Премію імені Дмитра Нитченка вручають активним пропагандистам українського слова, які, за нинішніх реалій, радше є його оборонцями. Присуджують цю почесну відзнаку не за літературну працю, не за особисту творчість, а за подвижництво в царині рідної мови. За десять років існування її лауреатами стали журналісти, видавці, бібліотекарі, критики, педагоги, літературознавці, меценати… Одне слово, ті, хто любить Україну і опікується її культурою.
Видавав твори
про Україну, щоб земляки
не стали манкуртами
Започаткували престижну премію Ліга українських меценатів, дві доньки Дмитра Нитченка Леся Ткач-Богуславець і Галина Кошарська. Письменник, журналіст, меценат, видавець, критик, редактор… Власне, складно назвати царину україністики, в якій би не працював подвижник, який жив у Австралії, але всіляко дбав, щоб його співвітчизники, котрих вітрами історії занесло за океан, не забували материнську мову, не стали іванами безрідними, або ще гірше - манкуртами. Саме для малих діаспорних українців написав книжечку «Живий Шевченко», де розповів про генія українського народу. Дмитро Чуб - такий обрав псевдонім - писав книжки про синів і доньок України, і хоча не мав великих статків, власним коштом видавав і розповсюджував твори інших авторів, щоб якомога більше читачів ознайомити із суперечливою й трагічною історією рідного краю, з окремими постатями, яких переслідувала радянська влада за любов до Батьківщини, але не до СРСР, як вимагалося, і навіть не до УРСР, а - до України. «З мене такий видавець, що все шкребу з пенсії, потрошку назбираю, а тоді друкую. А те, що колись наскладав17 тисяч, пішло на видання спогадів та видань Антоненка-Давидовича…», - писав він Ігорю Качуровському в 1998 році, окрилений, що Україна, нарешті, стала самостійною. У дуже поважному віці перетнув океан, щоб на власні очі побачити, як розбудовують вільну державу.
Зазвичай, премію імені Дмитра Нитченка приурочують до дня його народження, 21 лютого. На вручення відзнаки прилітає з іншого континенту донька Леся. Цього року її не дочекалися, либонь, домашні клопоти та й поважний вік завадили перетнути океан. Отож, цьогорічні лауреати отримали почесні дипломи нещодавно. Ними стали Олексій Неживий із Луганська, академік Петро Вольвач із Криму, Леся Пилип’юк із Івано-Франківщини та киянин Сергій Козак.
Від чумака до промисловця й мецената
Передусім, про Петра Вольвача. Сам він походить із козацького краю, Запорізької області, з села Вольвачівки. І хоча вже майже півстоліття мешкає в зросійщеному Криму, цікавість до козацьких нащадків не полишає цього вельми мудрого й патріотично налаштованого чоловіка. Голова Кримського відділення Наукового товариства ім.Тараса Шевченка, академік, автор понад трьох сотень наукових і публіцистичних праць… Високу відзнаку одержав за дослідження спадщини родини Симиренків, знаменитих промисловців-цукроварів, чий рід бере початок від козака Степана Симиренка, який понад двадцять років козакував на Січі, а потім пішов чумакувати.
|
|
| Дмитро Нитченко. |
У «Реєстрі війська Запорозького 1649 року» в списках козаків Вільшанської сотні Корсунського полку значиться Фесько Семеренко - Семиренко - Симеренко, згодом адаптоване до Симиренка. Хай би там як, але, либонь, чоловік мав неабияку силу, бо гострі на язик і дотепні брати-козаки дали йому прізвище, що означає: помножені на сім сила й спритність… Тобто сильний, такий, що здатний побороти сімох. Мабуть, не одна бусурманська голова злетіла від шаблі цього козарлюги. Його нащадка, Федора, записали в кріпаки. Нібито за те, що не захотів присягнути на вірність цариці Катерині Другій. А «вража баба» віддала зухвальця в неволю. Та не пропав працьовитий і метикований чоловік. Разом із трьома братами дружини Яхненками, взяли в оренду млини і землю й заснували товариство «Брати Яхненки і Симиренко». Господарювали так, що через кілька років Федір зумів зібрати чималеньку суму грошей і викупив у пана себе й двох синів. Більше того, він відправив своїх хлопців Платона і Василя навчатися аж у Париж, у Політехніку. Повернулися додому з дипломами престижного вищого навчального закладу. Міцнів рід, зростали статки.
Торгували збіжжям, варили цукор. Відкрили в Одесі кілька крамниць, першими в Російській імперії збудували механізований пісково-рафінадний завод, де виготовляли цукор, який експортували навіть за кордон. Їхній завод випускав машини не тільки для цукроваріння, а й для інших галузей промисловості. Будували пароплави, зводили оселі для своїх робітників, відкрили лікарню на сто п’ятдесят ліжок, шестикласну школу для селян, де викладали педагоги з університетською освітою. Провели газове освітлення, що було величезною рідкістю на ті часи. У роки недороду допомагали вижити десятьом тисячам селян. Щодня біля млинів шикувалися шеренги голодних, яких безкоштовно наділяли борошном.
Завжди ідентифікували себе українцями, попри тенденції до денаціоналізації. Підтримували таких діячів, як Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, опублікували «Кобзар» Тараса Шевченка. Започаткували раціональне садівництво, залишили світові унікальні напрацювання в галузі помології та садівництва і чудовий сорт яблук Симиренка. Так чумацькі нащадки і кріпаки стали відомими технологами і промисловцями, вченими і меценатами української культури. Саме про цю родину й розповідає читачам у численних публікаціях Петро Вольвач.
|
|
| Сім’я Симиренків. |
- Десь на третьому році навчання в сільськогосподарській академії мені потрапила до рук книжка про Симиренків. Відтоді закинув чотиритомник Мічуріна і відкрив для себе цю дивовижну родину, - розповідає пан Петро. - Значно пізніше познайомився з донькою Володимира. Її тато мріяв «укрити садами весь світ», але через конфлікт з улюбленцем Сталіна Мічуріним (назвав того шарлатаном від науки), у січні 1933 року потрапив за грати, а у вересні 1938-го його розстріляли. Похований на околиці Курська в урочищі «Солянка» у братській могилі. У Козлов, перейменований на Мічурін, перевезли всі напрацювання і фахівців. Кажуть, що в ті роки містечко просто цвіло вишиванками.
Рукописи батька Володимира - Левка Платоновича, який загинув від кулі чекіста 1920 року, я відшукав у архівах Черкас, Санкт-Петербурга та Москви. З його ініціативи почали виходити часописи з садівництва. Він опублікував власну капітальну монографію, в якій виклав 25-річний власний досвід. Мріємо перевидати цю працю. Вже вийшов один том, а має бути три. Не пошановано належним чином і Василя Федоровича. Унікальна садиба гине. Хоча малу дещицю зроблено - впорядковано цвинтар, відновлено церкву родини Симиренків, де бував і Тарас Шевченко, отож, маємо працювати й далі. Готую власну монографію «Симиренки і Крим».
Петро Вольвач подав до Верховної Ради пропозицію щодо проголошення 2012-го роком родини Симиренків. Що з того вийде, побачимо.
Григір Тютюнник,
журнал «Дзвіночок» і «Літературна Україна»…
Олексій Неживий народився на Полтавщині, в Лубнах, але живе на Донбасі, в Луганську, і прагне зламати сформований останніми роками стереотип, буцімто це місто не є українським. Він є автором понад півтори сотні праць про знаменитих українців, які жили на Луганщині. Скажімо, про автора «Словника української мови» Бориса Грінченка. Нині у полі зору журналіста роки учителювання на Донбасі Григора Тютюнника. Як сказав виконавчий директор Ліги українських меценатів і директор видавництва «Ярославів Вал» Михайло Слабошпицький, невдовзі мають вийти «Щоденники і епістолярій Григора Тютюнника», які підготував до друку Олексій Неживий. «Блискучі дослідження», - так схарактеризував він його працю. Власне, і сам Нитченко народився на Луганщині.
Леся Пилип’юк живе в селі Рогатині на Івано-Франківщині, знаменитому тим, що там народилася Роксолана, дружина всевладного султана Сулеймана. Головний редактор дитячого журналу «Дзвіночок», якому цього року сповнилося вісімдесят літ. Започаткований 1931-го січовим стрільцем Юрком Шкурмуляком, він, з приходом радянської влади на Західну Україну, припинив існування. Пані Леся ще студенткою факультету журналістики Львівського університету імені Івана Франка мріяла відродити часопис і таємно носила квіти до скромного погруддя його напівзабутого засновника. І ось 1993 року її мрія збулася.
- Після кропіткої праці, нарешті, вийшов перший номер журналу. П’ятдесят тисяч накладу розлетілися Україною. Відтоді намагаємося тримати свою марку, - каже пані Леся. - Змінюються часи, влада, але ми трудимося, щоб наш «Дзвіночок» дзвенів по всій Україні, приходив у оселі, де є дітки. Адже ми належимо дітям, гартуємо в них український дух. Вже два роки видаємо твори Івана Франка для малят. Це дивовижні казки, оповідання, які, на превеликий жаль, знає в Україні обмежена кількість людей. Отож, з дитинства зближуємо наступне покоління українців з творчістю нашого генія. А ця відзнака для мене - мов сонечко взимку.
|
|
| Пам’ятник Левкові Симиренку у його рідному Млієві, що на Черкащині. |
Сергій Козак працює головним редактором газети «Літературна Україна». Про труднощі роботи на цьому поприщі говорити марна справа. Як гірко пожартував хтось із учасників цієї зустрічі в Музеї літератури, за нинішніх реалій його можна назвати камікадзе.
Ось такі нинішні лауреати премії імені Дмитра Нитченка, яку присуджують за оборону українського слова і культури.