Уже в зрілому віці я побувала на моїй малій Батьківщині – в хуторі мого дитинства, вірніше, на тому місці, де колись зеленів хутірець Мачуліно Тельманівського району, Мачуляни, як на український лад переінакшили назву його жителі.
Стояла на місці колишньої нашої хати, де пройшли 11 років мого золотого, хоч і бідного дитинства, і з невимовною вдячністю згадувала своїх земляків, напівграмотних, але мудрих і чесних людей, які допомогли моїй матері-вдові виростити шестеро дітей.
У Мачулянах не було ні школи, ні клубу, ні бібліотеки, ні лікарні, ні сільради. Все це знаходилось за 4 кілометри – на центральній садибі радгоспу “Приморський”.
Жителі 11 дворів (кілька сімей, у тому числі й наша, були вихідцями із Запорізької області) жили однією великою сім’єю. Свята зустрічали разом у того, хто мав більшу хату. Траплялися часом і сварки, як я тепер розумію, через бідність.
Жили мачулянці за неписаними законами – звичаями своїх дідів і прадідів.
Моя дитяча пам’ять зберегла один із них - толоку - допомогу без винагороди. Особливого поширення набула вона у післявоєнні роки, коли вдовам з малими дітьми доводилось бідувати у наспіх виритих сирих землянках, бо хати були спалені.
Село вирішувало будувати хату якійсь вдові толокою. Господарка мусила тільки пригостити працюючих, а грошей не платила й копійки.
І робота перетворювалась на свято, бо свідомість того, що людина робить благородну справу, підносила її у своїх очах і в очах односельців.
Пам’ятаю толоку в нашому дворі. Років мені було 6 чи 7. Наш батько загинув на війні, і мати ледве зводила кінці з кінцями, виховуючи малих дітей. Хатка у нас якась була (дивно тільки, як ми в ній розміщувались), а от хлівець зовсім розвалився. А тут маму за сумлінну роботу радгосп преміював теличкою, і тримати її не було де.
На допомогу прийшли мачулянці. Одного дня всі чоловіки, жінки, парубки, дівчата і, звичайно ж, діти зібралися на нашому подвір’ї. Керував роботою дядько Федір Бодня – шанована на селі людина.
Дитяча пам’ять виразно малює мою щасливу маму у якійсь гарній одежі. І де вона взяла її: не до святкових одяганок було жінці з купою дітей. Але в цей день мама була невимовно гарна і щаслива. Мамина радість передалась і її дітям. Ми допомагали, як могли: підкладали дрова в піч, носили тарілки, хліб, стільці.
А люди працювали з жартами, сміхом, піснями. І краще за всіх співала моя мама, “виводила”, як тоді говорили, тобто брала верхні ноти.
З того часу слово “толока” для мене священне. Воно викликає у пам’яті прекрасну картину єдності людей. Усе темне, дріб’язкове, непотрібне відходило кудись. Залишалась тільки радість від праці і спілкування, почуття задоволення собою і цілим світом.
Існував ще один різновид безкоштовної праці, гостинців - поминання. Поминати мачулянці любили. І не тільки в поминальні дні, а й у щоденному житті. Вважалося, що зробити добре діло чи чимось пригостити – це пом’янути померлих. Орали удовиці город і на її намагання віддячити відповідали: “Поминайте наших”. Починала доїтися корова – молоко несли до сусідів. Поминали.
Мені, найменшій у сім’ї, часто доручали пригостити когось. Ми були бідні, але звичаїв суворо дотримувались. Виручав чудовий сад, і я пам’ятаю ту мисочку, з якою гордо ходила по селу. У відповідь на гостинець мене гладили по голові й говорили: “Гарні у Грубихи діти”. Щоб почути це зайвий раз, не лінь було пробігтися і в кінець хутора.
Після війни по селах ходило багато жебраків. Їх у нас називали старцями. Не обминали вони й нас. Хлібом зі старцями наша сім’я поділитися не могла: самі не мали його вдосталь, і бідна мама чаклувала над буханцем, ділячи його на маленькі чорні шматочки, щоб вистачило всім. І коли в селі Дерсовому, де я вчилась, подружка Ніна Карпова пригостила мене великим шматком білого хліба, це було диво з див! Здається, я і зараз пам’ятаю його запах. У Дерсовому був колгосп, і з хлібом у них було краще.
А от молока в нашій сім’ї було достатньо: подарована теличка виросла в гарну корову – молочну, спокійну, добру. І в сім років я вже доїла її, коли мами не було вдома. Молоком мама ділилася зі старцями. Закликати їх у двір доручалося мені. Це була місія, якою я дуже пишалася, і пильно слідкувала, щоб хто не обминув нашого двору. Мабуть, тому і зараз не можу байдуже пройти повз тих, хто просить, обов’язково подам, хоч деколи і знаю: проп’ють.
Домашня педагогіка моїх земляків була нескладною. В основі її лежала повага до думки оточуючих, страх бути осміяним. У нашої мами був один магічний аргумент: “люди будуть сміятися”. Діяв він безвідмовно. Четверо моїх братів не лаялись, не палили, не лазили по чужих городах.
У Мачулянах поважали українську мову. Коли дехто з молодих, виїхавши до міста, повертаючись, починав говорити російською, того зневажали і вживали у розповіді про них займенник “воно”. “І що воно корчить із себе”, - можна було почути на адресу зросійщених. Мій брат Микола був уже завідуючим районним відділом культури. До мами заїжджав з високими начальниками, що говорили по-російськи, та він ніколи не посмів сказати матері російською слова. Не посміла цього робити і я, коли, закінчивши інститут, жила в Маріуполі і, хоч і викладала українську, моєю розмовною стала російська. Не посміла, бо знала: це віддалить мене від мами. Цю ситуацію прекрасно змалював Дмитро Білоус:
Не раді родичі обновам.
Чи ти об’ївся блекоти,
що не своїм, не рідним
словом
із матір’ю говориш ти?
Читаю ці рядки і думаю: “Це про нас, про мачулянців”.
Привітати людину, хай незнайому, - це було правило, яке не можна було порушувати. І ми вітались з усіма, хто б не зайшов у наш хутірець. Цей звичай зберігся і зараз по селах. І коли в якомусь селі дівчинка, проходячи повз мене, привітається, у мене потепліє на серці: це ж я, маленька Ліда Груба, ревно виконую наказ старших вітатися з усіма.
Подумки звертаюсь до нащадків моїх земляків:
- Чи дотримуєтесь ви мудрих звичаїв своїх дідів – прадідів? Не забувайте їх. Вони допоможуть у наш непростий час, коли духовність поступилася місцем збагаченню. Порадять, як жити по совісті, як творити добро й відчувати радість від того, що віддав, а не від того, що придбав. Допоможуть зрозуміти, якого великого народу ми діти, й гордо нести по світу високе звання українця.