Сонячне поле |
(Початок на 22 стор.)
Герб Дарницького району створив Нечай
На картинах Нечая всі пори року. Ясніють соняшники Переяславщини, пломеніють пишні тюльпани. На горбочку розправив крила засніжений вітряк, неподалік дихає теплом хата, до якої наїждженою дорогою повз синьо-білі замети поспішають запряжені в сани коні. Здається, чути, як рипить сніг, а на одяг осідає паморозь. Дарницькі сосни літньої пори - тихо, не шелесне. Немов у храмі. Прозорі листочки, прозоре повітря, вода аж світиться - перша зелень. Рання весна: ще подекуди в затінку доживають останні дні сніги, а небо вже вкрила блакить, відчутний подих тепла. Знана лише художникові стежина в сходженому-переходженому Гідропарку, осяяна світлом золотавої берізки. Майже незаймана природа в парку, де відпочиває сила-силенна киян і гостей міста. Це ж треба знайти такий куточок!.. Вогняний факел дуба. У пожовклих кронах догорає осінь. Прадавні води Трубежу серед яскраво-зелених берегів, поцяцькованих сонячними кульбабками… Китаєве озеро, ліс біля Биківні, Куряче горло поблизу Переяслава. Натюрморт із дарів материнської землі. Червонобокі яблука з власного саду в плетеній з верболозу корзині.
Лаврська пасіка |
…Вражає портрет матері, Лідії Леонідівни, біля заквітчаної вишні. Одухотворене мудрістю і добротою рідне обличчя… Чи не з дідусевих розповідей про велике місто Київград з Києво-Печерською лаврою постала на полотні художника картина тих прадавніх часів, коли біля святої обителі росли молоденькі яблуньки, а під квітучими деревцями стояли вулики і вдалині відкривався краєвид з могутнім Дніпром?.. І глиняні рови на Київських горах ще не згладили історія й час… До цього варто додати, що Герб Дарницького району Києва виготовлено за ескізом Анатолія Нечая. На ньому - багатоводдя озер, праслов’янський човен, лелека і… осокори, якими рясніло колись лівобережжя. Чи не звідти пішла назва мальовничого району української столиці - Осокорки?..
Весна. Переяслав-Хмельницький. |
Зима в Трахтемирові |
Видати альбом - не по кишені
Своє художнє бачення світу Анатолій Євгенович висловив кількома словами: «Я не дотримуюсь принципів так званого критичного реалізму, як це нині модно. Можна показувати жебраків, безхатьків, котрі порпаються в смітниках, занедбані будинки, купи всілякого непотребу на вулицях… Тобто шукати негатив. Усе це, на превеликий жаль, є у нашому житті. Я ж хочу показати, яка наша земля українська прекрасна, з її чудовими людьми, дивовижною природою. Малюю так, як відчуваю. Світ сприймаю через живописні образи». До слова, тисячі замальовок, ескізів, графічних мініатюр, які зберігаються в архівах Нечая, також мають не меншу художню цінність, ніж картини, писані олійною фарбою. На жаль, бачить їх лише обмежене коло шанувальників майстра. Видати альбом нині коштує чималих грошей, а меценатів від культури негусто. Отож і лежать ці твори, чекають свого часу. А втім, нині без спонсорської допомоги не дуже вдається показати й картини. Дорого, не по кишені влаштувати індивідуальну виставку, хоча разом з іншими колегами по пензлю Нечай інколи експонує по два-три полотна. А нещодавно разом із вдовою свого вчителя Віктора Васильовича Іскама влаштовували його посмертну виставку, яка мала чималий резонанс. Мріє й про власну, адже йому є що показати.
Художник Анатолій Нечай за роботою |
Взимку працює в своїй невеличкій майстерні на Андріївському узвозі. Каже, що коли ранньої весни вимкнули опалення, то доводилося надягати на себе купу светрів, але руки однак заклякали… Виходив погрітися на Володимирову гору і радо мені розповідав, що там уже побачив червоненького москалика, характерного провісника відродження всього живого. Такі ранньої весни з’являлися на проталих клаптиках землі, на осонні, на призьбах сільських хат. Чекав тепла, врешті-решт, дочекався, коли завесніло по-справжньому й поїхав на улюблену Переяславщину, на природу, змальовувати світ прекрасного, набиратися натхнення. Може, дасть Бог, зміниться клімат, потеплішає і в суспільстві й держава повернеться обличчям до митців, сприятиме їхній творчості?.. Залишається сподіватися.