулося їм якнайшвидше повернутися у рідний край. З таких був і сам Гладкий.
Тим часом, почалася нова російсько-турецька війна, і султан звелів козакам прибути до Силістри. Гладкий зібрав 2000 козаків з тих, що були іншого, ніж він, духу, повів їх до Силістри і став там саме на Великдень. Прийшовши до візира, він сказав, що привів 2000 козаків, а за іншими вернеться і переведе Січ з Дунавця до Адріанополя, щоб, бува, москалі не зруйнували її. Візир повірив, а той, пустивши чутки, що турки хочуть переселити козаків до Єгипту, забрав січову церкву, всі клейноди, документи та скарби і з частиною війська (500-1500 чоловік; різні джерела подають різну кількість) 18 травня 1828р. під Ізмаїлом перейшов на російський бік. Через це у дельті були залишені беззахисні жінки з дітьми, які, ховаючись від різних нападів по комишах, були приречені «лицарями» на явну загибель. А кошовий з курінними отаманами тільки їм відомим шляхом провели московське військо через Дунай.
За цю операцію Гладкий отримав звання полковника, а потім - генерал-майора. Крім того, його і всіх старшин, що були з ним, нагороджено георгіївськими хрестами, а рядових козаків постригли і перетворили на звичайних солдатів. Така була плата за зраду.
Довідавшись про те, що кошовий і кілька сот козаків утекли і перейшли до москалів, візир звелів заарештувати ті 2000, що були у Силістрі; їх роззброїли і перевели до в’язниць Адріанополя і Константинополя, де використовували на різних роботах. Спочатку їх хотіли скарати на смерть, і лише внаслідок заступництва австрійського консула їх помилували. Тоді й була зруйнована остання Січ, а Задунайське військо ліквідоване.
Після закінчення війни турецький уряд звільнив запорожців і радив їм оселитися в Салоніках, але, незважаючи на гарне і багате місце, запорожці відмовились, оскільки це було далеко від України, яка своїми втікачами постачала б їм нових козаків. Вони просили, якщо не Адрианополь, то хоч би десь у Малій Азії. Але з того чомусь нічого не вийшло, і запорожці, повернувшись на Дунай, оселилися там разом з тими, що залишалися на місцях, але вже як прості рибалки та хлібороби, а не козаки. Недобрим словом згадували вони Гладкого; та й ті, що, було, пішли з ним, потрохи стали повертатись на Дунай, тікаючи від московської ласки та пільг, проклинаючи свого кошового за те, що навіки втратили Січ. І досі в Добруджі живуть нащадки задунайських запорожців, з ними живе й неслава Гладкого.
Йосип Гладкий помер 1886 року у віці 79 літ на своєму хуторі на Катеринославщині.
У Запоріжжі, біля педагогічного институту, є могила, а на плиті напис, що тут похований «останній кошовий отаман Запорозької Січі Йосип Гладкий».
Цю нісенітницю, а також велику неправду про «патріотичний подвиг» Гладкого з року в рік, з дня у день розповідають туристам і гостям міста не лише некомпетентні гіди, а й працівники Запорізького краєзнавчого музею.
Мало того, в одному з проектів Історико-меморіального музею-заповідника на Хортиці передбачалося створити пантеон кошових отаманів, до якого поряд з прахом Івана Сірка та Петра Калнишевського хотіли перенести і прах Й. Гладкого, якому «належить заслуга щодо виведення колишніх запорожців з Туреччини на батьківщину!» І ці, цитовані з «Літературної України» від 1 червня 1989 року слова, сказала такий поважний і шановний історик, як Олена Апанович!