(Початок у №3-4, 7-8)
До нашого часу збереглася коротенька розписка з травня 1686 р. Цю розписку патріарх Діонісій віддав московському послові Микиті Олексієву, що брав у нього грамоти на Київську митрополію. Діонісій писав: “Приняли есмы милостыню святаго вашего царствия от посланного вашего господина Никиты Алексеевича три сорока соболей и двести червонных; податель же благих Господь да будет мздодавец вашему державнейшему царствию» (в 1687 році Царгородський патріарший Собор засуджує передачу Київської митрополії як “акт симонії”, тобто хабарництва, а самого патріарха позбавляє патріаршої гідності).
Так, у 1685 р. Українсько-київська митрополія опинилась під московською владою. Зараз же було заборонено вживати українську мову в церкві й видавати будь-які книги на Україні без дозволу московського, а ті книги, що були видані раніше, відбирали й палили. А потім була заведена цензура.
У самій Московщині був кріпацький лад, і Москва почала роздавати старшинам, які їй прислужувались, українські землі, селян і сама допомагала їм на Україні кріпацтво заводити. Так і впала українська свобода через те, що старшина панувати хотіла: з чужого ярма народ визволяючи, своє накладала. І не стало ані свободи на Україні, ані людям не покращало. Попали вони в кріпацтво старшині, і та ж Москва допомагала тим новим панам тримати своїх людей в рабстві. Свобода людська так само була противна московському ладові, як і політична свобода України.
З «Історії України»
Михайла Грушевського
У цей час, 1656 р., в межах вольностей запорізьких козаків, у селищі Старий Кодак, було зведено третю церкву - Архістратига Михаїла. Ця церква була влаштована за розпорядженням Коша для запровадженої вперше у Старому Кодаку берегової сторожі з охочих козаків-лоцманів; при ній був ієромонах Самарського монастиря.
У війні росіян з поляками та їх союзниками, турками й татарами, що почалася після Переяславської умови, запорізькі козаки взяли якнайактивнішу участь, воюючи проти недругів православної віри. За це їм жорстоко відплатили напівдикі кримчаки: за відсутності запорожців вони пройшли вогнем і мечем із краю в край усе Запоріжжя, палячи запорозькі житла, зруйнували їх головні займища, захопили масу всілякого добра, що було найгіршим для запорозьких козаків, знищили вогнем їхню головну святиню, щойно заснований Самарський монастир. З невимовним сумом поверталися запорожці після важких походів у рідні місця; страшні руйнування, заподіяні всюди татарами, а особливо в Самарському монастирі, сповнили обуренням їхні серця; вони не могли забути татарам зруйнування святині навіть через 55 років, коли самі жили під протекцією кримського хана.
Повернувшись на рідні згарища, запорозькі козаки в березні 1659 р., після загальної військової ради на Романовому кургані вище порогів, де тепер є село Романкове Катеринославського пов., вирішили збудувати четверту церкву на своїй новій січі, Чортомлицькій, на честь Покрови Богородиці. Цю церкву завершили у вересні, а богослужіння почали 1 жовтня (14 по н.ст.) храмовим святом у Січі. Слідом за будівництвом церкви у Січі запорозькі козаки взялися відновлювати зруйновану татарами церкву Самарського монастиря: незабаром на місці спаленої церкви з’явилася велика і гарна, знову “з шпиталем, звоницею і школою”; 1672 р. її урочисто посвятили й розпочали богослужіння. Через 5-6 років, у період з 1677 по 1678 рр., до ріки Самари ринула з одного боку маса православних переселенців із Задніпров’я, що не знесли страшних насильств польських властей, з другого - маса козаків, що втекли з-під Черкас, Канева й Чигирина після руйнувань російсько-турецької та російсько-козацької воєн; і ті й інші оселилися біля Самарського монастиря.
|
|
| Козацька дерев’яна церква святого Архангела Михаїла, збудована в 1748 році з дозволу та благословення митрополита Київського, Галицького і Малої Росії Тимофія Щербацького в місті Старий Кодак. |
Кінець XVI і початок XVII ст. за всіх обставин були несприятливі для православної церкви Запорозького краю: у 1679 р. турецькі війська ходили на Запоріжжя й нижче Січі “змурували” собі дві фортеці; запорожці змушені були тоді відійти з Січі в луки; з 1687 р. почалися кримські походи князя Василя Голіцина, що тривали до 1689 р. Тоді російські війська ходили через вольності запорозьких козаків і влаштували у Старій Самарі базу для відбиття татар, так звану Новобогородицьку фортецю, що викликало невдоволення і навіть відкритий бунт запорожців проти російського уряду, оскільки вони бачили у будівництві фортеці зазіхання на свою власну волю. За весь цей період історії до чотирьох зведених церков - Самарської, Микитинської, Старокодацької та Чортомлицької, додалася ще одна - в запорізькому селі Дичковому, на лівому березі Орелі, за 55 верст від Самарського монастиря. Вона існувала вже з 1706 р.
Протягом 1709-1734 рр. запорозькі козаки мали особливо часті контакти з грецьким духовенством: вони кілька разів посилали від себе грошові дарунки царгородському патріархові і самі не раз отримували від нього дорогі подарунки. Такі, наприклад, як чудові золототкані ризи й чудово виготовлений аналой, інкрустований з арабського дерева, який, за переказом, колись належав славетному проповіднику Іоаннові Златоусту. Вони й тепер зберігаються у Соборній церкві Нікополя, де колись була Микитинська Січ.
В той же час, покинута запорожцями головна святиня їхнього краю, Самарський монастир, протягом восьми років була занедбана. Але, на щастя для неї, усім краєм угору від Самари відав енергійний і заповзятливий миргородський полковник Данило Павлович Апостол. У 1717 р. він, скориставшись проходом із Задніпров’я у покинуті запорожцями місця ста козаків, переслідуваних поляками за православну віру, оселив їх поблизу Самарського монастиря й зобов’язав усіляко дбати про відновлення запорозької святині. Наступного року до цих переселенців з-за Дніпра долучилися наступні; полковник Апостол оселив їх в урочищі Могилеві на правому березі ріки Орелі, яка впадає у Дніпро на 90 верст вище від ріки Самари. 1721 р. в Самарський монастир прибуло п’ять ченців із Трахтемирівського монастиря; слідом за ченцями з’явився за розпорядженням Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря і настоятель, ієромонах Іоанникій з кількома ченцями, з метою відновлення запорозького монастиря. На заклик Іоанникія до стін монастиря почали збиратися православні християни, що жили по Самарі, і всіляко сприяли добрим починанням настоятеля. Близько 1730 р., в Самарський монастир зі слободи Малої Тернівки прибув колишній військовий осавул Дорош; це була людина доброчесна, навіть аскетична, досить обізнана зі священним писанням і, водночас, насправді смиренний християнин. Полюбивши всім серцем монастир та цю пустельну місцевість, він назавжди оселився тут, влаштував велику пасіку і збудував на березі Самари, навпроти Чернечого Пекла, нещасливого місця, де в бездонній ямі якось загинуло кілька ченців, які переправлялися через ріку за бурхливої погоди, кам’яну каплицю з іконою святителя й великого Чудотворця Миколи, запросивши до неї ієромонаха Самарського монастиря, й віддався тут молитовним подвигам і добрим ділам: грішми, здобутими від продажу меду, допомагав бідним людям та ченцям монастиря, а своїми молитвами і щотижневими суботніми панахидами просив у Бога порятунку душам потопельників-ченців із Чернечого пекла. У своєму відлюдді Дорош дожив до глибокої старості, помер 1756 р. і був похований у Самарському монастирі; у його каплицю ще довго після смерті будівничого сходилися побожні люди й молилися Богу; 1769 р. її зруйнували татари, а головну її святиню, ікону святителя Миколи, через якийсь час знайшли в лісі на дубовому пні й поставили спочатку в монастирській церкві, потім - у ризниці, а врешті - знову в церкві, де вона є й тепер, приваблюючи до себе маси побожних прочан, хворих і немічних людей, які сподіваються порятуватися від своїх недугів біля святого образу.
З 1734 р. розпочалася нова епоха в історії запорозьких козаків: на самому початку березня запорізькі козаки привезли з собою архімандрита Гавриїла, священика Дідушинського, багатьох грецьких ченців та ієреїв. Обравши місце для нової Січі на рукаві Дніпра Підпільній, запорозькі козаки насамперед узялися за влаштування в Січі церкви на честь Покрови Богородиці. Київський митрополит Рафаїл Зборовський, за посередництвом київського військового губернатора графа Вейсбаха, котрий завжди опікувався запорожцями, прислав їм 3 квітня 1734 року своє благословення “на заснування Коша й церкви Покрови”. Водночас, у Січ прибув рекомендований чернігівським єпископом Іродіоном Жураховським (колишнім архімандритом Києво-Межигірського монастиря) на посаду начальника запорозьких церков ієромонах Павло Маркевич. Запорожці, які звикли шанувати все, що виходило з Межигірського монастиря, попри те, що вже мали у себе гідних осіб, архімандрита Гавриїла та священика Дідушинського, послухали ради владики й вирішили прийняти ієромонаха Павла настоятелем усіх запорізьких церков.
|
|
| Професор Дмитро Яворницький |
У виборі начальника церков запорозькі козаки не помилилися: енергійний ієромонах Павло швидко закінчив церкву в Січі і з тими самими робітниками, очевидно, січовими майстрами, вирушив у Самарський монастир і незабаром довів до ладу цю високу святиню усього запорозького краю; у січовій і монастирській церквах він встановив монастирський чин богослужінь, запровадив властиву для всіх православних храмів організацію і відкрив при церквах школи для дорослих козаків і молодиків. Незабаром, під час російсько-турецької війни 1736-1737 рр., ієромонах Павло збудував дві нові дерев’яні церкви у слободі Старому Кодаку й Ненаситнецькому ретраншементі. Згодом, близько 1740 р. до цих церков додалася ще одна - в селі Романкові; група прибулих козаків, на чолі з священиком Федором, заснувала першу церкву Успіння Богородиці в урочищі Романкові.
(Далі буде)