|
|
В енциклопедичних виданнях про П.Орлика говориться досить скупо. Військовий діяч, дипломат, гетьман у вигнанні, сподвижник Івана Мазепи. Походив із чесько-польського шляхетного роду, вихованець Києво-Могилянської колегії. З 1700 року він працював у Генеральній військовій канцелярії, а з 1706 – генеральний писар і найближчий помічник І.Мазепи.
Історики описують постать П.Орлика, звичайно, набагато ширше. Про нього говорять як про високоосвічену людину, з тонким національно-політичним розумом і щирим серцем. Він досконало володів п’ятьма мовами, мав неабиякі публіцистичні здібності.
Головною своєю справою П.Орлик вважав підтримку гетьмана Мазепи в його намаганні створити незалежну Україну, вільну від влади російського царя. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві й смерті І.Мазепи на козацькій раді поблизу молдавських Бендер 5 квітня 1710 року П.Орлик був обраний гетьманом Війська Запорозького “обох сторін” Дніпра.
Заради утвердження гетьманської влади в Україні та об’єднаня всіх її земель під єдиною булавою він укладав військові та дипломатичні союзи зі шведським королем, турецьким султаном і кримським ханом. Намагався організувати власну військову силу й підняти запорожців проти Москви. Орлик розробив і уклав широкий план походу для визволення України. Об’єднані українсько-польсько-татарські сили вирушили на Правобережну Україну на початку 1711 року. Майже за місяць під контролем Орлика опинилася велика територія поміж Немировом, Вінницею та Брацлавом. Але похід завершився поразкою. Не вдалося заволодіти Білою Церквою – важливою фортифікаційною спорудою. Після невдалого штурму покинули військо татари, причому із союзників перетворилися на противників: почали грабувати українське населення, плюндрувати міста і села.
П.Орлика підтримувало місцеве населення, як свідчив сам Петро І, вся “задніпровська” Україна. Підтримували місцеві урядовці: полковники Богуславського, Корсунського, Уманського, Канівського полків. Проте суперечності між союзниками, зокрема неприпустима поведінка татар, укладення російсько-турецького миру 1712 року, за яким українські гетьмани позбавлялися права володіти всією Україною, - призвели до провалу походу. Змушений покинути Україну, Пилип Орлик став вигнанцем. Його прагнення розв’язати українську проблему шляхом чужоземної допомоги тоді не мали успіху. Активна 30-річна політична діяльність Орлика не дала сподіваних результатів, хоча в деякі моменти здавалося, що його плани щодо об’єднаної самостійної України можуть реалізуватися.
Найбільшої слави Пилип Орлик зазнав як автор унікального історичного документа – Конституції. У чому ж її унікальність? Безперечно, в тому, що в Конституції Орлика відбилися народні ідеали, мрії, сподівання і прагнення укра-їнського суспільства. У цьому юридичному документі формулювалися демократичні принципи політичної системи вільної, незалежної держави, де б визнавалося природне право людини й народу на свободу і самовизначення.
Виник цей документ у 1710 році, саме тоді, коли Пилипа Орлика обирали гетьманом. Між козаками і гетьманським урядом було складено й оформлено договір про взаємні права й обов’язки. Вирішальна роль у створенні договору, що й став першою конституцією, належала 38-річному генеральному писарю, найближчому соратникові Івана Мазепи.
Ось деякі із 16 статей Конституції Орлика.
У 6-ій статті йдеться про непорушність трьох складових чинників правового суспільства – про єдність і взаємодію законодавчої, виконавчої і судової влади. Першу тоді представляла виборна Генеральна Рада, а другу – гетьман, генеральна старшина й обрані представники від кожного полку. Спільна мета всіх трьох гілок – цілісність Вітчизни та її загальне добро. Саме про це повинні дбати всі, хто стоїть на чолі держави.
“…щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за распектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані подібним чином публічних радників. Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі вибрані... і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілісність Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлювати і до звершення не приводити.”
А ось як уявляв Пилип Орлик стосунки між представниками влади:
“І як генеральна старшина, полковники й генеральні радники мають належно шанувати ясновельможного гетьмана, належить їм виявляти честь і віддавати вірне послушенство, так і ясновельможному гетьманові взаємно шанувати їх і утримувати за товариство, а не слуг та робітних підлеглих, не примушуючи їх навмисно для приниження до публічного негречного упослідження перед собою стоянням, окрім того, коли потреба вкаже”.
За Конституцією, гетьман не мав права карати злочинців, а повинен був здавати справу в “суд військовий генеральний”. Йому не можна було своєю владою призначати на посаду – всі урядовці повинні обиратися “вільними голосами”.
Кілька статей спрямовані на соціальний захист населення: “Козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь-яких будуть перебувати службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утяжувалися вимаганням датків – домовлено й постановлено».
А ось уривок зі статті 14:
“А що найбільше приносили утяження посполитим людям на Україні передусім наїзди і підводи, а козакам провідництво, через які люди приходили до крайнього в майні своєму знищення, то тепер аби ті підводи й провідництва зовсім були залишені і щоб ніхто з переїжджих аж ніяк не важився ніде жодної підводи брати, напоїв, кормів і датків найменших вимагати, хіба хто в публічних справах і то за подорожньою ясновельможного гетьмана їхатиме…”
Як бачимо, Конституція П.Орлика стверджувала законодавче обмеження зловживань старшинських урядовців та судової тяганини. Стаття 16 теж є спробою протистояти здирству, хабарам, іншим проявам соціальної несправедливості: “Убогі люди кричать і скаржаться, що як індуктарі та їхні фактори, так і виїзні ярмаркові чинять понад звичай і незчисленні їм здирства, через які неможливо взагалі убогій людині вільно з’явитися на ярмарок продати якусь малу річ для покриття свого убожества або на домову потребу без ярмаркового платежу… Через що хай індуктарі та їхні фактори від них стільки відбирають до військового скарбу товару, які буде вичислено, нічого зайвого від купців не вимагаючи і людям вірним убогим не чинячи найменшого здирства”.
Статті Конституції передбачали встановлення національного суверенітету, визнання кордонів України, обгрунтовували національно-державні права українського народу перед європейськими державами, забезпечували демократичні права людини.
За Конституцією, слід було здійснити ревізію земельних володінь старшини, яка збагатилася шляхом свавільного захоплення ділянок, скасувати численні обтяжливі для селян податки й повинності.
Ліберальні устремління й демократичний дух проймають Конституцію Орлика і ставлять її в один ряд з найбільш цікавими політичними документами 17 – 18 століть у світовому масштабі. Але ж не забуваймо, що написана вона була на 66 років раніше від американської “Декларації незалежності” і майже на 80 років раніше від французької “Декларації прав людини і громадянина”.
Тож маємо право твердити, що наш славетний земляк випередив багатьох мислителів світового рівня, зокрема французьких просвітителів, які мріяли про нові, прогресивні засади суспільного життя, демократичні норми, котрі б забезпечували права людини. А деякі твердження, зафіксовані у Конституції, взагалі, ніби просяться до сучасних законів, бо мають зв’язок з явищами нашого життя. Ось чому звернення до постаті Пилипа Орлика, його військової та політичної діяльності є таким актуальним зараз, коли незалежна Україна стверджується як розвинена суверенна, демократична та правова держава.