Віктор Капустін – козацький генерал, людина заслужена й справді у великій пошані як серед козацької старшини, так і серед особового складу Всеукраїнського громадського об’єднання „Українське Реєстрове Козацтво”. Не одну сотню, а, можливо, і не одну тисячу реєстровців залучив він до лав цієї найчисельнішої, на теренах нашої держави, козацької організації. Він – один із тих, хто стояв у її витоків, закладав підвалини нині потужного структурованого товариства, у реєстрі якого близько ста тисяч козаків.
Нещодавно Віктор Іванович відзначив сімдесятирічний
ювілей. Ніби вже, як кажуть, і роки не молоді, проте ще сповнений сил і наснаги попрацювати на Україну, на її майбутнє. Бо, як і його далекі предки-козаки, що захищали рубежі козацької Батьківщини, взяв за правило тримати порох сухим.
Не воював,але на війні був
На світ Божий Віктор з’явився у селі Осикове Амвросіївського району, що на Донеччині, за якихось два місяці до початку Великої Вітчизняної війни. У час, коли гітлерівська Німеччина вже налаштувалася топтати своїм чорним чоботом капусту, в якій, за бабусиними переказами, знаходили таких, як він, малюків. Тож, воювати не воював, але на війні побував. Хоча й не пам’ятає усіх страхіть війни, проте пережити її довелося. І вижити… У першу чергу, дякуючи батькам - мамі Мотроні Іванівні та татові - Івану Григоровичу. Найперші спогади, що врізалися у пам’ять маленького Віті - це землянка, у якій проживала вся їхня сім’я, як, власне, і більшість його односельчан. Найперші заповітні бажання - про мирне небо, надійний дах над головою та хліба шматочок, хай би черствого, але щоб вдосталь.
І теплі батьківські долоні...
„Тато був професійним будівельником - приїхав до Донецька із Курської області (яка, до речі, входила до складу Малоросії, тобто України - авт.) будувати Донецький політехнічний інститут. А до того, Івану Капустіну довелося воювати на фронтах Першої світової. В одному з боїв потрапив під газову атаку німців, - розповідає Віктор Іванович. - Хоча здоров’я мав добре - козацьке, однак інколи наслідки газової атаки давалися взнаки. Тож, у Велику Вітчизняну не воював, а як чудовий майстер „дерев’яних справ”, латав пошкоджені снарядами будинки односельчан. А вже опісля, коли німців вигнали, всім односельчанам дахи покрив. І досі стоїть перед очима картина: батько на коньку хати з поперечною пилкою і його натружені, величезні, але теплі й добрі долоні...”
Трудящі були люди й до того дітей привчали. Те, що по господарству потрібно було справлятися, то навіть і не обговорювалося. Однак тяга до роботи, бажання бути корисним стало запорукою успіху на все життя, а закладалися ці підвалини в ранньому дитинстві. Вже після першого класу, щоліта, Віктор працював у колгоспі. Спочатку поливав овочі, а коли виповнилося десять років - жнивував: на конях відтягував пусті сітки, якими тягали солому на скирди. „Гуляти було ніколи, та й не хотілося, - розповідає Віктор Капустін. - Адже нам, хлопчакам, довіряли вже пасти молодих коней. А що може бути більшим щастям для козака, ніж довіра старших. Ми цю довіру цінували й неабияк нею пишалися. Був у мене улюблений кінь - добрий, було й сідло - справжнє, шкіряне. Не знаю, куди і страх дівався, але так навчився управлятися з конем, що у старших аж дух захоплювало. Бувало, влітав у село галопом - то лежачи впоперек коня, то стоячи на сідлі, а мама, сама не своя, приказувала: „Що ж ти ото робиш?...”
Любов до степу, коней і швидкої їзди - жила у молодого козака в генах. У розмові з героєм цієї оповіді з’ясувалося, що колись у його родині знайшлася купча, в якій йшлося про те, що їхній родич, полтавський козак Григорій Павлович Залеський, купив землю у Титаренка Серафима Костянтиновича у селі Карань Маріупольського повіту, куди згодом і приїхали жити...
Козацтво жевріло у грудях
Вже у зрілому віці, досить успішному чоловікові, у якого і кар’єра склалася вдало, і сім’ю збудував міцну, забезпечивши достатком, чогось стало бракувати. Мабуть, отієї вольності козацької, яка притаманна чи не кожному українцеві. Тож, у кінці вісімдесятих років минулого століття, коли козацький рух в Україні почав своє відродження, Віктор Іванович долучився до цього процесу не вагаючись. „З 1987 року перебував у козацтві Донбаської паланки Війська Запорозького і дослужився там до підполковника, а коли у 2002 році зареєстрували ВГО „Українське Реєстрове Козацтво” Анатолій Іванович Шевченко та Анатолій Дмитрович Власенко запропонували разом розбудувати, а вірніше відродити нашу давню військову структуру - реєстрове козацтво. „Добре знаючи цих авторитетних у Донецькому краю людей, погодився не вагаючись, - згадує ті часи наш оповідач. - Мені було запропоновано очолити Донецьке обласне товариство, Анатолій Дмитрович став на чолі Донецького міського осередку УРК. Працювати було цікаво. Вже невдовзі були сформовані реєстри, швидко поповнювалися лави новими реєстровцями, створювалися районні, міські та сільські козацькі осередки”.
|
|
| Радник Гетьмана УРК Анатолій Власенко вручає своєму побратимові-реєстровцю найвищу нагороду Українського Реєстрового Козацтва - орден «Золотий козацький хрест» I ступеня. |
„Працювати було легко, - продовжує розповідь козацький генерал. - Добре знав історію козацтва, аргументовано розповідав і це викликало довіру серед козаків. Крім того, ідеї розвитку та становлення реєстрового козацтва були обгрунтованими і всі завдання, всі плани, поставлені перед нами Гетьманом УРК, виконувалися. А найціннішою якістю будь-якого лідера, вважаю, уміння чітко ставити завдання і домагатися їх виконання.
Роботи було багато, потрібно було організовувати та проводити виїзні козацькі ради, залучати небайдужих співгромадян до активної життєвої позиції, де б на першому місці стояли такі поняття як: висока духовність і патріотизм людини. Однак приходили різні, багато було й таких, хто рвався більше до погонів, аніж до роботи... Але розчарування не було, бо вважав, що справа козацька справді потрібна і дорослим, і, найголовніше - молоді, адже саме в козацьких принципах, можливо, і є та пуповина, що поєднує нас з невичерпною силою духу наших предків-козаків”.
Одне з головних завдань, яке ставив перед усіма обласними козацькими організаціями Гетьман УРК Анатолій Шевченко - завести реєстри на всіх козаків від сільських до міських та обласних козацьких осередків було виконано. Цю копітку роботу отамани місцевих осередків, очолювані Віктором Івановичем, здійснили за кілька років. Варто зазначити, що подібних реєстрів немає у жодній іншій козацькій орга-нізації.
Нині радник Гетьмана УРК з питань транспорту, генерал-полковник УРК Віктор Капустін з величезним задоволенням згадує, як у 2004 році у парку Ленінського комсомолу одночасно складали присягу Господу Богу, Україні й Українському Реєстровому Козацтву понад тисячу козаків-реєстровців. Тоді, дивлячись на таку силу-силенну люду, міський голова Донецька Олександр Лук’янченко висловив ідею: набережну, на якій проходило це грандіозне дійство, назвати - Козацькою. У відповідь на слова мера пролунало тисячоголосе: Слава! Слава! Слава!..Й прокотилося понад колись козацьким суднопланвим Кальміусом, як і кількасот років тому.
|
|
| Радник Гетьмана УРК, генерал-полковник УРК, директор ТОВ «Донецьке АТП» МОК Віктор Іванович Капустін серед своїх колег транспортників. |
Козацький генерал – директор підприємства
Про пережите й передумане Віктор Іванович не жалкує, бо життя його, хоч і не було встелене вітами, проте вважає, що свої сімдесят прожив гідно. Одразу після закінчення десятирічки, у 1958 році пішов працювати учнем автослюсаря в автобусотаксомоторний парк. Цей крок пов’язав юнака з автомобілями на все життя. Недарма у дитинстві любив погарцювати на конику з вітерцем... Працюючи на автопідприємстві, вступив на автотранспортинй факультет Донецького політехнічного інституту (того самого, що будував його батько), який через шість років успішно закінчив. Працював механіком, майстром з ремонту автомобілів, начальником автоколони, заступником директора, дійшовши кар’єрними щаблями до посади директора одного з найбільших в Україні автотранспортних підприємств. З 1979 року по 2008 рік Віктор Іванович Капустін очолював Донецьке АТП 11421, яке згодом отримало назву ТОВ
«Донецьке АТП» МОК. За ці кілька десятків років підприємство шість разів змінювало назву, але колектив залишився вірним своєму директорові-козаку, як, врешті, й директор - колегам транспортникам.
За значний внесок у розвиток автомобільного транспорту Віктору Капустіну присвоєно високе звання - заслужений працівник транспорту України, він нагороджений багатьма орденами та медалями. Мав наш герой успіхи і на спортивній арені. Мало хто знає, що він - кандидат у майстри спорту з авторалі. Проте, найвища оцінка для сивочолого козацького генерала - довіра людей. Не випадково, шістнадцять років поспіль або чотири каденції, донеччани довіряли йому мандат депутата Донецької міської ради. Працював, за його словами, у „найбруднішій” комісії - транспортній. Відстоював ідеї перевізників, за що колеги-депутати жартома називали „лобістом перевізників”.
Проте, відповідальна робота директора, депутатство і громадська діяльність не завадили Віктору Івановичу стати хорошим сім’янином, чуйним чоловіком, турботливим батьком і лагідним дідусем.
Разом із Тамарою Олександрівною, з якою невдовзі справлятимуть золоте весілля, народили, виховали й міцно поставили на ноги двох синів. Старший - Олег - нині очолює будівельну фірму. Хоча, як і його батько, починав з водія... Молодший, Михайло - нині приватний підприємець. Обоє синів одружені, мають свої сім’ї. Подарували дідусеві Віктору й бабусі Тамарі четверо онуків і до того ж, усі хлопчики, а отже - козаки.
Тож, є надія, що генерал-полковнику УРК Віктору Капустіну буде кому передати свій величезний досвід і серед козаків-реєстровців ім’я Капус-тіних звучатиме не менш значимо, ніж їхнього прапрадіда козака Григорія Залеського.