|
|
З давніх-давен вільними землями, багатими травами та дичиною, наче перекотиполе, мандрували кочові племена та мчала наввипередки з вітром татарська кіннота. Чимало шкоди несли з собою неспокійні, войовничі сусіди. Щоб запобігти їх постійним наскокам на південні рубежі Російської держави, на просторах Дикого поля створювалися сторожові пости, виставлялися бойові пікети. За пам’яті старожилів в очеретах Солоної знаходили залишки берегової сторожі, що її зручно обладнали колись запорозькі козаки, а в межах Олексіївки, де річка була найглибшою, стояла козацька гребна флотилія.
Починаючи з XVI століття, ця місцевість стала запорозьким займищем. Засновником зимівника вважається запорозький козак, на ім’я Селид, на честь котрого й було названо поселення. А документальне свідчення збереглося лише про козака Губу, який тут жив і займався скотарством та землеробством, про що свідчить запис у “Збірнику статистичних відомостей про Бахмутський повіт Катеринославської губернії”.
У 1782 році Бахмутська провінційна канцелярія вирішила утворити на річці Солоній, поблизу Палієвського яру, державну військову слободу Селидівку. Волохів та молдаван було переселено в Землянки та Корсунь, а на їх місце прибули козаки Миргородського полку Полтавської губернії. У подальші роки поповнення населення йшло за рахунок втікачів від кріпосницького гніту з Чернігівської та Харківської губерній. У 1797 році в Селидівці нараховувалося вже 927 жителів: 510 чоловік та 417 жінок. І, як свідчать записи церковного приходу історико-статистичного опису Катеринославської єпархії, переважно всі вони були українцями.
І в сьогоднішньому шахтарському місті Селидовому збереглося чимало мешканців, котрі носять характерні для запорожців прізвища, серед яких: Печений, Босяк, Краснопер, Кривошапко, Дрюк, Сало, Рева, Мацько, Гуляка, Бовть, Загнибіда, Слухай, Чуєнко. І, що цікаво, зустрічаються також прізвища найвідоміших українських гетьманів: Хмельницький, Дорошенко, Барабаш, Виговський, Голуб, Могила, Чорний…
…Народився він у Чигирині – відомому в Україні військовому містечку, вояки котрого брали активну участь у визвольній війні українського народу 1648-1654 років, у родині козака Василя Чуєнка. Ріс Михайлик у доброму здоров’ї і був дуже схожий на свого батька – міцний, світлочолий. Любив слухати спогади своєї бабусі, котра розповідала, що прадід Петро, який козакував на Хортиці, був посланий із Січі у далекий степ на займище, що стояло на річці з дивовижною назвою – Солона.
- У 1930-му, – розповідає Михайло Васильович, – я закінчив семирічку. Матері важко було прогодувати сім’ю, та ще й у роки голодомору. Тоді багато хто рятувався від голодної смерті в Донбасі.
Подався Михайло в Рутченково до родичів. Ледве упросився, щоб його, малолітнього, взяли на шахту №17/17-біс лампоносом. Всі коліна пообдирав, розносячи по виробках бензинові лампи. А за це рятівний пайок – цілий кілограм хліба!
Згодом у кмітливого шахтарчука пішла “кар’єра”. Закінчив гірничопромислове училище, став електрослюсарем, після річних курсів – електромеханіком дільниці, потім – завідувачем гаража електровозів. Навчався на рабфаку, а далі – у Дніпропетровському сільськогосподарському інституті, де здобув професію зооінженера.
У 1952 році М.В. Чуєнка, котрий хотів повернутися додому, в Чигирин, затримали у вугільному регіоні, але цього разу як спеціаліста сільського господарства. Послали Михайла Васильовича на берег Солоної, де за часів славетної запорозької доби несли козацьку службу його прадід та дід. У Селидівці він працював зоотехніком у держплемрозсаднику та в інкубаторі.
У маленькій хатинці по вул. Шевченка, що на березі Солоної, затишно й спокійно. Обоє, тоді ще досить молоді, Євдокія Андріївна та Михайло Васильович Чуєнки, побудували цей дім власноруч ще піввіку тому, взявши кредит. Обставили його просто й зручно. З меблів хіба що холодильник та телевізор “Самсунг” свідчать про сьогодення, решта зроблена господарем.
Подружжя пригадує, як у 1976 році в їхньому місті було відкрито перший історичний пам’ятник з написом: “Тут, на березі річки Солоної, з XVI століття знаходилося старовинне поселення запорозьких козаків”. Могутня постать суворого дозорного чомусь завжди нагадувала Михайлові Васильовичу його далеких пращурів. За сімейними переказами, чоловіки з роду Чуєнків були високі на зріст, спритні у військовій справі, умілі в усьому, за що бралися. Багато в чому ці риси притаманні нащадкові тієї славетної родини.
Відомий донецький скульптор П.П. Гевеке, автор пам’ятника, знову звернувся до героїчної тематики і у 1990 році запропонував місту скульптурну групу козаків, які слухають кобзаря. Присвячувався пам’ятник 500-річчю Українського козацтва. У Донбасі це перші пам’ятні знаки першопроходцям краю, піонерам, котрі боронили й освоювали простори, а його горюче каміння використовували в горнилах ковалень, де підковували баских коней.
Призабута історія повертається, і береги річки Солоної зустріли її першими.
У шахтарському місті відроджуються козацькі традиції. Велику організаційну роботу проводить шанована серед гірників людина – прохідник з шахти “Росія” М.В. Федоров. Михайло Володимирович сам з козацького роду і знає, що тільки добрими справами можна заслужити повагу й довіру людей. Разом з П.М. Семеняком він організував Селидівський окремий особливий охоронний козацький полк, котрий вправно допомагає міській міліції в охороні громадського порядку. У планах створити кінний козацький патруль.