Донеччанину Олександрові Мазуренку 54 роки. Козак,колишній шахтар і колишній майстер Донецької залізниці, батько трьох дітей, дідусь трьох онуків. І просто українець, який на милицях ознайомлюється із своєю державою.
Олександр вийшов із рідного Добропілля 11 травня. До кінця року чоловік має пройти пішки навколо України і фінішувати в Донецьку (це майже шість тисяч кілометрів). Позаду – Донецьк, Свердловськ, Луганськ, Харків, Охтирка, Суми, Новгород-Сіверський, Чернігів, Київ, Канів, Коростень, Сарни, Маневичі… Щодня долає 20 – 30 кілометрів і заповзявся зустріти Новий 2006 рік удома. Розмовляємо із Мазуренком при бетонці Київ – Держкордон. Олександр втратив праву ногу 1997 року, коли працював колійним майстром на Донецькій залізниці. Не втримався на вагонній підніжці – і ампутація.
Виявляється, це не перший піший перехід донеччанина. П’ять років тому він подолав за 72 дні 1600 кілометрів – від Донецька до Ужгорода. Історія “його України” почалася з журналу “Всесвіт”, який Олександр випадково надибав у книгарні. У журналі була стаття про Тараса Шевченка. Українську мову тоді чоловік знав погано. Тому передплатив замість “Правды” та “Известий” – “Літературну Україну” та “Всесвіт”. Невдовзі довідався і про самоспалення на Тарасовій горі в Каневі Олекси Гірника – акт протесту проти русифікації України. А потім був 1991 рік. Сашко чи не першим на Донбасі вивісив над будинком синьо-жовтий прапор. Провисів три дні, а потім чоловіка жорстоко побили місцеві…
У нову подорож його спонукали президентські вибори та пам’ять про вчинок Олекси Гірника. Мазуренко мріє побувати у своїх нових друзів із Івано-Франківщини, які приїздили на Донбас у складі “ющенківського десанту” і працювали у виборчих комісіях.
…Його візок-“кравчучка” важить близько тридцяти кілограмів. У багажі – нічого зайвого. Тільки найнеобхідніше, зокрема – багато пакетиків “мівіни”. Усім іншим допомагають люди.
- Якби не наш народ, я б і сотні кілометрів не пройшов, - каже незвичайний мандрівник.- На дорогу мені дали по сто гривень залізниця і шахта, де я колись працював. Сотню дала ще дружина. Правда, вона була проти цієї подорожі. Але ж які в нас люди! Допомагають, чим тільки можуть. На Чернігівщині мене поголили та у лазню запросили.
Один підприємець на Сумщині намета польського подарував, тепер маю де ночувати. А ось Київ мені не сподобався. Я йшов із Донецька, щоб почути українську мову, а там…
…Олександр іде та йде. Не переймається тим, що у травні, стартувавши, застібав пояс на третю дірку скраю, а тепер аж на сьому. Головне, вважає наш співбесідник, - допомогти “викинути милиці” нашій державі.