Після завершення знищення української державності, царські уряди послідовно і систематично проводили політику викорінення серед укра-їнського народу всього самобутнього, національного. Були закриті всі українські школи, заборонялось друкувати українську літературу й сама українська мова вважалася мовою “провінційною”, мужицькою.
І не дивлячись на цю жорстокість і несправедливе ставлення царату до українства, одначе, ніякі заходи не змогли досягти своєї мети, бо позбавити народ його мови, його культури можна тільки в тому разі, коли буде знищений сам народ. Хоч як переслідували з благословення царського уряду його чиновники українську культуру, серед народу поставали такі визначні діячі української культури й мистецтва як: Т.Шевченко, М.Коцюбинський, І.Франко, М.Драгоманов, Леся Українка та багацько інших, імена яких з повагою і любов’ю плекаються в серцях українського народу й відомі людству всього світу. Ці інтелігенти, в найкращому розумінні цього слова, поклали своїм обов’язком творити українську культуру, підносити її до рівня загальноєвропейського, не дивлячись ні на які перешкоди й не спокушаючись на ті вигоди, що їх обі-цяли багатьом митцям у разі, коли вони відмовляться від свого “провінціалізму” й визнають своєю російську мову.
Кращі діячі українського народу усі сили та хист віддавали своєму народові, бо вважали себе його синами і тому цілком йому служили.
Про невмирущість культури народу доводить те явище, що під час повалення царату, коли український народ відчув себе звільненим від того гніту, під яким перебував сотні років, одразу відродилися українські часописи, масове видання літератури українською мовою, театральне мистецтво, засновувалися наукові заклади, школи, технікуми, інститути, українське письменство так буйно розквітло, як ніколи за всю історію України. Звичайно, більшовики ще в перші роки революції змогли придушити національне піднесення українського народу, одначе, вимушені були зробити українцям ряд поступок, а саме-ввести на Україні офіційну мову - українську, проводити навчання українською, видавати книжки й часописи тощо. Та це була тільки гра більшовиків на національних почуттях українців, щоб приборкати багатомільйонний народ, щоб всіма засобами -вгамувати його прагнення до спільноти з Європою. Подальші заходи більшовиків були жорстокіші за царських, огидніші й більш зрадницькі. Цвіт української культури - сотні письменників, малярів, артистів, наукових діячів за короткий час знищено як “агентів фашизму”, націоналістів, ворогів народу, хоч в переважній більшості це були люди, які тільки любили свою справу і свій народ, і ні в яку політику не втручалися. Потрапили до лав ворогів учителі - українці, що ретельно намагалися передати учням свої знання. Службовці установ, хто вважав українську мову своєю мовою і нею повсякчас користувався, теж бралися під підозру й рано чи пізно опинялися за гратами тюрем або в таборах далеких країв.
Українська інтелігенція була настільки більшовиками тероризована, що вважала за краще відмовитись від своєї культури, від мови, русифікувалася і українська мова, по суті, залишалася знову, як колись і за царату, мовою селянства. Інтелігенція, за винятком тільки певної частини, яка з надією поглядала на захід і звідти чекала порятунку для свого народу, в більшості втратила своє національне обличчя, перетворилася на м’якотілих, безвільних людей, яких використовували більшовики.
Створення більшовиками “соціалістичної за змістом, національної по формі” культури для українців визначало впровадження Валуєвської політики, цього царського міністра, який свого часу рішуче і категорично відмовив українцям мати свою національну культуру.
|
|
| Остання книжка автора |
Більшовики всі свої сили й брутальні засоби покладали на те, аби не допустити єднання українського народу з європейськими народами, бо цей потяг серед українців був природним, він викликався всіма традиціями, історичними стосунками, життєвою необхідністю. І хто знає, чим би закін-чилося це знущання більшовиків, але можна бути впевненим, - це видно з розвитку самих подій, - що український народ деградував би, не наближався до західно-європейської культури, а між Європою і Радянською Україною зростав би все більший мур.
Поклався край більшовицькій сваволі. Україна економічно й духовно розкріпачена. В економіці ми маємо повернення приватної власності, тобто наділення у власне користування селянам землі, відродження загнаного в запілля або й зовсім знищеного кустарництва, скасування експлуататорської системи на виробництві - стахановщини, впровадження приватної торгівлі.
Українська інтелігенція також почала проявляти ознаки життя і братися за справу відродження мистецтва, культури, літератури, науки. Нещодавно відбулася художня виставка в Києві, де українські митці продемонстрували з великим успіхом свої досягнення в галузі образотворчого мистецтва, різьбарства. Українські письменники, поети, критики, що збереглися від більшовицьких переслідувань, провели дві конференції - в Харкові та Києві.
Там було обговорено питання про сучасну українську поезію. Скрізь у містах і навіть у селах утворюються театри, де ставляться не тільки класичні п’єси, але й сучасні, написані драматургами... Вчителі, закінчивши навчальний рік у школах, зараз готуються знову вчити дітей справжнім наукам, відкидаючи геть марксистсько-ленінсько-сталінську ідеологію, не засмічуючи непотрібним мотлохом молоді мозок.
Так українська інтелігенція поволі набирає ініціативи й корисною працею служить своєму народові - селянинові й робітникові, вона усвідомлює свою єдність з усім народом, як його основна частина, без усякого отого класового поділу, що більшовики увесь час роздмухували. Але дехто з інтелігентів, ще отруєні більшовизмом, вважають за краще бути осторонь від історичного для країни відбудування, від творчої роботи, познаходили собі закапелки, в яких відсиджуються на якихось малозначних, а іноді й зовсім непотрібних роботах, нехтуючи тими знаннями, вмінням, хистом, які надала їм природа.
А деякі інтелегенти-українці, налякані більшовиками, колись відмовившись від української народності, її мови й зараз за інерцією продовжують антинародну політику, розмовляючи й уживаючи в службовому веденні справ російську мову. Дехто навіть це явище намагається обґрунтувати тим, що ніби мова для нас зовсім не відіграє жодної ролі, що український селянин розуміє як українську, так і російську мову. Та хто займався справою мовних досліджень, той навіть у наших, донецьких районах, міг спостерігати, що селянство, основний шар нашого населення, ніколи не відмовлялося й не відмовляється від своєї рідної, якою говорили батьки й діди, мови. А якщо й спостерігається деяка засміченість її російськими словами, то саме й справа інтелігенції вимести геть отой мовний намул, прищеплювати народові справжні українські слова багатої, красивої укра-їнської мови.
...Ми розкріпачені від більшовизму, у нас є можливість будувати своє життя, свою культуру, мистецтво голосно, не боячись переслідувань
агентів ГПУ, розмовляти своєю, українською мовою, користуватись нею, як основною та офіційною. І цими перевагами ми користуватимемось в усьому обсязі...