Батьків приклад
Є немало людей, які не знають, навіщо в цей білий світ з’явилися. Над тим не замислюються, профукуючи роки за роками аж до старості. Добра від них, як мовиться, - ні собі, ні людям. Жоден ні будинку не заклав, ні дерева не посадив, ні дитинки не викохав…
Олексій Миколайович Палочкін, можливо, не довго й не часто думав над сенсом буття (коли ж бо – за невтомною працею і великими турботами), та за велінням серця зробив багато на віку. Найперше – звів на ноги, до самостійного життя, двох доньок і двох синів – Тетянку, Олечку, Віктора та Олександра. І це найголовніше. А скільки тих домів побудував і садочків, квітів виростив своїми руками! Хоча за професією був водієм.
Звісно, треба було годувати сім’ю – знадобилося це шоферування. Воно дозволяло ще й спілкуватися, а він був завжди відкритий до людей, щирий, готовий будь-кому підсобити.
Дружині Антоніні Кузьмівні, бухгалтеру за фахом і люблячій матері, випала доля терпляче чекати чоловіка з рейсів, господарювати та дітей доглядати. Отож подружжя Палочкіних належало до станичної інтелігенції, було на виду в місцевих мешканців і тримало авторитет свого роду на гідній висоті. До того призвичаювали й дітей. Аби поводилися так, щоб шанували їх люди. Ясна річ, із сімейного гнізда, його коріння, традицій і звичаїв усе починається, закладається єство людини – від народження до вильоту в доросле життя.
Мешкали вони у Волгоградській області тодішнього Союзу, в знаменитій станиці Пугачовській, на батьківщині Степана Разіна та Омеляна Пугачова. Там і подосі їхні спадкоємці – вільнолюбні, відважні, безстрашні. Хлопці змалку козакували босоніж на Дону, ловили рибу, плавали – росли міцними. Брали участь у гучних станичних святах. З рядів однокласників Палочкіних Олександр Морсков вийшов в отамани донського козацтва. А Віктор і Олександр були його прибічниками й однодумцями.
Ніде правди діти: є до цього часу на Русі чимало розгуляй-братви, котра вподобала за спосіб життя байдикування, розваги, нехтуючи повсякденною нелегкою працею. Та не ступили на цю слизьку стежку сини Палочкіна, бо праведний приклад батьків постійно стояв перед очима. Олексій Миколайович був на обидві руки мастак: за що не візьметься, все у нього виходило до ладу. З охотою і цікавістю брався за будь-яку справу, з ранку до пізнього вечора трудився. І неймовірно багато встигав. Але це не означає, що був лише заклопотаним і заскорузлим працелюбом та не бачив нічого іншого в житті. Він любив і добре відпочити – весело, змістовно, серед людей.
Що не кажіть, гарний винахід – відео. Завдяки йому відзнятий фільм передає живий образ батька: високий, худорлявий, з добрим-добрісіньким обличчям і таким веселим сміхом, що не можна втриматися і не відповісти йому теж усмішкою. Батька вже немає серед них, але сини назавжди засвоїли його науку: для забав – лічені години, а для праці – все життя.
Віктор
|
|
| Віктор Палочкін |
Очевидно, з них, чотирьох дітей, мені здалося, він найбільше вдався у батька. І статурою – стрункий, спортивний, з красивим благородним обличчям, чудовою білосніжною посмішкою. І надто вмілими руками – немало хто, й молодший брат, називають його “технарем”, бо напрочуд майстровитий. Та до вдатності, відомо, треба мати передусім розумну голову.
Глибоке мислення притаманне Вікторові Олексійовичу. За що не візьметься, від великого до найдрібнішого, завчасно і без поспіху обмірковує, тому все йому вдається, мудрий, стриманий і розважливий, як Змій, до речі, він ним і є за східним гороскопом. До нього часто йдуть за порадами. Віктор не одного стримав від хибного вчинку, допоміг уникнути непоправної помилки.
В армії служив у Німеччині, групі радянських військ. А туди відбирали, зрозуміло, обдарованих, розумних і фізично здорових юнаків. Після армійської служби друзі запросили його на Новий рік до Сімферополя. “З тих пір і досі тут святкую”. Але за чоловічим гумором криється об’єктивна причина переїзду братів з Росії до Криму. З’ясувалося, що сонячний півострів – історична батьківщина Палочкіних. Їхній батько Олексій Михайлович і його мати Клавдія Іванівна, у якої було аж семеро діток, тут народилися, пустили коріння. Отож поклик предків підсвідомо і свідомо повернув сім’ю сюди, де віднайшли родичів, здобули професії, працюють і живуть.
У Віктора Олексійовича – дружна і роботяща сім’я, троє дітей: Світланка закінчує інститут, Віталій після армії працює і вчиться на автотехніка, Олег і працює на фірмі, і вчиться в Севастопольській вищій технічній академії. Такими спадкоємцями можна гордитися. Недаремно кажуть: гарна яблуня родить і гарні яблука.
Та доньці й синам теж є за що пишатися батьком – за людські риси вдачі й ділові якості, за любов і вимогливість до них, дітей, і доброзичливе ставлення до всіх, хто трапляється йому на шляху. Він, як і дідусь Олексій, будь-що не вміє робити абияк. Якби хтось і попросив не перейматися надто певною справою, не старатися, а зробити пошвидше, так-сяк, то в нього нічого з того не вийшло б – не звик і не здатен на халтуру.
За життя довелося, як багатьом із нас, міняти професії, посади, але скрізь працював на совість, робив справи на високому рівні, зразково-показовими. У Криму вони з братом, виховані на традиціях донських козаків у станиці Пугачовській, не могли не прилучитися до козацтва. Але з різних його об’єднань шукали краще – і знайшли УРК, повірили в нього. Стали не тільки його членами, а й досягли високих посад і звань. Їхня самовіддана діяльність була гідно поцінована. Нині Віктор Олексійович – полковник УРК і начальник штабу Кримського козацького товариства УРК. Усе в його штабі – в бездоганному стані: зовнішній вигляд приміщення івнутрішнє обладнання кімнат, озеленене подвір’я, належним чином ведеться вся документація. Чимало добрих справ на рахунку керівника штабу, але він не вип’ячує свої заслуги. У спілкуванні скромний, старається триматися в тіні, небагатослівний – звик берегти дорогоцінний час для діла. Мені довелося чути на засіданні козацької Ради лаконічний, виважений і безпафосний його виступ, з конструктивними пропозиціями. Такий підхід викликає довіру й захоплює куди більше, ніж багатообіцяльне красномовство.
Свої будівельні здібності й архітектурний смак Віктор Олексійович застосував не лише у впорядкуванні штабу, а й на інших спорудах, зокрема на зведенні бази відпочинку. Вони з братом надибали первозданне, але занедбане урочище над Чорним морем, із кришталевою водою, джерелом і цілющим гірським кримським лісом. І заходилися цю місцину обережно освоювати, розчищати, чепурненькі будиночки будувати і два комфортні корпуси, зберігаючи максимум рослинності. Таким чином, з’явився на світ їхній приватний курорт “Ай Лія” – Свята Вода. Вона там і справді така дивовижно чиста і смачна!
Чотири роки трудилися брати: усе в “Ай Лії” продумане, розраховане і власними руками Віктора Олексійовича обігріте. База відпочинку Палочкіних відкрита для друзів, колег, козаків і для всіх бажаючих, а їх немало влітку й восени.
Олександр
|
|
| Олександр Палочкін |
Бути молодшим в родині – і легше, і важче водночас, ніж іншим дітям. Тебе, як правило, балують мати, батько, старший брат. Захищають і оберігають від негараздів. Та є небезпека вирости зманіженим пустунчиком, не спроможним побудувати самостійне життя і добитися в ньому чогось вартого. Проте Олександрові це не загрожувало, бо батьків приклад надихав і запалював на добрі й корисні справи. Та й у сільській місцевості рано діток призвичаюють до фізичної праці.
А ще й від природи, і це вирішальне, він щедро наділений чудовими якостями, не розтринькав їх, а розвивав і розвиває упродовж життя. Олександр народився під трьома мужніми і життєдайними планетами – Сатурн, Марс, Сонце, які дарують Землі динамічно діяльних натур, із сміливим мисленням, котрі ловлять цінні ідеї з лету і вдихають у них життя. Їм властиві невичерпна енергія і незламна воля, хоробрість аж до героїзму. З титанічною наполегливістю і шаленством, ризикуючи головою, вони йдуть до мети і досягають її. Здатні відроджуватися й починати все спочатку. І беруть на себе усю відповідальність усправі. Та разом із тим сповнені лицарського духу і благородства. Їх вплив на довкілля – великий, вони здатні повести за собою інших.
Одне слово, до таких людей належить і Олександр Палочкін. Він має суспільний престиж і фінансову удачу, добивається намічених цілей і готовий бути меценатом. В одній декаді з ним народилися Жанна д’Арк і Свята Тереза, художник-архітектор Матісс.
З 1984-го Олександр – майстер спорту, чемпіон всесоюзних турнірів, тренер з боксу. Після армійської служби він також успішно закінчує Таврійський національний університет, факультет фізвиховання, викладає фізкультуру в Армянському будівельному профтехучилищі. Згодом має і власну спортивну школу. Його юні вихованці стають чемпіонами Криму і призерами всеукраїнських турнірів. Щоб досягти всього задуманого, йому потрібні були кошти. Тому їде їх заробляти на Північ – добуває нафту в Тюмені.
Через 3,5 роки повертається додому першокласним майстром виробничого навчання. Його різнобічна діяльність вражає: починає свій бізнес – відкриває магазини, аптеки, ринки, зокрема й Козацький в Армянську; працює в Сімферополі заступником генерального директора відомої фірми “Лукойл-Крим”. В урочищі над морем будує разом з братом курорт “Ай Лію”.
Олександр Олексійович полюбив Крим, благодатну українську землю і добрий наш народ. Збудував міцну сім’ю, обравши за дружину українку, має двох прекрасних дочок і улюблену тещу, яка розважує його сердечним словом і пригощає смачним борщем. Він так вподобав гори, що і будиночок звів для родини в гірській місцині під Сімферополем. Йому за Зодіаком притаманне вічне сходження, устремління до висот, він за натурою – Горець, обереги-символи якого – Сходи, Дзвони, Дзвіниця, Башти і Дерева, Семисвічник і щасливе число “7”. А під ним народжуються Генії.
Здавалося б, чоловік заклопотаний по саму зав’язку великими справами, які він несе на собі з надзвичайною відповідальністю. Але, виявляється, йому цього замало. Він шукає активної громадської діяльності – знаходить її в козацтві. Точніше, Олександр був козаком у станиці свого народження й донині є почесним старшиною 2-го Донецького округу в Котельниківському районі Волгоградської області РФ. Має нагороди й подяки від обласної і районної держадміністрацій Росії.
А в Криму доля подарувала йому зустріч із гетьманом УРК Анатолієм Шевченком. Палочкін належно оцінив його розум і глибокі знання, простоту, душевність і доступність. Прийняв пропозицію Анатолія Івановича очолити Кримський осередок УРК. Так донський козак став українським. Тепер він – отаман Кримського товариства УРК, генерал-лейтенант УРК. Завдяки старанням керівника цей республіканський осередок став одним із найбільших серед регіональних. Об’єднує близько тисячі козаків. Отаман склав їх реєстр.
На рахунку Олександра Палочкіна чимало корисних справ і в козацтві. Особисто він створив Північнокримський кіш, де тепер отаманує Олексій Ставила, а в Армянському міському осередку – Василь Москальов. Вони – вірні його побратими. Не пошкодував матеріальних коштів із своєї кишені на відкриття козацьких штабів у Сімферополі й Армянську, дбає про їх працівників, забезпечує зарплатами, всім необхідним.
Він заснував і провів перший козацький фестиваль в Армянську і Перший міжнародний фестиваль козацької пісні “Кримські тулумбаси”, учасниками й гостями якого були професіональні артисти і самодіяльні ансамблі з різних областей України та Росії. За великий особистий внесок у дружбу і співпрацю між кримськими та донськими козаками волгоградські власті призначили його представником Волгоградщини в Україні.
Олександр Олексійович побудував чітку і злагоджену систему Кримського товариства УРК, а це зробити було нелегко у багатонаціональній громаді півострова. За основу взяв добре знані з дитинства традиції донських козаків і моральні правила побратимів із Санкт-Петербурга. Бо, настійно виконуючи Статут УРК, вважає, що кожний регіон мусить мати свої особливості, виходячи з умов тамтешнього життя. Отаман серцем прикипів до українського козацтва. У ньому не бачив дрібниць, ніщо не відбувається без лідера. Кожний козак для нього – неповторна особистість, яка потребує чуйної уваги. І він належно її приділяє. Козацтво, підкреслює генерал, - це стан духу, і все починається із сім’ї. Тому дбає також і про козацькі родини.
Олександр Палочкін перетворює мрії в життя. І це йому вдається краще, ніж багатьом іншим. Він планує довести реєстр кримських козаків до 15 тисяч. Щоб стали вони потужною силою в Криму, обороняли людей і охороняли їхнє майно, дачні ділянки. Щоб із козаками усі рахувалися й поважали. Хоче, щоб козацькі фестивалі яскраво демонстрували історію, культуру і традиції, стали масштабними та заробляли кошти для УРК.
У недалекому майбутньому він бачить козацькі ліцеї в Криму, де гартуватимуться юні козачата й козачки. І бачить цілу мережу кінноспортивних шкіл, розвиток козацьких туристичних маршрутів...
Брати Віктор і Олександр не схожі поміж собою, але в них є чимало спільного, взаємних доповнень. Вони розуміють один одного без слів, відчувають лише поглядом. І будь-коли навзаєм готові підставити плече. Вони – взірець дорогих і дружніх сімейних уз. А особисту любов, повагу поширюють на всіх, хто їх оточує, до них тягнуться люди. Здобутки Палочкіних – вагомі, але вони не зупиняються на досягнутому. Як учив батько: зупинка – застій, кінець усьому! Я спитала старшого брата, чи не забагато вантажу на їхніх, нехай і дужих спинах, адже нести його - ой як нелегко? А він, посміхаючись, відповів: “Інакше ми не вміємо”.
Часто чуємо нарікання на те, що в нас обмаль благодійництва, бо немає Закону про меценатство. Шкода, що немає. Але такі постаті, як брати Палочкіни, не чекаючи сприятливих законів, поспішають робити добро людям. За це їм шана і хвала. Вони – сіль землі нашої. Як атланти, тримають її на собі…