|
|
Зважаючи на історичну роль козацтва в обороні українських земель, творенні державних традицій на Сході України та на підтримку ініціативи громадськості Донецької і Луганської областей щодо відзначення у 2005 році 500-річчя виникнення українських поселень, які згодом, за рішенням Коша Запорозького, утворили Кальміуську паланку українського козацтва, рекомендовано розробити і втілити низку заходів. Серед них чи не найголовніший – історико-краєзнавчі студії, систематизація та поширення знань про події тих доленосних часів.
Дякуючи дослідженням А.Чорногора (Київ), В.Пірка (Донецьк), Д.Грушевського і М.Руденка (Маріуполь), інших науковців і крає-знавців, можна реконструювати історію заснування і розвитку поселення у гирлі Кальміусу, особливо виділивши роль запорозького козацтва у цій справі.
Лише на перший погляд ця проблема може здатися легкою. Справа у тім, що з 1775 року, коли була зруйнована Запорозька Січ, і до цього часу ведеться зловмисна фальсифікація цього відтинку нашої історії, мета якої – принизити (якщо не знищити) роль українського козацтва в освоєнні Приазов’я. Як не дивно, але все ще виконується „настанова”, яка була дана Катериною ІІ: „Сечь Запорожская вконец уже разрушена со истреблением на будущее и названия запорожских казаков... за оскорбление нашого императорского величества...”
Ми не будемо встрявати у полеміку з прибічниками подібних антикозацьких „теорій”, нас цікавить лише одне: коли і чому з’явились на пониззі Кальміусу запорозькі козаки і чим вони там займались?
Уявно перенесемось у ті давні часи, зупинимось на високій могилі, щоб осягнути оком обшир Дикого поля, повноводий Кальміус, що обрамляє Поле зі сходу, Азовське море – на півдні...
Аж ось ми запримітили вервечку козацьких чайок, що пливуть Кальміусом. Весла ледь торкаються води, бо течія ріки стрімка, вона несе до моря, мов на крилах, легкі козацькі човни.
Над річкою лунає тужлива пісня. Її співають запорозькі козаки, йдучи у далекий похід по новому, так званому „запасному (потайному, солоному) шляху”.
А поки, видно, спочивають козацькі руки, бо дуже втомились вони минулого дня. Щоб потрапити з Осикової до Широкої, довелось перетягати чайки волоком десь зо три верстви суходолом. Час від часу запорожці змушені були йти по „запасному шляху” – піднімались Дніпром вгору, де в Славутич впадає Самара, далі пливли проти течії по Самарі та її притоці Вовчі Води (ріка Вовча) до Осикової, а там волоком до Широкої, притоки Кальміусу, - бо в гирлі Дніпра турки побудували фортецю Кизикермен, щоб закрити козакам вихід у Чорне море.
Поки ми ось так роздумували, чайки під козацький спів і плюскіт річкової води продовжували свій стрімкий біг на південь. Ще один поворот Кальміусу, і чайки наблизились до гирла річки, а там їх уже підхопили хвилі Азова.
На високому правому березі Кальміусу, там, де він впадає в море, видніється на узвишші укріплення – це козацька фортеця Кальміус. Вона, мов той ключ, замикає-відкриває вхід-вихід до річкового шляху.
Фортеця Кальміус – останній краєчок рідної землі. Ще якийсь час, і чайки сховались за виднокругом, узявши курс до Кримського берега і далі, у Чорне море...
А тепер, провівши поглядом козацькі човни, поставимо ключове питання: „Коли ж все це було?”
Послухаємо з цього приводу коментар Василя Пірка – доктора історичних наук, професора Донецького національного університету.
- Неупереджене вивчення історичних матеріалів, - вважає науковець, - дозволяє початки постійного проживання населення при гирлі Кальміусу віднести якщо не до кінця ХІV, то до кінця ХVІ століття. Назва венеціансько-генуезької колонії Адомаха, зведеної при гирлі Кальміусу, перейшла на козацький форпост Домаху, збудований, скоріш за все, наприкінці ХVІ століття, після зруйнування запорозькими й донськими козаками неподалік від гирла Кальміусу, на морській косі, татарської фортеці Білий Сарай.
Домаха для запорожців мала велике значення не лише як база рибних промислів на Азовському морі, але й як гавань для козацьких чайок на випадок блокування турецьким флотом гирла Дніпра. Отже, у міста Маріуполя давнє історичне коріння...
А що ж являло собою укріплення Кальміус?
З цим питанням автор нотаток звернувся до Миколи Руденка, одного з авторитетних знавців історії Маріуполя. У 2000 році вийшла його книжка „Сквозь тьму тысячелетий”, в якій викладена історія рідного краю від стоянки кроманьйонців до козацької фортеці. Зараз Микола Григорович завершив солідну монографію „Приазов’я – колиска козацтва”.
- У 1734 році, - розповідає краєзнавець, - була створена Кальміуська паланка як військово-адміністративна одиниця Запорозької Січі. Центром її було визначено гирло Кальміусу, де здавна жили козаки. Якраз там у 1734 році вони побудували нове укріплення, всередині якого знаходилися помешкання для численної залоги, стайня, складські приміщення. Як справжні християни, козаки спорудили кам’яну Свято-Миколаївську церкву. Залога самої фортеці нараховувала до 200 козаків з полковою старшиною. Решта служила в інших місцях паланки. Чисельність усіх їх досягала 700 чоловік. Під прикриттям Кальміуської фортеці виросла однойменна слобода, що була важливим центром торгівлі у межах запорозьких земель. Ми знаємо імена кількох полковників Кальміуської паланки: Кишенський (1743 р.), Андрій Іванов (1754 р.), Грицько Гаркуша (1756 р.), Андрій Порохня. У 1768 році фортеця і слобода були зруйновані татарами. У нерівній боротьбі з ворожою навалою загинула вся залога фортеці на чолі з полковником. У 1771 році адміністрація паланки повернулась на старе місце й почала відновлювати свій військовий і адміністративний центр. Були відбудовані фортеця і слобода.
Але настав трагічний 1775 рік. 4 червня за велінням імператриці Катерини ІІ російські війська підступно оточили і зруйнували Запорозьку Січ. Козаки, які проживали у фортеці Кальміус і слободі, були у 1780 році депортовані в поселення на річці Вовчій. А їх 55 будинків та Свято-Миколаївську церкву передано переселеним з Криму грекам.
Якраз у колишній козацькій церкві митрополит Ігнатій разом зі своєю паствою 26 липня 1780 року, у перший день перебування греків на землі нової батьківщини, провів богослужіння, після якого відбулося жеребкування виділених на місці Кальміуської слободи ділянок під поселення греків. Тим самим розпочалась наступна, друга глава історії міста на березі Азовського моря.
Наведені факти переконливо свідчать про безперервний перехід від козацького Кальміусу до грецького Маріуполя. А це, у свою чергу, дозволяє витоки історії міста розпочати не з 1780 року і, тим більше, не з 1778 року, хоч якраз ця невмотивована дата зазначена на сучасному гербі Маріуполя, а з часу появи при гирлі Кальміусу козацького форпосту, тобто з кінця ХVІ століття (а це ж то й будуть оті 500 років, про які мова йде у розпорядженні Президента України!), або хоча б з 1734 року, з часу заснування Кальміуської паланки, центром якої була козацька фортеця у гирлі Кальміусу. А якщо так, то Маріуполю, як мінімум, вже виповнилося 270 років і він є найдавнішим містом Донеччини.