- Дорога наша, братове,
На захід веде зі сходу,
Так котиться навіть сонце
По Божому небозводу,
І ходу того ніколи
Не зможе ніхто змінити,
Та мало дорогу бачити,
Дорогу треба пробити,
Нам треба таку потугу
здвигнути,
Пани браття,
Щоб найлютіший ворог
Не міг її подолати.
Нам треба підняти, браття,
Вкраїну понад собою…
- Я ладен, пане гетьмане,
Жертвувати головою.
З’єднаємо наші руки
Без сумніву і зажури,
Зорею світити буде
Через віки Батурин .
І так, як сонячне колесо
У небі не зупинити,
Так нашу козацьку віру
Жодним катам не вбити.
І навіть як з маку зерня
Зійде на нашому полі,
То й через триста років
Зазеленіє воля.
На цім стоїмо, гетьмане.
(З діалогу гетьмана Мазепи і полковника Чечеля. Драматична поема «Батурин». Ольга Бабій).
Для кожного з нас українська земля свята. Вся, від краю до краю. Та є на мапі держави місця - святіші святого, бо
освячені кров’ю дідів і прадідів, пращурів, що, не вагаючись, клали своє життя на вівтар свободи неньки України. Як захисники Батурина, що загинули, але не здалися ворогам. Листопад 1708 року, коли царські війська на чолі з Олександром Меншиковим знищили гетьманську столицю, вибили, вирізали, четвертували, розіп’яли на хрестах не лише козаків - захисників фортеці, а й мешканців міста, до дітей, до найменшеньких, щоб вирубати український рід під самий корінь, залишиться в нашій історії як дата трагічна і, водночас, героїчна. За глибиною трагізму й невимовного болю, Батуринська різня співзвучна з голодоморами - геноцидами українців, за силою героїзму - з битвами, у яких перемагав український дух під Жовтими Водами, Пилявцями, у Виграєві під Корсунем, у битвах під Збаражем і Зборовом, під Конотопом, під Крутами, у Холодному Яру…
Без Батурина важко зрозуміти українців
Доля стражденного Батурина, залитого у листопаді 1708 року невинною кров’ю, почала писатись ще у 1660 році, коли Гетьманщина фактично розпалася на дві половини, які почали боротьбу між собою: одна - на боці Москви, інша - на боці Польщі. За таких умов, у листопаді 1663 року гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький у Батурині підписав так звані, Батуринські статті, які визначали статус козацької держави у складі Московського князівства. Батуринські статті доповнювали Переяславську угоду та поглиблювали залежність України від північного сусіда. П’ять пунктів нового документа зобов’язували уряд Гетьманщини безкоштовно постачати продукти харчування для московських залог та гарнізонів в українських містах, купцям суворо заборонялося вивозити з України і продавати у Московії горілку й тютюн, що порушувало московську монополію, заборонялося продавати хліб на Правобережжі й татарам. А ще гетьманський уряд зобов’язувався скласти перелік усіх козаків, міщан і поселян з означенням їхніх земельних володінь. У 1666 році у Батурин, Гадяч, Полтаву, Миргород, Лубни та інші міста прибувають царські воєводи, що розсилають своїх посланців для перепису людності й збору податків. Збирачів податків охороняв загін московських стрільців.
|
|
| Козацький хрест у Батуринській цитаделі. |
Україна, під шаленим тиском сусіда, з козацької держави перетворювалася на васала, прислужника царського трону. Щоб приборкати вільний козацький дух, були у нагоді усі методи, від обмеження козацьких вольностей і прав до фізичного винищення. Проти московського засилля на Гетьманщині й Запоріжжі вибухають повстання. На початку лютого 1668 року у Батурині повсталі козаки знищують московську залогу. Воєводу Т.Клокачова взяли у полон і відправили у Чигирин. У ті ж дні був вбитий у Стародубі стольний князь Ігнат Волконський, у Новгород-Сіверську - Ісак Квашнін. Козаки Лубен, Миргорода, Глухова, Прилук, Гадяча брали під варту своїх воєвод і відправляли їх або в Чигирин, або в Крим.
Розлючені московити убивають людей, часто задля розваги, про що розповідають козацькі літописи, зокрема, літопис Мгарського монастиря, у якому автор із сумом і жалем говорить про вбивство двох ченців з монастирської братії, що везли сіно до своєї обителі й зустріли на своєму шляху московських солдат, які покололи їх багнетами. Залюбки чужинці спалюють українські міста, зокрема: Переяслав, Ніжин, Чернігів.
Нищення Гетьманщини, усього українського й українців продовжується й у наступні роки. Тож не дивно, що в 1690-1692 роках гетьман Мазепа планує у союзі з Кримським ханством, Польщею та Доном позбутися залежності від Москви. На жаль, міжнародні обставини не сприяли здійсненню цих задумів. Власних сил було мало - за сприятливих умов на Лівобережжі можна було мобілізувати на війну 40-50 тисяч козаків, Московія ж у той час мала 150 тисяч вояків, половина яких несла службу у регулярних військах. Тож належно протистояти таким військам Гетьманщина могла лише у союзі з ворогами Москви, якими у роки Північної війни була шведська армія.
Петро I, задля розширення імперії та задоволення власних амбіцій, вимагав дедалі більше дармової козацької сили. Тисячі козаків гинули у виснажливих російських походах у Польщі та Прибалтиці.
У 1707 році цар московський надумав реорганізувати гетьманський устрій, перетворивши козаків на солдат своєї армії. Уже наступного року, у квітні, за наказом царя Петра Іван Мазепа відправляє на війну у Польщу Київський, Гадяцький та Білоцерківський полки (5 тисяч козаків), влітку - у Литву та Білорусію - Стародубський, Чернігівський, Ніжинський та Переяславський полки загальним числом біля десяти тисяч чоловік.
Гетьманщина, на яку спрямував війська шведський король Карл XII, щоб далі іти на Москву, залишалася без захисту перед небаченою жорстокістю свого найближчого сусіда, того, що згідно Переяславських угод мав би, у разі війни, надавати козакам військову допомогу. Московські війська у боротьбі зі шведами обирають тактику випаленої землі. Звичайно, не своєї, чужої. Вони випалюють Білорусію, про що дізнаємося із листів Меншикова. Вогняний шквал наближається до України. Першими на Гетьманщині запалали села Стародубщини. Палали за царським указом села і містечка й на іншому боці Дніпра, зокрема, козацький Донецьк. « И их, воров, - читаємо у «Зведенні бойових реляцій», - многих побили и покололи, а которые, видя свою погибель, бросались в реку Дон вплавь, многие потопли, а других на плаву пристреливали». Придушуючи повстання під проводом українського бахмацького отамана Кіндрата Булавіна, московське військо спалило перед тим Бахмут, Тор, кілька сот хуторів українських і донських козаків. При тому, як написав у своїх спогадах головний каратель, лейб-гвардії полковник Долгорукий, тієї пори «побито й перевішано» понад 28 тисяч людей.
До Батурина тим часом долітають звістки про спалення Мглина, Березни, Мени та інших містечок.
Іван Мазепа з однодумцями приймає остаточне рішення - повстати проти Москви й Петра - іншого шансу може просто не бути. Гетьман, що поклав на терези долі власне життя, величезні статки, багатство, благополуччя, почесті, славу, а на інші шальки - незалежність України, її свободу, був не одинокий у своєму рішенні. Прилуцький полковник Дмитро Горленко у найближчому колі завжди говорив гетьманові: «Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо й ім’я його благословляємо, що Україну від іга лядського звільнив, так у противний спосіб і ми, і діти наші у вічні роки душу й кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй у такій неволі зоставиш».
25 жовтня 1708 року Іван Мазепа переправляється через Десну, іде назустріч Карлові XII, з допомогою якого мріє позбутися московського ярма. Разом з ним - генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний писар Пилип Орлик, генеральні осавули Михайло Гамалія та Дмитро Максимович, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний хорунжий Іван Сулима, миргород-ський полковник Данило Апостол, прилуцький - Дмитро Горленко, лубенський - Дмитро Зеленський, чигиринський - Костянтин Мокієвський, корсунський - Андрій Кандиба, компанійські полковники: Юрій Кожуховський, Андріяш Малама, Гнат Галаган, сердюцький - Яків Покотило, писарі: Яків Гречаний, Махайло Ломиковський, Самійло Величко, Іван Максимович, небіж Андрій Войнаровський - усього 1200 старшин, козаків, компанійців. Інше військо повертається у Батурин.
На тому березі Десни, оповідає «Історія русів», Іван Мазепа звертається до війська з палкою промовою: «Ми стоїмо, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного… Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли король шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає царя російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство полякам… і вже нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї… і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що і сама згадка про неї наганяє. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того… Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимучені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен».
У тій промові гетьман Мазепа зазначив, що за домовленістю з Карлом XII Гетьманщина отримує нейтралітет, «себто не повинні ми воювати ні зі шведами, ні з поляками, ні з великоросіянами, а повинні, зібравшись з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною».
У цих словах - уся наша сутність. Сутність народу мирного, гостинного, який завжди мріяв вільно жити на своїй, Богом даній землі, не посягаючи на землі чужі, на чужі багатства, але готовий стояти на захисті землі рідної, який понад усе цінує власну свободу і незалежність.
Батуринська різня
Коли Батурин
ще не прокидався,
А сонце ще не червоніло схід,
Попід землею в місто
пробирався
За Носом Меншиков
через підземний хід.
А далі було праці не так і много.
Просто різали всіх -
старого й малого.
Кого застали у ліжку,
а кого - стоя.
Замкнула очі повік
козацька Троя…
Побідники по місту гарцювали.
Гребли й несли.
Складали на вози
І скаржились,
що всі скарби одразу
Забрати із собою не могли.
Бо нащо мертвим утвар,
злото, шати?
Загарбати,
в Московію забрати,
Щоби було чим приндитись
потому
Й пишатися віками
не одному!
Забрали все - коругви,
бончуки,
Жупани і обруси, й рушники,
Коралі й перла, й сорочки
дівочі,
Святі ікони, книги… І до ночі
Шукали шаблю
з незвичайним знаком.
Та не знайшли
і все пустили прахом.
Вмирав Батурин,
і земля стогнала,
На пожарищі грілася навала.
Лишень гетьманську шаблю
не знайшли!
Хоч мали гострий нюх
Петрові пси…
Ольга Бабій
Упродовж багатьох років Батурин був символом Гетьманщини й гетьманської влади. Тут ходили до церкви, мріяли, творили власну культуру й державу Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович, Іван Мазепа. Тож, найпершою справою Петра у тій війні проти всіх було знищення Батурина, нищення дике й жорстоке, нелюдське, варварське…
На Батурин кинули війська на чолі з Олексашкою Меншиковим. Гетьманська столиця, оборону якої очолив Дмитро Васильович Чечель, що стояв поряд з Мазепою впродовж двох десятиріч, та Фрідріх Кенігсек, німець з Прусії, що прийняв православ’я, приготувалася до тривалої боротьби. У фортеці перебували чотири сердюцькі полки, городові козаки Миргородського, Прилуцького, Лубенського полків, велика артилерія. Тож, перші атаки московитів козаки зустріли гарматним вогнем, що відкинув Меншикова від стін фортеці.
Батурин, якому на допомогу поспішав Мазепа й шведи, стояв би довго, аби не зрадник, наказний полковник Іван Ніс. Це про нього царський резидент при гетьманові Ф.Протасьєв напише «…глуп и такой стар, что уже и с памяти выжил».
У М. Костомарова читаємо, що «…Один із полкових старшин, Іван Ніс, прибув до Меншикова і вказав йому таємний спосіб добути Батурин. За переказом, Ніс указав у батуринській стіні не помітну ні для кого хвірточку, через яку можна було вночі потай царським людям проникнути у замок. Меншиков відрядив туди солдат».
|
|
| «Батуринська різня». Художник А.Івахненко. |
2 листопада 1708 року о шостій ранку, коли стояла ще темна ніч, російське військо вдерлося до фортеці. Побачивши стрільців, городяни, разом з дияконом та його донькою, кинулися навперейми чужим військам та було вже пізно. У таємному ході з’являлося все більше ворогів. Оборонці мужньо захищалися, та без головної переваги - артилерії, чинити супротив переважаючим удвічі чи тричі стрільцям, було важко.
Почалася дика різанина. Дослідник Сергій Павленко у своїй книзі «Загибель Батурина» пише: «Руїни та згарища п’яти батуринських церков виразно свідчать, що в них на якийсь час знайшли прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинилися навіть перед православними святинями - розбивали двері, закидали у вікна факели».
Розправившись із козаками і сердюками, вбивали усіх, хто траплявся на очі, вдиралися до будинків мешканців міста - рубали голови, кололи груди. Очманівши від крові й горілки, вдавалися до жахливих тортур, малим дітям чавили голови, заклавши їх в розчахнуті дерева, людей закопували живцем у землю, вішали на гак за ребра, розпинали, як Ісуса, на хрестах. Взятих у полон, в’язали мотузками, щоб насолодитись катуваннями потім…
Кривава оргія у Батурині продовжувалась. Меншиков наказав прив’язувати до дощок тіла замордованих козаків і пускати їх Сеймом на острах іншим…
Звістка про різню у Батурині, де все розбили й спалили дощенту, полетіла Україною, докотилась до Європи. Австрійські, німецькі газети писали: «Ціла Україна купається у крові. Меншиков уживає засобів московського варварства», «Всі мешканці Батурина, без огляду на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів». Французькі газети вийшли з заголовками «Страшна різня», «Жінки й діти на вістрях шабель». …Без Батурина важко зрозуміти українців. Й наших друзів, наших ворогів теж…
Збережена пам’ять
Батурин стерли з лиця землі. Ті, хто це зробив, дуже хотіли знищити й пам’ять про нього, про Мазепу - гетьману оголосили анафему, анафемували й його портрети (спалили усе, що знайшли). Петро I тільки й залишив собі дорогі, золотом-сріблом шиті шати, даровані йому Мазепою, бо кращих ніколи не мав.
Пам’ять про Батурин топтали майже триста років. Навіть у радянський час, коли царі таврувалися як кровопивці народу, було беззаперечне табу на батуринську тему. Щоб, не дай Боже, не порушити міфу про дружбу двох братніх народів - українського й російського. В книгах, підручниках
з історії жодного рядка про справжню історію гетьманської столиці, про кривавий листопад 1708 року. Археологам, які досліджували ці терени, заборонялося й думати про розкопки знищеного Меншиковим Батурина.
Та пам’ять жила. В народних думах, в серцях людей, що тут жили:
«А в городі Батурині
Мужиків та жінок
У пень сікли да рубали,
Церкви палили, святості да
Ікони під ноги топтали…»
З набуттям Україною незалежності правда пробилася до людей. У Батурині було створено Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця», що постійними стараннями генерального директора Наталії Ребрової та колективу однодумців, великих патріотів своєї справи, почав наповнюватися справами, ідеями, експонатами.
З попелу і руїн перед археологами українсько-канадської експедиції, що працюють тут упродовж шістнадцяти років, постала гетьманська столиця з її церквами, пишними палацами, скарбницею, фортецею - до 1700 року в Батурині та передмісті височіли Троїцький, Миколаївський, Покровський, Воскресенський та Введенський храми, на які щедро жертвував Мазепа. Відкрилася і картина знищення міста у 1708 році.
У музеї археології Батурина можна побачити фотографію розрізу культурних шарів цих теренів від епохи неоліту до нинішніх часів - на ній чітко видно сліди пожарищ у місті під час татаро-монгольського нашестя, у кривавому листопаді. Пожежа мала знищити усе, навіть тіла загиблих оборонців фортеці. Та багатьох свідків стрілецького варварства вогонь пожалів. З глибин 300-річної давнини археологи дістали обпалені іконки з зображенням Божої Матері, що носили як натільний хрест. Ці невеличкі іконки зберігаються в експозиції музею. У глибокій скорботі завмерла Божа Мати, точно така як на одній з понівечених іконок, на велетенському Скорботному Хресті, що встановлено у від-новленій фортеці як символ пам’яті й скорботи нащадків. А ще в експозиції - натільні хрести, що плавилися від вогню на тілах загиблих, шмат церковного дзвону, що тріснув, не витримав стрілецької наруги, фрагмент козацької гармати, прикрашеної рослинно-квітковим орнаментом - українці навіть зброї надавали мирного характеру.
Під склом, на музейному «згарищі», що відтворює події тих жахливих днів, глиняні свисточки-півники, що й досі продаються на наших ярмарках. Ті півники-свисточки, на яких з листопада 1708-го ніхто більше не висвистував, не тримав у маленьких теплих рученятах - на чорному попелищі, мов сироти. Бо тоді й справді осиротів козацький рід, за один день втративши чотирнадцять тисяч своїх синів та доньок.
Мабуть, у кожного відвідувача музею серце стискається, коли бачиш полотна сучасних художників, з яких через відстань у триста років долітають до нас голоси сп’янілих від ненависті й злоби московських стрільців, що різали, кололи, стріляли без упину, й стогін диякона, що з донькою вибіг навперейми загарбникам і одним з перших упав від ворожої руки, і розпач матерів, що своїми тілами прикривали своїх дітей, і їхній плач, що стояв, мабуть, до самих небес. Нікого не пожаліли, у всіх відібрали право на життя. У дорослих, у дітей…
|
|
| Замок та ключі з садиби В. Кочубея. XVII-XVIII ст. |
Вирок убивцям винесла доля й історія. Переслідуваний Меншиков сам загинув у Сибіру, за злочини Івана Носа розплачувалися усі його нащадки, що рано помирали й не бачили й крихти щастя у своєму житті. Вирок тим, хто приховував злодійство у Батурині, замовчував, виправдовував Петра І - картини М. Данченка «Меншиков у Батурині» (1995) та А. Івахненка «Різня у Батурині» (2000), з яких постають події тієї кривавої днини у всій своїй глибокій скорботі й пронизливій правді.
Іду до Правди,щоб знати як жити
Минулого року у Національному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця» побувало 212 000 відвідувачів. Їдуть з усіх куточків України, їдуть родинами, з друзями, їдуть поодинці. Пройти вулицями Батурина, якими ходили наші гетьмани, вдихнути повітря, яким дихали героїчні захисники гетьманської столиці, поклонитися пам’яті пращурів, пізнати Правду, щоб знати як жити.
Батурин воскрес, піднявся з попелу. Сьогодні можна зайти помолитися до дерев’яної церкви на території відбудованої фортеці, до такої, у якій колись молилися Многогрішний, Самойлович і Мазепа (у її крипті ховають останки загиблих у різанині батуринців, які знаходять під час археологічних досліджень), піднятися на фортечний мур, з якого відкривається синьоокий Сейм і широкі простори, подивитися, чи не наступає ворожа орда. Чимало таємниць відкриває Мазепин будинок, козацька скарбниця, Воскресінська церква, у якій покоїться останній гетьман Кирило Розумовський. Як і колись, на батуринському валу стоять козацькі гармати, а у палаці Кирила Розумовського, його гетьманській залі, вечорами звучить музика, яку любили слухати наші гетьмани. Біля Кочубеївського будинку, колишнього генерального суду, цвіте яблуневий садок, турботливо посаджений руками співробітників заповідника, з ранньої весни до пізньої осені гудуть бджоли, перелітаючи з квітки на квітку, як у ті дні, коли до саду на розмову зі своїм хрещеним батьком, гетьманом Мазепою, виходила красуня Мотря Кочубеївна.
|
|
| Замок та ключі з садиби В. Кочубея. XVII-XVIII ст. |
Фундаментом сучасного Батурина став патріотизм сотень українців, які встановлювали Скорбний Хрест, відроджували палац Розумовського, створювали заповідник, збирали безцінні свідчення тієї епохи. Робота колективу Національного заповідника «Гетьманська столиця» на чолі з генеральним директором, заслуженим працівником культури України Наталією Ребровою, гідна найвищої оцінки. Батурин є, він живе. У XXI столітті його не стерти з лиця землі. Він - символ нашої невмирущості, нашої незламності у боротьбі за правду. Так є і так буде!