То ж хто він, той іноземець, і якої помилки припустився, увійшовши з нею в нашу історію?
Гійом Левассер сір де Боплан народився близько 1600 року у Нормандії в шляхетсько-гугенотській родині. Від свого батька – математика й картографа – успадкував родове прізвище та одержав добрі різнобічні знання.
Наприкінці 1630 року він прибув у Річ Посполиту і як найманий фахівець став служити в артилерії польського коронного війська, що дислокувалося на Україні. Під його керівництвом було споруджено фортецю в Бродах, укріплення в Новому Конєцполі, Кодаку, Кременчуці, укріплені табори в Кам’янці та Старці, він узяв участь у будівництві чудового ренесансного замку-палацу у Підгірцях.
Г.Боплан зібрав матеріали для великої карти України та карт окремих її регіонів. Саме їх разом з «Описом України» справедливо вважають одним з найвищих досягнень картографії XVII століття. “Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн” був задуманий як пояснення до карт, але фактично став самостійним твором – одним з найважливіших джерел, що розповідають про Україну XVII століття.
Зацікавленню книгою сприяло перш за все те, що вона була видана в роки Визвольної війни українського народу (1648-1654), коли далеко за межі України поширювалися звістки про мужність козацького війська, успіхи якого стали істотним чинником міжнародної ситуації того часу.
Маючи змогу безпосередньо спостерігати за цими людьми, щиро захоплюючись їх військовою доблестю, Г.Боплан відзначає: “Вони надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку, і холод, і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі”.
Що не кажіть, а приємно читати думки освіченого іноземця про свій народ: “…досвідчені у всіх необхідних для життя ремеслах: теслярі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці”; “…дуже вмілі у виготовленні селітри, роблять прекрасний гарматний порох”; “…уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати різні м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу…”. “Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, непрагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя…”.
Можливо, автор дещо й гіперболізує у своїх розповідях, проте знати про пращурів нам, сучасним українцям, не лише цікаво, але й корисно. Ось хоч би про таке: “Родючий грунт дає їм зерно в такому достатку, що вони часто не знають, що з ним робити, тим більше, що немає судноплавних річок, які б впадали в море, за винятком Борисфену…. Це перешкоджає їм возити зерно в Константинополь, а звідси їхні лінощі: вони зовсім не хочуть працювати, хіба що при крайній потребі, коли їм нема за що купити необхідне. Вони воліють краще піти позичити усе потрібне у турків, аніж потрудитися, щоб самим його надбати”.
Книга Гійома Боплана ще в середині XVII століття була перекладена багатьма європейськими мовами, однак не було українського перекладу. І лише у 1990 році “Науковою думкою” нарешті видано повністю цей твір.
Винахідливістю, котрою так зачарувався французький інженер, козаки були наповнені вщерть. І часто незбагненне у їх зухвалому виконанні ставало можливим. Отож, нанісши ворогові нищівних ударів на морі чи на їх власному узбережжі, поверталися козаки зі здобиччю на Січ. А тим часом у гирлі Борисфену їх очікувала подвоєна турецька варта, звичайно ж, щоб помститися. Та козаки вже передбачили цей маневр і знають, як уникнути небажаної зустрічі. У них є запасний шлях повернення – “…через Донський лиман (Азовське море), перепливаючи протоку між Таманню та Керчю. Піднімаються вони по лиману до річки Міус доти, доки вона сплавна для човнів. Від її верхів’я до верхів’я Тачаводи (р.Вовча) лише 1 льє, а Тачавода тече в Самару, котра, в свою чергу, впадає в Дніпро на відстані 1 льє вище Кодака. Користувалися запоріжці цим шляхом і тоді, коли вибиралися у морський похід, а вихід із Борисфену було заблоковано. І тоді траплялося так, що заходили вони розгубленим туркам з тилу…»
Так ось, помилка Г.Боплана в тому, що він сплутав річку Міус з річкою Кальміус, навіть не помітивши, що надто схожа топоніміка завела його в географічний кут. На цю неточність давно вже звернули увагу дослідники. Незвичайний історичний факт зацікавив і донецького професора В.О.Пірка. Він досконало знав цей край, бо його докторською дисертацією була тема “Заселення та освоєння степової України у XVI-XVIII століттях”. Прискіпливо ви-вчивши карти, Василь Олексійович відразу переконався, що це десь тут, зовсім недалеко. Перевірити догадку запропонував своїм студентам-історикам на краєзнавчій практиці.
Спочатку ознайомилися з північною околицею Донецька, побувавши в районі аеропорту та в Путилівському парку. Переконалися, що ліва притока верхів’я Вовчої, можливо, колись і була прохідною, та ручай той часто пересихав, а до Кальміусу – більше 4 кілометрів. Тож цілком імовірно, що козаки могли знайти зручніше місце для своїх сухопутних переходів.
Тому наступного разу дослідники поїхали в іншому напрямку – на захід.
Вийшли на станції Мандрикіне. За невеличким лісочком виднілася річка Осикова, з якої і бралася життєдайна енергія.
Від Осикової до сплавної частини Кальміусу, за визначенням учасників експедиції, – трохи більше 500 метрів. Тож козаки могли саме тут переносити або тягти волоком свої “чайки”. Робота ця була дуже важкою. З човнів вивантажували все майно, серед котрого найважчими були фальконети (малокаліберна гармата, що стріляла свинцевими ядрами), а їх на кожному човні було по 4 або 6, самі ядра, а також рушниці і шаблі, які мала на озброєнні команда, що складалася не менше як з 50 чоловік.
До того ж плавзасоби, збудовані з дубових чи липових дощок, завдовжки, приміром, до 24 метрів і завширшки не менше 5 метрів, важили близько 500 кілограмів. Підняти такого човна могли 20 міцних чоловіків. А уявити собі, як рухатися з такою ношею по купинню серед цупкого бур’яну, то стане зрозумілим, що пращури наші були людьми витривалими, та ще й нагородженими природою добрячим здоров’ям. Уява малювала завзятих молодиків, які будь- що прагли обійти, кепкуючи, обхитрити ворога. Турки чекають їх з верхів’я Дніпра: виставили дозори, вишикували у бойовому порядку свої галери. Напоготові гармаші, мушкетники – все наїжачилося до бою. Аж козаки неждано-негадано з’являються з протилежної – кримської сторони. І тоді уже перемога, як правило, посміхається спритнішим.
Сам же В.О.Пірко мав нагоду переконатися у правоті своєї догадки під час експедиції з учнями 12-ї донецької школи у 1997 році.
Ще в одну експедицію на місце найближчого протистояння басейнів Кальміусу та Дніпра професора Пірка запросило Українське Реєстрове Козацтво. Врешті, треба вочевидь не лише побачити історичне місце, але й позначити його пам’ятним знаком, щоб відомим стало не тільки спеціалістам-історикам, а й пересічному громадянину. Щоб знав кожен: Донбас ніколи не був осторонь козацьких звитяг. Навпаки. На безкраїх степових просторах випасалися табуни козацьких коней. Азовське море забезпечувало служивих рибою. А ще з давніх-давен в горна запорізьких кузень ковалі підкидали гірничий горючий камінь, і було це задовго до того, коли натрапив на нього рудознавець Григорій Капустін.
…Погожим червневим ранком, коли, збадьорене дощем, квітувало все зелене, від головного корпусу Донецького державного інституту штучного інтелекту вирушив автобус. У ньому – організатори поїздки: голова Донецького міського осередку реєстрового козацтва Анатолій Власенко, голова Донецького обласного осередку реєстрового козацтва Віктор Капустін, завідувач кафедри історіографії Донецького національного університету Василь Пірко з групою третьокурсників історичного факультету.
Напутнє слово учасникам подорожі мовив Гетьман Українського Реєстрового Козацтва, професор Анатолій Шевченко.
...Ось балка Широка. Вірніше, та її частина, котра уціліла від залізної ходи урбанізації. Як і чотири століття тому, поросла балка високими травами, а тепер ще й густим чагарником. Під його зеленою парасолькою цвірінчить юне птаство, набирають солоду терпкі терни.
Ще трохи проїхали мар’їнською дорогою. Зліва, посеред пшеничного поля, виділявся соковитим смарагдом клин очерету.
- Ось витока Осикової, - пояснив Василь Олексійович. - Її живлять споконвічні джерела, котрі не зміг убити ані час, ані розорані впритул угіддя.
Витоку відсікла від річки шосейна стрічка. Сама Осикова засіяна голубим плесом праворуч від дороги, серед верб у мальовничій річковій долині.
- Оце воно і є, те найімовірніше місце найближчого стикання: Кальміус - балка Широка – Осикова, - підвів підсумок професор Пірко.
Так, одного чудового червневого дня XXI століття нам знову відкрилися шляхи-дороги наших далеких пращурів. Виявляється, вони добре знали свій край, сходивши його пішки, тримаючи у пам’яті кожен пагорбок, кожну лощину. Складними і важкими були ті дороги у боротьбі за рідну землю, волю, за людську гідність. А те, що були вони мужніми і винахідливими, - то це так!
І тому залишили по собі добру пам’ять. Тож варто увічнити їх військовий і трудовий подвиг і обабіч дороги, на виду у всіх, хто їде і хто йде, поставити пам’ятний знак, на якому, можливо, будуть такі слова: “Ось тут, де найближча відстань від Кальміусу до р. Осикової, у XVI-XVII ст. запоріжці переносили та волоком перетягували свої “чайки”, щоб уникнути зустрічі з турками у гирлі Дніпра і без зайвих проблем дістатися Хортиці. Цим же шляхом виходили вони і в Чорне море”.