Так характеризує власне світобачення, відтворене у численних творах, чудовий художник Анатолій Нечай. До цих слів я б додала ще - « і поетичні образи…», бо він ще й пише чудові вірші. Коли дивишся на Анатолія Євгеновича, одразу спадає на думку: цей чоловік точно має козацькі корені. Кремезний вусань з лагідними й мудрими очима, що немов увібрали досвід пращурів за багато століть. У всій його творчості відчуваються інтелігентність, сила духу, наполегливість і безмежна любов до рідного краю, до того куточка на планеті, де ненька й тато дали життя, де виріс і продовжив свій рід. А прийшов він на грішну й таку прекрасну землю в козацькому краї - на Переяславщині! Та й прізвище багато вартує! Нечай! Як у народного героя Нечая, котрий боронив від ворога святу віру й християнську землю. Наш Нечай також захищає землю від новітніх варварів, що плюндрують природу, світ, а також проти тих, хто своєю байдужістю сприяє цьому. Але його зброя - не шабля, а пензель і фарби, хоча й шаблюка йому б пасувала, коли б жив у ті тривожні й опоетизовані в народній творчості часи. Нині ж чоловік малює озерця, гаї, переліски, річечки, яких поки що не торкнулася рука жорстоких товстосумів. Немов застерігає: люди, не руйнуйте цю красу, вище від неї нема нічого на землі, інакше втратите сам сенс життя. Схаменіться, збережіть хоча б те, що залишилося.
Дід розповідав онукові про славну минувшину
Анатолій Нечай прийшов у світ 3 січня 1950 року в селі Хоцьках, що за 25 кілометрів від Переяслава-Хмельницького. Там і закінчив середню школу. Змалку з татом ходили на природу. Відтоді в пам’яті озера з дивовижними назвами Глинище, Рябенкове, Багне, ставок Одноріжок, заплави, заливні луки, численні струмки, річечка Біловода... А за якихось 15 кілометрів повноводий Дніпро. А ще в пам’яті молодий тато з акордеоном, привезеним із мандрів Європою, куди закинула чоловіка війна. Доля вберегла українця від смерті, навіть обійшлося без поранення. І нагородила щедро: Євген Григорович привіз у рідні Хоцьки дружину й синочка. Молоденька медсестра і солдат зустрілися й побралися у Австрії, там і первісток народився. А вже потім, на замовлення братика, лелеки принесли й молодшенького, Толю. Діти виростали в любові до природи, людей і пошані до праці. Змалку трудилися в полі, спостерігали, як ростуть трава, квіти, наливається солодким соком зерно, брунькуються дерева, дозрівають плоди, на які такі щедрі переяславські чорноземи. (І нині садиба Нечаїв на околиці Переяслава - мов у віночку: вельми любить квіти дружина Анатолія. Запасає насіння з осені, вирощує розсаду ще з зими й ніяк не дочекається, коли повіє теплом із півдня, а колючий сіверко з морозцем полетять у далекі краї малювати свої зимові візерунки. Ось тоді до глибокої осені порожніють київська квартира і затишна майстерня на Андріївському узвозі).
|
|
| Вознесенський собор і дзвіниця у Переяслав-Хмельницькому. Фрагмент. |
Особливо розкошував хлопчина під час сінокосу. Ділянки з різнотрав’ям відводили далеченько від села. Отож, дід Григорій будував курінь і, разом із онуком, пильнував, щоб не пересохли чи не підмокли валки духмяної трави. Ото була радість для хлопчини! Вечорами біля вогнища, на якому варився куліш чи юшка, дідусь розповідав про давнину, казав, що давно-давно на Переяславщині жили козаки, мужні лицарі, які понад усе любили волю, рідну землю й боролися за неї. Мовляв, і їхній рід бере початок з тих часів, отож треба шануватися, щоб нічим не зганьбити своє, оспіване в думах і піснях, прізвище… А для підтвердження своїх слів розповідав про козака Нечая, приспівував: «Та не встигнув козак Нечай на коника спасти, став ляхами, мов снопами, на всі боки класти…». І одразу пояснював, що козаки не були завойовниками, але стояли на смерть за волю і віру християнську, були жорстокими до зайд, котрі зазіхали на їхню землю. Показував онукові рослини, а почасти свої розповіді пересипав переказами, звідки пішла та чи та назва. Звертав увагу на довколишню красу. Дідусь був чулий до прекрасного: сільський бондар робив такі діжки та цеберка, що хоч на виставку або в музей народних промислів віддавай.
«Тато дав полотно, фарби й сказав: малюй…»
Толі дуже подобалося ходити до діда в майстерню. Там пахло деревом, а стружка з-під рубанка в’юнилася золотою спіралькою з дивовижними прожилками. Батько також часто навідувався в дідову робітню. Річ у тім, що Євген Григорович, хоча й не був професійним художником, але непогано малював. Йому часто замовляли зробити картини з тієї чи тієї репродукції, які за тих часів друкували в кожному числі популярного журналу «Огонек». Та й портрети односельців доводилося писати. Хлопець допомагав батькові робити рамки, вчився грунтувати поле під картину. Тато натягне, було, домашнє полотно на власноруч зроблений підрамник, візьме пензель, фарби, й на чистій шматині починають проступати заквітчані україночки з полотен Трутовського, Пимоненка чи хитрющі парсуни химерних козарлюг зі знаменитих «Запорожців…» Іллі Рєпіна. Або раптом з’являться знайомі риси сусідів чи матусі. Анатолій Євгенович розповів, що тоді в селі було три художники, один із них навіть мав спеціальну освіту, але найкраще виходили портрети саме в татка. Він умів передати не лише зовнішні риси людини, а й душу, характер. Хотілося й самому змалювати сосни, що росли одразу за двориком, річечку Біловоду, вкрите очеретом і лататтям з ліліями озерце, хлівець, вияскравлений сонцем, що йшло на спочинок і посилало на землю останні промінці…
|
|
| Весна. Переяслав-Хмельницький. |
- Спочатку тато показав мені, як писати акварель, а трохи згодом дозволив користуватися олійними фарбами, хоча вони тоді були у великому дефіциті. Якось дав шматок полотна, фарби й дозволив намалювати щось на власний розсуд, - згадує Анатолій Євгенович. - Я зрадів і почав творити свій «шедевр». Вирішив намалювати Дніпро й човник на грайливих хвильках. До того стільки разів спостерігав, як тато вільно маніпулює з фарбами, змішує їх, легенькими мазками накладає на полотно. Але… У мене замість бажаних хвиль і вітрильника вийшло сіро-буро-малинове мазюкання, з якого ніяк не хотіло проявлятися щось схоже на сюжет. Ось тоді й зрозумів: щоб стати художником, потрібно багато вчитися, мати не лише бажання, а й хист та наполегливість.
Відтоді уже не мислив свого життя без пензля і фарб. Вирішив: буду художником. Одразу після закінчення школи, наївний, подав документи в столичний художній інститут. Думав, що для вступу до нього вистачить знань з української мови та літератури й історії СРСР, як у інших гуманітарних закладах. Та з’ясувалося, що потрібна ще й спеціальна підготовка. Власне, хлопчина привіз кілька своїх картинок, намальованих на звороті куплених у сільмазі шпалер… Та коли побачив роботи інших абітурієнтів, зрозумів: ще треба вчитися та й вчитися. Одне слово, не подолав вступний поріг у престижний інститут. Але мрію не залишив. А тут і в армію покликали. Там помітили талант молодого бійця, що й визначило його військову професію: оформляв червоні куточки, писав усілякі гасла, малював портрети друзів.
Завжди ношу з собою кишеньковий альбомчик
Після демобілізації працював художником-оформлювачем на Дарницькому трамвайно-тролейбусному підприємстві. Якось роботи молодого художника побачив полковник міліції й запропонував перейти в їхні структури. Анатолій тоді квартирував у приватному секторі на Позняках і не мав столичної прописки. Робота в правоохоронних органах дала йому і квартиру, й прописку. Нарешті, чоловік здобув офіційний статус киянина й перевіз до міста родину. Навчався в студії при тодішньому Жовтневому палаці мистецтв під керівництвом знаменитого майстра Василя Забашти. Приватно брав уроки у різних живописців. І досі з особливою теплотою згадує своїх педагогів Матвія Ілліча Гуляєва, Віктора Васильовича Іскама, Михайла Петровича Боримчука, та завше каже, що ази малярської науки засвоїв усе-таки від тата. Й надзвичайну любов до природи перейняв. Згодом закінчив Московський народний університет мистецтв імені Надії Крупської. Отже, не полишав мрії про живопис.
- Їду, було, через міст Патона на роботу на правий берег, а за Дніпром вирує осінь, розсипала по деревах і кущах пурпурові шати, золото… Розвісила срібне павутиння…Все так і проситься на папір, - живописує словом поетична душа художника. - Але треба на службу, креслити карти, писати гасла. А у вихідні - їхати в село, допомагати батькам. Часу на творчість обмаль. Отож весь час носив, та й нині завжди маю при собі, кишеньковий альбомчик, у якому замальовую якісь моменти. Цікаві пози, характерні обличчя, дивним чином вигнуте дерево або ж освітлену сонцем лаву… Одне слово, фрагменти життя, які формують певний образ. Таких мініатюрок маю безліч. Виготовив кілька альбомчиків-саморобок.
Після виходу на пенсію, нарешті, весь свій час присвячує улюбленій справі. І в зимовий холод, і в літню спеку його можна побачити на природі. Працює в жанрі пейзажу та натюрморту. Замальовує стародавні куточки Києва, улюблені краєвиди Переяславщини, приміські сюжети, а ще йому близькі мотиви української народної архітектури та побуту.
Твори Нечая не раз експонували в столичній галереї «Лавра», в Українському фонді культури. Зберігаються вони в приватних зібраннях як вітчизняних, так і зарубіжних колекціонерів.
«Його роботи теплі й щирі…»
Численні шанувальники, друзі та колеги Анатолія Євгеновича відзначають дивовижну ауру його робіт.
- Майже тридцять років приятелюємо з Анатолієм Євгеновичем. Разом ходимо на етюди. Він душею відчуває красу. Те, що помітить далеко не кожний навіть художник, Анатолій якимось чином зауважить, - сказав на одній із виставок товариш
по життю й пензлю Микола Карп’юк. - Вишукає якусь місцину й зобразить її так, що аж заздро стає: чому ж я її не помітив?..
Неллі Корицька працювала разом із Нечаєм у столичному об’єднанні «Творчість», але... «Коли треба хорошій людині подарувати щось, іду до Анатолія, - зізнається колега. - Його роботи теплі й щирі. Одне слово, поетичні. Кожну хочеться повісити в себе вдома».
Ще один товариш по цеху - Микола Бригінець - сказав, що картини Нечая немов промовляють: люди, милуйтеся красою і бережіть її від безтямного знищення. Не занапастіть дане нам, необачним і невдячним, Богом.
Пишаються земляком і в рідних Хоцьках. Любомира Стеблинська навчалася в одному класі з Анатолієм. Жінка викладає в рідному селі українську мову та літературу. Так ось на уроках вона показує дітям картини однокласника, аби відкрити своїм плеканцям світ прекрасного. Щоб любили й розуміли, яке диво їм дісталося у спадок.
- Анатолій змалку був дуже добрий, ніколи нікого не кривдив. Шанував дівчаток, обороняв від пустунів, які могли й за коси посмикати чи штовхнути, - каже односельчанка. - Оті його природжені чистота, щедрість, інтелігентність пронизують усі роботи.
(Закінчення на 24 стор.)