Роль гетьмана Пилипа Орлика в історії України є вагомою. Залишив свій слід гетьман і в історії Лисянського краю. Його перемога під Лисянкою в березні 1711 року (під час визвольного походу в Україну у січні-квітні 1711 р.) була найбільшим військовим успіхом того походу. Сьогодні, відзначаючи 300-річчя цієї події, пам’ятаючи своїх козацьких пращурів, які підтримали П. Орлика з його ідеєю незалежної Української держави, Лисянське районне товариство ВГО «Українське Реєстрове Козацтво», проводячи низку заходів серед населення Лисянки в пам’ять про ті далекі події, разом з українським народом пам’ятає його як справжнього патріота, що залишив по собі багату політичну спадщину й глибокий слід в українській історії.
5 квітня 1710 року в місті Бендерах (Молдова) відбулася козацька рада, на якій гетьманом України було проголошено Пилипа Орлика. П. Орлик народився 11 жовтня 1672 року у селі Косуті Ошмянського повіту на Віленщині (Литва) і походив із чесько-польського шляхетного роду. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, працював у Генеральній військовій канцелярії, а з 1706 року - генеральний писар і найближчий помічник Івана Мазепи. Гетьман у житті та кар’єрі Пилипа Орлика відіграв значну роль. Мазепа покладав на нього надії як на свого спадкоємця. Орлик став одним із його найближчих помічників, виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана у його таємних зносинах з антиросійською польською верхівкою.
Перша конституція Європи
У жовтні 1707 року І. Мазепа утаємничує П. Орлика у свої плани підготовки антиросійського повстання і шведсько-українського союзу. Під час подій 1708-1709 рр. і поразки шведсько-українських військ під Полтавою П.Орлик був на боці І.Мазепи і разом з ним відступив на територію колишньої Туреччини, в м.Бендери.
Українська політична еміграція після полтавської катастрофи та смерті Івана Мазепи опинилась у складній ситуації, тож, до обрання володаря гетьманської булави підходила дуже виважено. Саме П.Орлик виявився гідною постаттю. Проте він не одразу наважився узяти на себе таку відповідальність, усвідомлюючи складність і трагізм долі української державності після поразки у Полтавській битві. Перейняти гетьманську булаву означало не лише приймати рішення у дипломатичних і військових акціях, а й піклуватися про матеріальне і технічне утримання своїх сподвижників та еміграційного війська. Орлик добре розумів, що досягти будь-яких позитивних результатів у тогочасних реаліях було неможливо без вироблення власної політичної доктрини, чітко окресленої програми дій.
Такою програмою став договір, укладений між гетьманом, старшиною, запорожцями і шведським королем Карлом ХІІ. Документ, що мав на меті регламентувати державне життя Гетьманщини, протектором якої оголошувався король Швеції, отримав назву «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького…», більш відомий як «Конституція Пилипа Орлика», і був оприлюднений на козацькій раді 5 квітня 1710 року. Карл ХІІ затвердив документ, обіцяючи продовжити війну проти Росії та обороняти кордони Гетьманщини після її визволення з-під влади московського царя, та визнав гетьмана П.Орлика, чим надав українському урядові в емі-грації першого міжнародного визнання.
|
|
| Пам’ятний знак у Бендерах на честь 300-річчя Конституції П. Орлика. |
У Конституції Пилипа Орлика визначався лад Гетьманщини після визволення її з-під Московії. Вона акумулювала в собі досягнення української суспільно-політичної думки другої половини XVII - початку XVIII ст., яскраво продемонструвала спроможність тогочасної української політичної еліти до вироблення й прийняття конструктивних політичних рішень, вивела ідеологію державотворення на новий рівень.
За козацьку державу
Діставши гетьманську булаву, П. Орлик зараз же взявся за продовження справи свого попередника. Вже наприкінці січня 1711 року П. Орлик та об’єднані українсько-татарсько-польські сили вирушили на Правобережну Україну з метою її звільнення від російської присутності. Біля Рашкова, армія, у складі якої перебувало чотири тисячі запорожців кошового отамана Костя Гордієнка, близько двох тисяч поляків, що визнавали польським королем Станіслава Лещинського і служили шведському королеві, на чолі яких стояли Потоцький і Галецький, а також більше двадцяти тисяч буджацьких і білгородських татар під проводом султана, сина хана кримського, перейшли Дністер. Попереду війська, каже М. Костомаров, були вислані до населення агенти «съ возмутительными воззваниями, въ которых убеъждали малоросиян ополчиться против московской власти». Це були універсали, котрі видав П.Орлик до українського народу з приводу свого вступу на територію України, яку він бачив самостійною державою. У середині лютого під контролем Орлика опинилася велика територія між Немировом, Вінницею та Брацлавом. Все населення полків Правобережжя, крім Білоцерківського, заявило про підтримку гетьмана. Син Богуславського полковника Самусь прибув до Києва і сповістив, що жителі прямо «рвуться» до Орлика.
З метою позбавлення підтримки народних мас російські владики взялися за примусове виселення мешканців Правобережної України на Лівобережжя. Так, із листа київського губернатора Д.Голіцина гетьманові І.Скоропадському від 8 березня 1711 року видно, що останній за-пропонував (доки питання про генеральне виселення не було вирішене) переправити на лівий берег Дніпра жителів міст Корсуня, Кальні Болота і Лисянки, до яких рухався Орлик, при цьому «жильця их … попалити и пусто оставляти». Те саме він уважав за доцільне зробити із Чигирином…
На жаль, Гетьман Лівобережної України І.Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід І. Мазепи, не тільки не підтримав починань гетьмана П. Орлика, а, навпаки, з наказу царя Петра І, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи під командуванням генерального осавула Г.Бутовича для боротьби з ним. У ході битви, яка відбулася у першій половині березня 1711 р. під Лисянкою, військо Г.Бутовича було розбите, а його самого взято в полон. Перемога під Лисянкою мала значний резонанс. Українські міста, в тому числі й полкові - Богуслав і Корсунь, здалися без бою. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали полковник Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), полковник Корсунського полку - Андрій Кандиба, полковник Уманського полку - Іван Попович та полковник Канівського полку - Данило Ситинський. Цьому сприяли листи-універсали П.Орлика «до войовничого малоросійського народу» із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня 1711 року в м. Лисянці. Універсали П.Орлика мали розголос по всій території Правобережжя й розповсюджувалися до володінь Переяславського полку включно. Перебуваючи під враженням успішних бойових маневрів та переходу на його бік козацьких зверхників, гетьман повідомляв короля Швеції Карла ХІІ Густава, що його військо зросло більш ніж уп’ятеро.
|
|
| Фрагмент останньої сторінки Конституції з оригінальним підписом Пилипа Орлика та печаткою Війська Запорозького. |
Після перемоги під Лисянкою П.Орлик рушив до Білої Церкви, де зачинилося московське військо на чолі з бригадиром Аннековим. Козацьке військо оточило Білу Церкву і взяло її в облогу. У війську гетьмана, окрім татар і поляків, були ще козаки й запорожці зі своїм кошовим, котрих налічувалося «більше 16000, окрім міщан в полках Чигиринськім, Уманськім, Торговицькім, Кальницькім, Корсунськім, Богуславськім, Канівськім і кілька сот в полку Білоцерківськім».
І залишили за собою пустку…
Однак Білу Церкву приступом взяти не вдалося, хоча після здобуття нижнього міста, січовики прокопали там шанці і вже зібралися було громити замок. Але вночі обложені війська міського гарнізону зробили вдалу вилазку, захопили шанці запорожців, і ті, не маючи достатньо гармат для облоги, відступили.
Одночасно на Правобережну Україну вступили московські війська під командуванням Б.Шереметьєва й розпочали репресії відносно населення, яке підтримало Орлика. За таких умов, наприкінці квітня військо Орлика відступило з України до Бендер…
В той же час вже 3 жовтня 1711 року московський цар Петро І наказав «полковникам з полковою сотенною і рядовою козацькою старшиною, козакам та іншим… на житло перейти в Малу Росію, у тамошні полки». Щоб привести цей наказ у дію, московський генерал Рен 1712 року перегнав на Лівобережжя «людей з польських сторін». Мало того, завершивши перегін, частина російського війська повинна була «на время стать, не разрушая крепостей»: нерегулярне військо в Стариці, Ковсові (Ківшовата), Лисянці, Ольшанці й Черкасах, а драгунські полки в Ольшанці, Богуславі, Корсуні й Каневі, - щоб протистояти можливим нападам запорожців або татар. Російські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену».
З відходом московських військ територію Корсунського полку, а з ним і сотенне містечко Лисянку зайняли польські війська. У 1712 році польські власті розформували Корсунський та інші правобережні козацькі полки як військові і адміністративно-територіальні одиниці. На території Лисянщини, де лишилась незначна частина населення, поляками знову було відновлено владу лисянського старости. Так завершилась історія козацького міста-фортеці Лисянки. Козацтва не стало натомість «посполиті» стали кріпаками.
Черговий розподіл ранньомодерної Української держави викликав надзвичайне послаблення та поступове поглиблення Російською імперією державної автономії на Лівобережжі. Все це призвело до того, що з карти Центрально-Східної Європи остаточно зникає Український гетьманат, який був її складовою частиною та відігравав помітну роль у міжнародних відносинах того часу.