(Початок на 1 стор.)
Першим організатором і отаманом козаків гайдамацького полку у Холодному Яру був двадцятип’ятирічний учитель із села Мельники Василь Чучупака. В одному із боїв він загинув під повстанським прапором, на якому було написано «Воля України або смерть». Загинув за волю України, як і його четверо братів - Петро, Олекса, Автоном та Семен Чучупаки.
Лише з одних Мельників у тій боротьбі полягло понад триста чоловік. Триста найкращих, триста дужих і сміливих. Полягли за Україну, за нас з вами…
Щоб приборкати холодноярців, знищити вільну республіку, яка не визнавала на своїй території загарбницький лад, радянська влада кидала на Чигиринщину, у села Мельники, Кресельці, Медведівку, Мошни, Головківку, Івківці та в інші, тисячі червоноармійців, десятки загонів чекістів. Чекістські оперативні дані про повстанців датуються кінцем 1923 року і навіть 1926-м, коли з’явився звіт про ліквідацію «банди» Чорного Ворона, історію якого описав у своєму романі «Залишенець. Чорний Ворон» Василь Шкляр. У заключному слові до свого роману Василь Шкляр, який упродовж десятиліть працював у архівах, збираючи дані про холодноярців та їх республіку, зазначає, що, втративши багатьох бійців, Чорний Ворон, схоже, зібрав новий загін і воював щонайменше до 6 червня 1925 року.
Живи, Україно!!!
Коли у 30-х роках на Західній Україні виходить документальний роман «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, що мав на Галичині величезний успіх (в переповнених будинках «Просвіти» проводилися колективні читання), один з читачів надрукував у «Польсько-українському бюлетні» рецензію на книгу, у якій зазначив: «Герої… з любові до Батьківщини… загинули в боротьбі, в льохах ЧК, у тундрах півночі, але своїх прапорів не зганьбили». І далі: «Книжка читається одним духом. Коли її читаєш, можна посивіти...»
Так сильно і пронизливо, що «можна посивіти» описав у своєму романі «Залишенець» Василь Шкляр і картину останнього бою Василя Чучупаки.
«Коли це раптом бахнув постріл вартового, всі повискакували надвір і побачили, що лісництво оточила ворожа кіннота. Наші хлопці теж кинулися до коней, та не всі встигли. До того ж схарапуджені коні, прив’язані до тину, намертво позашморгували вузли на поводах, і Василь Чучупака шаблею розрубав того вузла, аби мерщій відв’язати Зірку. Він першим вихопився на пагорб і за мить уже міг розчинитися в лісі, але озирнувся і побачив, як скручують-в’яжуть його рідного брата і Павла Солонька». Отаман побачив, що хлопці ось-ось розпрощаються з життям. «І якби ж то тільки з життям! Попереду були катування в чекістських мордовнях, де, перш ніж стратити, тобі виколють очі й відріжуть язик. Василь це знав, може, краще за інших. Знав. І йдучи на свій рішенець, не вагався ні секунди… Зірка несла його рівно й легко, бо добрий кінь завжди відчуває свого вершника, …уміє відчути запал і радість боротьби. А коли не вдалося розсіяти лаву, коли на другому кружку захлинувся розпечений «люйс» і Василь опинився в тісному кільці кінноти, то підніс до скроні бельгійського браунінга, і покотилася довга луна від яру до яру, від хутора Кресельці аж до Мотрониного монастиря:
- Живи-и-и!
|
|
| На могилі славного отамана Холодноярської республіки Василя Чучупака завжди живі квіти. |
І тоді до нього, вже мертвого, підійшов вислозадий командир ескадрону Митрюха Гєрасімов, підійшов із жалем великим, що не вдалося живцем захопити отамана, але спершу він здивувався, бо замість страшного бандита побачив хлопця років двадцяти п’яти з білявим волоссям і блакитними очима, які дивилися у квітневе небо і всміхалися першому, вже по-справжньому теплому сонцю. Митрюха Гєрасімов не витримав, ударив мертвого чоботом, тоді вихопив у когось гвинтівку і кольбою став гамселити усміхнене, нестерпно красиве лице. Його орда сприйняла цю лють як наказ». Юрбою налетіли дрібні, кривоногі, з налитими кров’ю очима, з дикунським гелготанням вороги і стали бити загиблого отамана, і довго не могли вгамуватися, допоки командир не зупинив несамовитих, бо хто ж повірить, що це сам Чучупака. І, прив’язавши понівечене тіло хлопця до коня, повезли «бандіта к єго радной матушке».
«Живи-и-и!» - в свою останню хвилину крикнув Василь Чучупака. І не знати було, до кого він звертався перед смертю - чи до брата, чи до свого гайдамацького полку, чи, може, до України.
Україна пам’ятає
День загибелі отамана козаків гайдамацького полку Холодноярської республіки вже багато років як став днем вшанування усіх борців за волю та незалежність України, що полягли у нерівній боротьбі. У жовтні 1995 року зусиллями місцевої влади, громадських організацій, багатьох небайдужих людей, серед яких завідувач заповідника «Холодний Яр» Богдан Легоняк, директор історичного клубу «Холодний Яр», автор низки статей у нашій газеті Роман Коваль, у Кресельцях, на місці останнього бою Василя та Петра Чучупаків, було встановлено пам’ятний знак. На відкриття меморіалу зібралися сотні людей, прибули родичі загиблих героїв, представники влади, політики й письменники. Вулицею села пройшов військовий духовий оркестр, над могилою героїв пролунав військовий салют. Ми пам’ятаємо…
З того часу у Мельники, де поховані герої, у Кресельці, до меморіалу героям, до Мотрониного монастиря, де гайдамаки XX століття святили свою зброю, вклонитись холодноярцям щороку у квітні приїжджають люди.
Але такого багатолюддя, як цього року, Мельники й Кресельці ще не бачили. Близько п’яти тисяч чоловік зібралося, щоб вшанувати пам’ять героїв. Сходилися і з’їжджалися люди під закличний голос козацького тулумбаса (як на той «склик», що висів колись на дубові біля Мотронинського монастиря у Холодному Яру) й під розмаїття державних прапорів і козацьких хоругов. Вишикувавшись у колону, попереду якої священики, депутати, політики, люди рушають на сільське кладовище, до могили Василя Чучупаки та до братської могили холодноярців. Після панахиди за загиблими героями розпочинається мітинг. Слово беруть голова Тернопільської обласної ради Олексій Кайда, який приїхав до Холодного Яру зі своїм, ще малим, сином, директор історичного клубу «Холодний Яр», історик і письменник Роман Коваль, інші учасники заходу. Виступаючі говорять про героїзм загиблих, про ті страшні жертви, які українці поклали на вівтар своєї свободи, про те, що кожна втрата кращих синів і доньок, які Україна понесла у Батурині, де відбулася велика різня, у ті часи, коли козаків тисячами зганяли на будівництво північної столиці Російської імперії, у всіх визвольних війнах є невиправними. І водночас закличними, як той козацький «склик», бо не дає забути, якого ти роду і для чого живеш.
|
|
| Такого велелюддя та духу свободи Мельники бачили хіба що за часів Холодноярської республіки. |
Вітер розносить слова промовців селом, здається, долітають вони й до Небес, з яких на нас споглядають герої. Як і пророчі вірші Тараса Шевченка «Козацькі думи», що звучали того дня біля могил на сільському кладовищі.
По закінченню урочистостей люди не розходяться. Мовчки, у журбі й шані, стоять біля гайдамацьких хрестів, під якими спочивають холодноярці. Вклоняються пам’яті героїв, кладуть квіти… Стоголосо, тисячоголосо лунає «Слава Україні! Героям слава!»
Вірний обов’язку
Аж ось прапори сколихнулися і синьо-жовта ріка потекла з пагорба, від кладовища, назад у село. Колона рушає до центру Мельників вулицею братів Чучупаків і зупиняється біля пам’ятника Юрію Горлісу-Горському. Це він написав слова, які стали девізом багатьох патріотів України: «Коли я впаду… мою кров вип’є рідна земля, щоб виростити з неї траву для коня того, хто прийде на моє місце». Саме завдяки йому наступні покоління, спочатку у Галичині, а пізніше і по всій Україні дізналися правду про героїв Холодного Яру, які завзято боролися з білими й червоними ордами.
Юрій Горліс-Горський, кадровий військовий, прийшов на об’єднання з українськими повстанцями, які били денікінців, під командуванням командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і брав участь у багатьох боях, як він сам написав, «на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти - або загинути». Навесні 1921 року Залізняк, виконуючи наказ отамана Івана Деркача, перейшов кордон і зустрівся з керівництвом повстансько-партизанського штабу, де був прийнятий Юрком Тютюнником. Через рік повертається в Україну і знову переходить кілька разів через Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію урядові УНР, аж поки 1923 року не потрапляє до ГПУ, звідки дивом рятується через вісім місяців. У 1924 році знову арешт і вісім років голодних тюрем та втеча не лише з тюрми, а й у Польщу, за кордон. Опинившись у Рівному, а згодом у Львові, Юрій Горліс-Горський розпочинає працювати над документальним романом «Холодний Яр», що побачив світ у 1934 році. Наступного року, у Львові, з’являється друге видання книги, що вийшла коштом сотника Івана Зуба. У 1937-1938 роках виходить третє видання роману.
У роки Другої світової війни Залізняк знову у вихорі подій. У Фінляндії у 1940 році формує відділ із полонених українців фінсько-радянської війни для боротьби за звільнення України, а в 1942 році повертається в Україну, їде в Холодний Яр, де намагається розшукати могили загиблих друзів, відвідує у Мельниках батьків братів Чучупаків, стареньких Степана та Оксану.
Юрій подарував Чучупакам два томи роману «Холодний Яр». Виявилося, що староста Медведівки - колишній холодноярівець, який, з відходом радянської влади, повернувся до села. Він подякував Богові, що зберіг життя Горлісу-Горському і дав можливість «описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти навали незгасимим полум’ям Холодного Яру. У вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру й надію, що прийде час і розгориться вона у незгасиме всеукраїнське вогнище».
Могилу Василя Чучупаки огородили парканом, почистили металевий хрест, на який прикріпили тризуб. Наступного дня, у неділю, в Медве-дівку потягнулися люди з навколишніх сіл, з самого Чигирина, поспішали гурти молоді, що цікавилася подіями недавнього минулого. Після служби Божої люди зібралися на панахиду за загиблими героями. Перед селянами виступали холодноярці, взяв слово і Юрій Горліс-Горський. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.
Потім були повернення до Львова, табір для переміщених осіб у Німеччині. У вересні 1946 року у легендарного отамана народжується донечка, а за два дні його не стає - Юрій Горліс-Горський був задушений зашморгом, вірогідно, тими, з ким усе життя боровся.
Не згине пам’ять,
не зітліє...
Пройшли роки. Заросли травою місця боїв холодноярців, та не згинула пам’ять про них. Письменник Роман Коваль у вступному слові до десятого видання «Холодного Яру», виправленого й доповненого (2008), написав про те, як у жовтні 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда відновив для нащадків Холодноярський ліс, що після Другої світової війни займав лише 3% від тієї території лісу, що була на початку XX століття. Він же й розповів, що оті 44 примірники роману «Холодний Яр», які Юрій Горліс-Горський привіз і подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл, органи вишукували та вилучали до шістдесятих чи й сімдесятих років XX століття. А людей, у яких знаходили цю книгу, зараховували до неблагонадійних з усіма сумними наслідками.
Нині в центрі Мельників встановлено меморіальний пам’ятник на честь героя, письменника, легенди Холодного Яру. Вирубав його з каменю полковник Українського Реєстрового Козацтва, відомий художник і скульптор із Черкас Віктор Григорович Крючков.
|
|
| Серед чисельних паломників вклонитися могилам своїх славних предків-козаків прийшли до Мельників і представники Черкаського обласного осередку Українського Реєстрового Козацтва. |
Монастирська Січ
«Неприступний Мотрин монастир серед лісів… Якісь таємничі загорожі, навіть електричні. Важкі гармати, «які стріляють на сорок верстов!». Засів там зі своїм військом отаман Чучупака і нікого не боїться - ні більшовики, ні денікінці нічого не могли йому зробити…», - напише про Монастирську Січ Юрій Горліс-Горський у документальному романі «Холодний Яр» . Описуючи свої перші дні на тій Січі, отаман згадує: «Версти за три зустрічаю п’ять кіннотників на міцних невисоких степняках. Двоє у місцевих, козацького крою чорних киреях, троє в чорних довгих жупанах із грубого сукна, з-під яких видно широкі чорні штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені гранати. Приймаю їх спочатку за наших чорношличників.
Зупиняю.
- Якої частини?
- Гайдамацького полку Холодного Яру.
- Багато у вас козаків тепер?
- А хто його знає! По домах зараз усі… Самі бурлаки та частина кінноти в монастирі, - відповідає немолодий уже козак».
Села навкруг Мотронинського монастиря належали до тієї козацької, гайдамацької Січі. Не було в тих селах ні старости, ні голови, був отаман. До нього за захистом зверталися у тяжку хвилину. Ось як це описує Юрій Горліс-Горський у своєму романі: «До Чорноти підбіг схвильований командир булавної сотні:
- Андрію, большевики на Лубенських хуторах!
- То чого ж ти злякався? Можна подумати, що вже твою келію зайняли. Скільки?
- Ось чоловік, що прискакав верхи.
До нас підійшов старшого віку дядько в киреї.
|
|
| Серед чисельних паломників вклонитися могилам своїх славних предків-козаків прийшли до Мельників і представники Черкаського обласного осередку Українського Реєстрового Козацтва. |
- Що там сталося? - звернувся до нього Андрій.
- Большевицька кіннота приїхала на наш хутір. Взяли заложників і наказали, щоб знесли шістдесят пудів вівса, тридцять пудів борошна, хліба, сала, чотири свині і дві корови. Заявили, як за три години не буде, чого вимагають, то розстріляють чотирьох наших заложників і підпалять хутір. Вигнали підводи і дожидають. Люди потроху зносять, а я з конем викрався до лісу - і сюди». «З Івангорода приспіла новина, що у той район прийшов відділ большевицької піхоти силою близько тисячі чоловік і «господарює» в селах. Здирає «развйорстку» та вишукує «бандитів». «Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни у лісі, в укріплені монастирі…Навантажують присадкуваті й вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців… Орда вийшла з степів жирувати в українських селах». «Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями - тіла застрелених селян, жінок, дітей… Коло церкви, що курилася, лежало тіло священика, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика - дружина і два малі хлопчики… Ідемо до школи… У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що виносив на руках тіло доньки. Поклавши на землю дівчину, вертається до будинку. Ми за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі - шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків… «Потішалися» ними, а потім покололи багнетами».
На підмогу селянам, яких обдирали та безкарно розстрілювали за те, що відмовлялися віддавати хліб, вирощений для власної родини й своїх дітей, за те, що носили вишиванки, співали українських пісень, святкували Різдво чи ходили на читання до «Просвіти», приходили холодноярці. Сотні з них ціною власного життя відстоювали право свого народу на вільне й щасливе життя.
Вся Україна -
безліч малих фронтів
«Пополудні - тривожні вісті: два полки червоної піхоти з артилерією та Кам’янський караульний батальйон ЧК і міліція вже у Грушківці, а три полки піхоти, дві батареї, дві сотні кінноти та каральний загін Лопати прийшли з боку Осоти до Мельників...Разом червоних було кілька тисяч».
У ті роки, про які йдеться в романі, вся Україна - то безліч малих фронтів селянства проти червоних, які змушені були тримати проти повстанців більше війська, ніж на польському та врангелівському фронтах. Але через свою розпорошеність, прив’язаність до своїх стріх повстанці не мали вирішального впливу на події, хоч і проявили зразки небаченого героїзму.
…Холодноярівських отаманів та їхніх козаків було заарештовано на інспірованій чекістами нараді у Звенигородці 27 вересня 1922 року. Серед арештованих були: Ларіон Загородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Тиміш Компанієць та інші. Ось як розповідається про останні дні героїв Холодного Яру у однойменному романі. «Було їх близько тридцяти. Говорили дозорці, що то були головні бандити Холодного Яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки ГПУ не піддурило їх. Підіслали їм агента - ніби зв’язкового від Петлюри й Тютюнника. Спритний сексот був інтелігентний, документи відповідні привіз. Призначили збірку ватажків усієї околиці, вночі, десь у хаті серед лісу. А ще звечора до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва і заховалася там. Як тільки хтось заходив, в’язали і рот затикали. Може, і більше пов’язали б, та один, як кинулися на нього, вистелив із револьвера. У лісі хтось дві бомби кинув - тривоги наробив. Вихопили пов’язаних і тихцем до Києва вивезли». У лютому 1923 року холодноярівці підняли повстання у Лук’янівській тюрмі, де перебували. «Як вони уявляли втечу - важко зрозуміти!. Посеред міста у білий день, вартова сотня, чекісти, міліція… А от ризикнули… Наспіло ще військо, оточують тюрму, а вони з вікон кладуть одного по одному. Стріляють рідко, щоб кожен набій даремно не пішов… Майже чотири години серед Києва точився бій. По одному переставали стріляти холодноярці. Один, похмурий такий, що стріляв найуважніше, обернувся.
- Чого перестали?
- Один набій залишився… - відповідають звідусіль.
Зняв рушницю з підвіконня.
- А про товаришів - забули?! Ну, та я ще маю три набої… Чотири кулі в револьвері…
- Я для себе залишив, - обізвався один із тих, що розмовляли, і показав рушничний набій.
Похмурий, відійшов від вікна, і став у кутку.
- Ну, хто хоче від своєї, не від чекістської - підходь…
Вставали і підходили по одному. Цілувалися з похмурим.
- Прощай, Андрію..
- Прощай, друже! Куди хочеш?
- В чоло…
Вистелив у чоло. Підходить другий.
- Прощай! Куди бажаєш?
- У серце…
Вистелив у серце».
А далі стали отамани, поцілувавшись, один проти одного - кожен тримав однією рукою свою рушницю, іншою - направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце. Вночі розстріляних і тих, кому наступного дня відрубали голови, вивезли й закопали. Чи то на Лисій горі, чи то на Собачій тропі…
|
|
| Фрагмент реконструкції бою козаків-холодноярців із більшовицькими експропріаторами. |
…Холодний Яр пам’ятає й сьогодні своїх героїв. На місці останнього бою Василя й Петра Чучупаків встановлено
пам’ятний знак, біля якого квітневого дня, після панахид на могилах холодноярців, теж відбувся багатолюдний мітинг. Тут, на святому місці, письменнику Василю Шкляру за його книгу «Залишенець. Чорний ворон», було вручено Народну Шевченківську премію.
Відбулася й перекличка регіонів України, що приїхали звідусіль вшанувати героїв. Сильно й гучно, як той козацький склик, що скликав холодноярців до зброї, звучали голоси тих, хто прийняв естафету любові до рідної землі від отаманів Холодного Яру та козаків гайдамацького полку: «Київ!? Є!. Донецьк!? Є!. Львів!? Є!. Тернопіль!? Є!. Запоріжжя!? Є!. Черкаси!? Є!. Кривий Ріг!? Є!. Дніпропетровськ!? Є!. Харків!? Є!. Полтава!? Є!.» І так ще довго багатотисячне відлуння було чути понад Холодним Яром.
Завершилися заходи реконструкцією бою між холодноярцями та їх ворогами-експропріаторами. І коли над повстанським загоном замайорів прапор зі словами «Воля України або смерть», повірилося в те, що герої живі, вони поряд з нами, вони й досі тримають оборону.