|
|
| «Еней - пройдисвіт і не промах, В війні і взріс, і постарів» |
Пішов із земного буття у кращий світ Анатолій Базилевич – велика людина і видатний художник, який зумів весело й правдиво змалювати своєрідні українські образи і національний одяг, знаряддя праці, зброю, побут і довкілля. Та, очевидно, ніхто з митців, як він, не розкрив характерні риси вдачі, самобутню ментальність, притаманні нашому народові. А головне - ніхто не передав так вільного козацького духу. В цьому немає йому рівних.
Одні називають його Легендою, інші – Вершиною, Говерлою України. А знаний художник Микола Стратілат вважає Анатолія Дмитровича – Патріархом українського козацтва.
Несли козака в останню путь, і в жалобі дерева схилилися, квіти від смутку поникли, а обличчя мовчазних людей скорботою перейнялися. І, певно, символічним стало те, що його могила на головному, Байковому цвинтарі Києва знайшла місце якраз напроти пам’ятного хреста полум’яному поетові Василеві Стусу. А поруч спочили неповторний пересмішник Павло Глазовий, колишній головний редактор “Літературної України” Василь Плющ і вбитий в Іраку журналіст Тарас Процюк. У колі патріотів поховали художника, котрий понад усе любив Україну, її героїв, свою націю і піднімав дух усіх, хто бачив його шедеври-малюнки.
Народився Анатолій Базилевич 7 червня 1926-го на Вінниччині, де природа була розкішшю, переплетеною з народними звичаями та мистецькими традиціями, а помер 30 червня 2005-го в древньому і вічно юному Києві. Рано захопився нашою історією та українською літературною класикою. І рано розвинувся в нього художній смак і здатність до малювання. Любив простих людей, підмічав їхні якості і пробував передати їх на папері. Та ще й робив це з тонким відчуттям гумору й дотепністю.
Колючий шлях людини він зігрівав усмішкою. Серце митця і дарований небом талант світили свічкою усім, а зброєю були – олівець і пензель, що їх не полишав до останнього подиху. Вціляв у саме яблучко, проте гостра іронія, сарказм ніколи не були цинічними.
Закінчив Харківський художній інститут. З великою симпатією згадував його прибулий з Харкова син Марії Дилинської, перекладачки і співавторки фразеологічного словника, в родині якої проживав колись студент Базилевич. Пана Анатолія не можна згадувати без любові. Він, життєлюб, був чесний і порядний, справедливий і добродійний, допомагав усім, хто до нього звертався. Був вірним другом і наставником багатьом. І цілу плеяду друзів, знайомих зобразив у славнозвісній “Енеїді”. Ні, він не був ілюстратором її, а разом із літературним класиком Іваном Котляревським став співтворцем унікальної української книги, яка уславила наше козацтво. Його сильні героїчні якості, волелюбність і патріотизм. Та з добродушним гумором розповів і про людські слабкості, недоліки.
Базилевичу не було рівних у розкритті величного характеру Енея, його козацького війська, змалюванні тогочасних подій. За 50 років художнє оформлення перевидань усіх “Енеїд” доручали тільки йому! Великі наклади завжди розкуповували швидко. І багато хто йшов до тексту через Базилевицькі малюнки, завдяки їм брався за прочитання Котляревського, прилучався до літературної класики.
А ще були неперевершені ілюстрації до “Кайдашевої сім’ї” Івана Нечуя-Левицького, творів Григорія Квітки-Основ’яненка, Степана Руданського, Миколи Гоголя, українських народних казок. А яким кумедним і винахідливим вийшов з-під Анатолієвої руки Швейк, що його змальовують і подають у різних країнах, але такого, визнають самі словаки, якого в Україні створив Базилевич, немає ніде у світі.
Він, як правило, шукав прототипів своїх героїв у теперішньому житті. Тому напрочуд правдиві і щирі його малюнки, в яких увічнив Базилевич багатьох сучасників. Для нього не існувало поняття часу, а це властиво людям майбутнього, котрі відчувають зв’язок часів і поколінь, повторюваність розвитку історії – по спіралі.
З Анатолієм Базилевичем відійшла ціла мистецька епоха довжиною у півстоліття. Пошанувати великого художника тепер слід гідно: видати повну збірку творів, каталоги, альбоми, спогади рідних і близьких. Тим паче, що численні шанувальники його таланту, безперечно, купуватимуть ці речі. Потрібен пам’ятник Анатолієві Базилевичу, його Енею, козакам. Бо що ми за народ такий, що скоріше ставимо в столиці пам’ятники нереальним, сфантазованим образам, і навіть тваринам, а не своїм національним героям!
…Тихо й малолюдно було на мітингу в Національній спілці художників. Прийшли друзі, колеги, учні – відомі митці Лопухов і Кочубей, Божко і Семикіна, Губарєв і Стратілат, Криволапов… Вони сказали прощальне слово івисловили співчуття дружині Ірині, синові Олексію, трьом онукам. Проте викликало подив, що зовсім не було представників ні законодавчої, ні виконавчої влади. Адже Україна ховала свого генія! І велику людину, яка спалювала себе, щоб талантом світити іншим.
Його ім’я належить не лише нам, а й цілій планеті. Без перебільшення - воно входить до рідкісного числа художників-гумористів світу: Бідструп, Еффель, Базилевич. І в цій талановитій трійці Базилевич – найпатріотичніший і найідейніший. Нам слід ще усвідомлювати й усвідомлювати, яку знакову постать втратили. І що стоїть за його, здавалося б, невинним і веселим гумором.
…Коли на Байковому кладовищі протоієрей Володимирського собору Іоанн Київський відспівував небіжчика, обличчя в нього було блаженно упокоєне, зморшки вирівняні, а на вустах застигла добра іронічна посмішка. Досі мені не доводилося бачити подібних облич померлих. Він жив дуже скромно, але творчо плідно, благородно і красиво. Таким і відійшов у вирій. У народі кажуть: якщо обличчя у небіжчика спотворюється, то він відходить у пекло і навпаки. Якщо вірити цьому давньому повір’ю, то душа Анатолія Базилевича пішла, очевидно, до Раю, ним же намальованого. Хто ж не знає безсмертної графічної Базилевицької панорами Раю із його друзями?!
Відразу після відспівування над народним художником України несподівано з’явився великий білий метелик. Покружляв над тілом і подався далеко увись, ген за обрій, куди метелики зазвичай не літають…