“Згадайте праведних гетьманів…”
Тарас Шевченко
У вересні 2005 минає 410 років від дня народження видатного сина українського народу, славного гетьмана Богдана Хмельницького. Враховуючи історичне значення визвольної боротьби, розпочатої у 1648 році під проводом Богдана Хмельницького, його внесок у становлення Української держави, Верховна Рада прийняла постанову “Про відзначення 410-ої річниці з дня народження Богдана Хмельницького”. Згідно із постановою планується проведення цілої низки різних заходів щодо відзначення пам’ятної дати. Культурно-мистецькі заходи пройдуть у місті Чигирині та селі Суботові Чигиринського району Черкаської області, будуть перевидані літописи та згадки про Богдана Хмельницького.
|
|
Козаччина за півтора століття свого існування, до середини XVII ст., розвивалася безнастанно й охоплювала все ширші ділянки суспільної діяльності. Але невдачі козацьких повстань 1630-х рр. знову спинили зріст козацьких змагань. Польський уряд відібрав у козацького війська всі його дотеперішні „вольності” та привілеї: козаки повинні були передати полякам артилерію, корогви, булави й усі військові відзнаки. Реєстрове військо втратило свою самоуправу.
Десятиліття 1638 – 1647 рр. - це час глибокого занепаду козаччини, коли здавалося, що запорозьке військо вже ніколи не зможе піднятися до давнього значення.
І лише визвольна війна Богдана Хмельницького, яка спершу розпочалась, як відповідь на особисту кривду та повстання проти місцевого свавілля, згодом швидко поширилась на всю Наддніпрянщину, що піднесло наново значення козацтва, повернуло його на широке поле праці для власної держави. Мета постала спільна й одна – визволення українських зе мель від польського панування та їх об’єднання у велику незалежну державу – Україна.
Богдан Хмельницький був воякою змолоду. В 1620 р. 25-літнім юнаком був під Цецорою в добровольчому відділі „українців” свого батька Михайла і попав у турецький полон. Потім вступив до реєстрового козацького війська, служив у ньому більш як двадцять років, дослужився до звання чигиринського сотника. Жив у Суботові, на самому краю Дикого поля, у безнастанній небезпеці нападу татар, у постійних під’їздах, сторожах і походах у степ і на Запоріжжя. Війна була тим пожитком, у якому він провів ціле своє життя. У своїй далекій глуші не цікавився ширшим світом, не брав навіть участі у козацьких повстаннях, – може, був би і закінчив життя непомітним, сірим старшиною. Але болючі особисті переживання, вже під старість, вивели його на історичну арену, і, як виявилось, недаремно. Він став чи не найвидатнішим за всю історію України державотворцем, очоливши повстання, повів запорізьке військо до перемог, підняв на визвольну війну усю Україну, почав будувати Українську державу.
Хмельницький виявив незвичайну індивідуальність як людина великого розуму й залізної волі, організатор зроду і володар. Він відзначався поривчастою вдачею, нагальністю, безоглядністю та енергією, умів опановувати маси, зробивши їх своїм знаряддям, знав, як дотримати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, але не дозволяв їм бездумної сваволі, всякий непослух карав гостро, нерідко й на смерть. З юрби добровольців він умів вибрати найкращі елементи і з них творив дібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши весь цвіт тодішнього громадянства. Радо брав до війська чужих офіцерів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одне цільне українське військо, що із завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крові боронило її незалежність.
Хмельницький був полководцем на велику міру. У способах ведення війни був безоглядний, не визнавав ніяких вагань, ні пересудів, кожний шлях, що вів до перемоги, був для нього однаково добрий. Він умів опановувати широкі простори й вів боротьбу широкими лініями. Не спинявся на малих перешкодах, не любив облягати замків, чи „курників”, як їх називав, – а йшов просто на головні сили ворога. Його війська посувалися з незвичайною швидкістю, залишаючи не раз далеко позаду обози. Ворога вмів зайти несподівано й відразу бив на нього всією силою. Перемогу осягав скомбінованим наступом кінноти й піхоти; кіннота починала бій і витягала вороже військо в поле, піхота, обкопана в шанцях, сильним обстрілом знищувала ворогів.
Хмельницький міг провести свої задуми, бо за ним ішли маси. Де тільки появилося козацьке військо, як підіймався народ, виступав проти шляхти, проганяв панів та їх урядовців, піддавався козацькій владі. Чимдуж повставали уряди на козацький зразок, організовувалися сотні, полки, створювалося військо. Так було на Правобережжі, на Поділлі, в Галичині, на Волині, на Поліссі, навіть в Білорусії. Це об’єднання воєнних дій із соціальними й національними давало козацькій державі незрушну основу. „Як далеко козацька шабля засягла, так далеко й козацька влада мусить бути”, – говорив Іван Виговський, військовий писар і Хмельницького співробітник.
За гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найви щого рівня і за чисельністю, і бойовою готовністю, і, як показав час, воєнною експансією.
Історична постать і діяльність гетьмана Богдана Хмельницького до цього часу викликає неоднозначні судження істориків, дослідників козацтва тощо. Але стверджуємо незаперечно, що поштовх, який спричинив рух булави в руках цієї непересічної людини, вірного сина українського народу, призвів, врешті-решт, до здобуття незалежності, хай лише номінально, Української держави. Додав народові усвідомлення своєї самобутності та автентичності, веде в історичному часі до всепоглинаючого поширення козацького руху на Україні як головної сили утримання її незалежності.