Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

До міцної держави та добробуту народу України через духовність і патріотизм кожної людини

Новини козацтва

Головна
Новини УРК
Фото та відеосюжети

Документи УРК

Статут
Положення
Присяга
Гімн УРК
Однострій
Законодавство
Накази, розпорядження
Угоди

Організація УРК

Генеральна старшина
Керівництво
Умови прийому
Газета "Україна Козацька"
Козацька музика
Діаспора
Історія
Наша адреса

Посилання

ВПДП
Інститут проблем
штучного інтелекту
МОН і НАН України
Сайти організацій та
представництв УРК
Наші колеги

Печать
Церковний лад У ЗАПОРОЗЬКИХ КОЗАКІВ

(Початок у №3-4, 7-8)

До нашого часу збереглася коротенька розписка з травня 1686 р. Цю розписку патріарх Діонісій віддав московському послові Микиті Олексієву, що брав у нього грамоти на Київську митрополію. Діонісій писав: “Приняли есмы милостыню святаго вашего царствия от посланного вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей и двести червонных; податель же благих Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствию» (в 1687 році Царгородський патріарший Собор засуджує передачу Київської митрополії як “акт симонії”, тобто хабарництва, а самого патріарха позбавляє патріаршої гідності).

Так, у 1685 р. Українсько-київська митрополія опинилась під московською владою. Зараз же було заборонено вживати українську мову в церкві й видавати будь-які книги на Україні без дозволу московського, а ті книги, що були видані раніше, відбирали й палили. А потім була заведена цензура.

У самій Московщині був кріпацький лад, і Москва почала роздавати старшинам, які їй прислужувались, українські землі, селян і сама допомагала їм на Україні кріпацтво заводити. Так і впала українська свобода через те, що старшина панувати хотіла: з чужого ярма народ визволяючи, своє накладала. І не стало ані свободи на Україні, ані людям не покращало. Попали вони в кріпацтво старшині, і та ж Москва допомагала тим новим панам тримати своїх людей в рабстві. Свобода людська так само була противна московському ладові, як і політична свобода України.

З «Історії України»

Михайла Грушевського

У цей час, 1656 р., в межах вольностей запорізьких козаків, у селищі Старий Кодак, було зведено третю церкву - Архістратига Михаїла. Ця церква була влаштована за розпорядженням Коша для запровадженої вперше у Старому Кодаку берегової сторожі з охочих козаків-лоцманів; при ній був ієромонах Самарського монастиря.

У війні росіян з поляками та їх союзниками, турками й татарами, що почалася після Переяславської умови, запорізькі козаки взяли якнайактивнішу участь, воюючи проти недругів православної віри. За це їм жорстоко відплатили напівдикі кримчаки: за відсутності запорожців вони пройшли вогнем і мечем із краю в край усе Запоріжжя, палячи запорозькі житла, зруйнували їх головні займища, захопили масу всілякого добра, що було найгіршим для запорозьких козаків, знищили вогнем їхню головну святиню, щойно заснований Самарський монастир. З невимовним сумом поверталися запорожці після важких походів у рідні місця; страшні руйнування, заподіяні всюди татарами, а особливо в Самарському монастирі, сповнили обуренням їхні серця; вони не могли забути татарам зруйнування святині навіть через 55 років, коли самі жили під протекцією кримського хана.

Повернувшись на рідні згарища, запорозькі козаки в березні 1659 р., після загальної військової ради на Романовому кургані вище порогів, де тепер є село Романкове Катеринославського пов., вирішили збудувати четверту церкву на своїй новій січі, Чортомлицькій, на честь Покрови Богородиці. Цю церкву завершили у вересні, а богослужіння почали 1 жовтня (14 по н.ст.) храмовим святом у Січі. Слідом за будівництвом церкви у Січі запорозькі козаки взялися відновлювати зруйновану татарами церкву Самарського монастиря: незабаром на місці спаленої церкви з’явилася велика і гарна, знову “з шпиталем, звоницею і школою”; 1672 р. її урочисто посвятили й розпочали богослужіння. Через 5-6 років, у період з 1677 по 1678 рр., до ріки Самари ринула з одного боку маса православних переселенців із Задніпров’я, що не знесли страшних насильств польських властей, з другого - маса козаків, що втекли з-під Черкас, Канева й Чигирина після руйнувань російсько-турецької та російсько-козацької воєн; і ті й інші оселилися біля Самарського монастиря.

Нажмите для увеличения
Козацька дерев’яна церква святого Архангела Михаїла, збудована в 1748 році з дозволу та благословення митрополита Київського, Галицького і Малої Росії Тимофія Щербацького в місті Старий Кодак.

Кінець XVI і початок XVII ст. за всіх обставин були несприятливі для православної церкви Запорозького краю: у 1679 р. турецькі війська ходили на Запоріжжя й нижче Січі “змурували” собі дві фортеці; запорожці змушені були тоді відійти з Січі в луки; з 1687 р. почалися кримські походи князя Василя Голіцина, що тривали до 1689 р. Тоді російські війська ходили через вольності запорозьких козаків і влаштували у Старій Самарі базу для відбиття татар, так звану Новобогородицьку фортецю, що викликало невдоволення і навіть відкритий бунт запорожців проти російського уряду, оскільки вони бачили у будівництві фортеці зазіхання на свою власну волю. За весь цей період історії до чотирьох зведених церков - Самарської, Микитинської, Старокодацької та Чортомлицької, додалася ще одна - в запорізькому селі Дичковому, на лівому березі Орелі, за 55 верст від Самарського монастиря. Вона існувала вже з 1706 р.

Протягом 1709-1734 рр. запорозькі козаки мали особливо часті контакти з грецьким духовенством: вони кілька разів посилали від себе грошові дарунки царгородському патріархові і самі не раз отримували від нього дорогі подарунки. Такі, наприклад, як чудові золототкані ризи й чудово виготовлений аналой, інкрустований з арабського дерева, який, за переказом, колись належав славетному проповіднику Іоаннові Златоусту. Вони й тепер зберігаються у Соборній церкві Нікополя, де колись була Микитинська Січ.

В той же час, покинута запорожцями головна святиня їхнього краю, Самарський монастир, протягом восьми років була занедбана. Але, на щастя для неї, усім краєм угору від Самари відав енергійний і заповзятливий миргородський полковник Данило Павлович Апостол. У 1717 р. він, скориставшись проходом із Задніпров’я у покинуті запорожцями місця ста козаків, переслідуваних поляками за православну віру, оселив їх поблизу Самарського монастиря й зобов’язав усіляко дбати про відновлення запорозької святині. Наступного року до цих переселенців з-за Дніпра долучилися наступні; полковник Апостол оселив їх в урочищі Могилеві на правому березі ріки Орелі, яка впадає у Дніпро на 90 верст вище від ріки Самари. 1721 р. в Самарський монастир прибуло п’ять ченців із Трахтемирівського монастиря; слідом за ченцями з’явився за розпорядженням Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря і настоятель, ієромонах Іоанникій з кількома ченцями, з метою відновлення запорозького монастиря. На заклик Іоанникія до стін монастиря почали збиратися православні християни, що жили по Самарі, і всіляко сприяли добрим починанням настоятеля. Близько 1730 р., в Самарський монастир зі слободи Малої Тернівки прибув колишній військовий осавул Дорош; це була людина доброчесна, навіть аскетична, досить обізнана зі священним писанням і, водночас, насправді смиренний християнин. Полюбивши всім серцем монастир та цю пустельну місцевість, він назавжди оселився тут, влаштував велику пасіку і збудував на березі Самари, навпроти Чернечого Пекла, нещасливого місця, де в бездонній ямі якось загинуло кілька ченців, які переправлялися через ріку за бурхливої погоди, кам’яну каплицю з іконою святителя й великого Чудотворця Миколи, запросивши до неї ієромонаха Самарського монастиря, й віддався тут молитовним подвигам і добрим ділам: грішми, здобутими від продажу меду, допомагав бідним людям та ченцям монастиря, а своїми молитвами і щотижневими суботніми панахидами просив у Бога порятунку душам потопельників-ченців із Чернечого пекла. У своєму відлюдді Дорош дожив до глибокої старості, помер 1756 р. і був похований у Самарському монастирі; у його каплицю ще довго після смерті будівничого сходилися побожні люди й молилися Богу; 1769 р. її зруйнували татари, а головну її святиню, ікону святителя Миколи, через якийсь час знайшли в лісі на дубовому пні й поставили спочатку в монастирській церкві, потім - у ризниці, а врешті - знову в церкві, де вона є й тепер, приваблюючи до себе маси побожних прочан, хворих і немічних людей, які сподіваються порятуватися від своїх недугів біля святого образу.

З 1734 р. розпочалася нова епоха в історії запорозьких козаків: на самому початку березня запорізькі козаки привезли з собою архімандрита Гавриїла, священика Дідушинського, багатьох грецьких ченців та ієреїв. Обравши місце для нової Січі на рукаві Дніпра Підпільній, запорозькі козаки насамперед узялися за влаштування в Січі церкви на честь Покрови Богородиці. Київський митрополит Рафаїл Зборовський, за посередництвом київського військового губернатора графа Вейсбаха, котрий завжди опікувався запорожцями, прислав їм 3 квітня 1734 року своє благословення “на заснування Коша й церкви Покрови”. Водночас, у Січ прибув рекомендований чернігівським єпископом Іродіоном Жураховським (колишнім архімандритом Києво-Межигірського монастиря) на посаду начальника запорозьких церков ієромонах Павло Маркевич. Запорожці, які звикли шанувати все, що виходило з Межигірського монастиря, попри те, що вже мали у себе гідних осіб, архімандрита Гавриїла та священика Дідушинського, послухали ради владики й вирішили прийняти ієромонаха Павла настоятелем усіх запорізьких церков.

Нажмите для увеличения
Професор Дмитро Яворницький

У виборі начальника церков запорозькі козаки не помилилися: енергійний ієромонах Павло швидко закінчив церкву в Січі і з тими самими робітниками, очевидно, січовими майстрами, вирушив у Самарський монастир і незабаром довів до ладу цю високу святиню усього запорозького краю; у січовій і монастирській церквах він встановив монастирський чин богослужінь, запровадив властиву для всіх православних храмів організацію і відкрив при церквах школи для дорослих козаків і молодиків. Незабаром, під час російсько-турецької війни 1736-1737 рр., ієромонах Павло збудував дві нові дерев’яні церкви у слободі Старому Кодаку й Ненаситнецькому ретраншементі. Згодом, близько 1740 р. до цих церков додалася ще одна - в селі Романкові; група прибулих козаків, на чолі з священиком Федором, заснувала першу церкву Успіння Богородиці в урочищі Романкові.

(Далі буде)

Контакти

НАША АДРЕСА:
01001, Україна, Київ,
вул. Мала Житомирська,
буд. 11 офiс 5а
Тел./факс:
+38 (044) 2783759
Vodafone:
+38 (050) 0710120
НАШ E-MAIL:
urk.ukraine@gmail.com
Вiдвiдувачiв сьогоднi 11.08.2022 : 128
Вiдвiдувачiв з 17.03.2003 : 2258806

Copyright © 2003-2022 Українське Реєстрове Козацтво

Усi права на матерiали, якi знаходяться на сайтi Українського Реєстрового Козацтва, захищаються у вiдповiдностi до Законодавства України. Використання матерiалiв дозволяється у випадку посилання (для iнтернет-видань - гiперпосилання) на www.kozatstvo.org.ua. <

Проблеми/коментарiї? Пишiть