Про Дмитра Яворницького довгі роки не згадували, хоча навряд чи хтось зробив для збереження української культури більше, ніж він. Праці вченого ледь могли б уміститися в 25 томах, але донині видані лише окремі роботи, серед яких - тритомна «Історія запорізьких козаків». Яворницького називали сепаратистом і виганяли з України задовго до Жовтневої революції, його таврували як націоналіста в радянські часи, але, рано посивілий і самотній, він продовжував справу свого життя. Усе, що мав, витрачав на створення колекції національних цінностей, не залишаючи інколи навіть на хліб. Дмитро Яворницький розкопав у придніпровських степах більше тисячі курганів, вивчив місця всіх січей запорізьких козаків і зібрав близько 80 тисяч (!) реліквій.
«Пишіть про Фінляндію, запорожці нам не потрібні!»
|
|
| Дмитро Яворницький |
Народився Дмитро Іванович Яворницький у родині церковного псаломника. Його батько був бідний, але шляхетного походження, багато знав і сам дав дітям початкову освіту. Коли читав по вечорах повісті Гоголя, малята, як згадував Дмитро Іванович, «лежали на печі в маленькій хатині і німіли від захоплення». У шість років Дмитро вперше почув про Тараса Бульбу і захворів козацтвом - хотів довідатися про усе, що з ним пов’язане. Але в незаможних батьків не було грошей, щоб учити сина далі. Виручив випадок: місцевий поміщик посилав свого нащадка в Харківське повітове училище, а той не хотів їхати без друга Дмитра. Так і вирушили вони вдвох за рахунок багатого батечка. А потім Яворницький вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету, де його вчителями стали видатні філологи Олександр Потебня і Микола Сумцов. Пізніше Дмитро познайомився і з відомим істориком Миколою Костомаровим, що схвалив його захоплення запорізьким козацтвом.
Утім, писати дисертацію на цю тему Яворницькому заборонили, звинувативши в українофільстві і сепаратизмі. Попечитель Харківського університету генерал Максимович сказав: «Пишіть про Фінляндію, запорожці нам не потрібні!» Хоча молодий дослідник на той час зібрав унікальні історичні матеріали. Науковий співробітник Меморіального будинку-музею Д. І. Яворницького в Дніпропетровську Яна Тимошенко, що вивчає творчу спадщину історика, продемонструвала кореспонденту «Фактів» його найбагатшу колекцію рушників:
- Тут є навіть справжні запорізькі! Бачите, вишито: «Коханому запорожцеві на незабудь». Дмитро Яворницький їздив по селах Наддніпрянщини і збирав предмети старовини. Йому вдалося відшукати величезну кількість рушників, люльок, зброї, порохівниць, одягу. Знайшов історик навіть затонуле судно - козацьку чайку. Спеціально для цього пірнав на дно річки. Незабаром експонатів стало так багато, що вони вже не вміщувалися в невеликій квартирці, що знімав Дмитро Іванович.
Коли Яворницькому не вдалося одержати звання професора Харківського університету, друзі порадили йому вирушити до Петербурга. Але слідом за українським істориком полетіла депеша про неблагонадійність, через що він довго не міг знайти роботу. Це був найважчий період у житті Дмитра Івановича, про який він писав своєму другу Григорію Маркевичу так: «Чи знаєшти, серце, скільки я переніс за цей час горя? По-перше, поховав свого батька. По-друге, розлучився зі своєю дружиною. І не зі своєї вини. По-третє, утратив своє становище в Харківському університеті. По-четверте, дуже постраждав під час розкопок нинішнім літом - зсунулася земля, і мене привалило. У 28 років я вже майже весь сивий».
«Кому, як не вам, бути писарем?»
|
|
| Експозиційна зала Дніпропетровського музею імені Д.Яворницького |
Місця викладача історії і літератури в Миколаївському сирітському інституті шляхетних дівиць Яворницькому вдалося домогтися після того, як, подавши документи на конкурс, він зачарував усіх лекціями про козацтво. Незабаром його навперебій стали запрошувати виступати з ними в інших навчальних закладах. Саме Дмитра Івановича попросили написати передмову до ювілейного видання поеми «Гайдамаки» Тараса Шевченка, що вийшла у Санкт-Петербурзі в 1885 році. А на вечорі, присвяченому 25-й річниці від дня смерті поета, Яворницький познайомився з художником Іллею Рєпіним.
Їх зблизила любов до історії запорізького козацтва. У Рєпіна вже було кілька картин на цю тему, і він років сім виношував ідею створення монументального полотна «Відповідь кошового Сірка Махмудові IV». Але справу доводилося відкладати через відсутність історичного матеріалу.
- Рєпін знав, що в Петербургприїхав молодий дослідник козацтва, і підійшов до Яворницького, щоб познайомитися, - розповідає завідувачка Меморіального будинку-музею Д. І. Яворницького Ангеліна Перкова. - Дмитро Іванович надав художнику усю свою унікальну колекцію козацьких реліквій. Одяг, зброя, музичні інструменти, посуд, предмети побуту з’явилися на картині, названій «Запорожці пишуть листа турецькому султану», саме завдяки вченому. Та й більшість натурщиків підбирав Дмитро Іванович, адже він знав типажі, характери запорожців. А коли Ілля Рєпін сказав йому: «Кому, як не вам, бути писарем?» - із задоволенням погодився позувати в цьому образі.
У двох варіантах картини писар зображений по-різному - молодим і літнім. Другий, домислений художником образ Яворницького і став основним. Коли через багато років, у 1915 році, Катеринославський історичний музей відвідав останній російський цар і Яворницького представили йому, Микола II сказав: «Так я вас щодня бачу на картині!» Адже саме другий варіант картини у свій час придбав за 35 тисяч карбованців цар Олександр III.
До речі, інших персонажів для картини шукали, в основному, серед петербурзької інтелігенції. Гладкого козака, що стоїть праворуч, у червоному жупані Ілля Рєпін малював із професора Петербурзької консерваторії Олександра Рубця, через його білу папаху визирає інший запорожець - артист Федір Стравінський, ав образі кошового отамана Івана Сірка, що з люлькою в руках схилився над писарем, відображений генерал Михайло Драгомиров - столичний гострослов і веселун. Молодий козак, що стоїть ліворуч, із сумкою через плече - онучатий племінник композитора Михайла Глинки, а поруч з ним в образі козака з забинтованою головою намальований одеський художник Микола Кузнецов. Прямо перед ним у високій папасі - відомий колекціонер, чиє ім’я носить сьогодні Чернігівський музей, - Василь Тарновський. Між Тарновським і Драгомировим визирає обличчя художника Порфирія Мартиновича, а прототипом беззубого козака, що сміється, у центрі картини був візник Тарновського.
Найбільше труднощів виникло, коли стали шукати натурщика, щоб зобразити козака, що сидить напроти писаря. Рєпін хотів знайти людину з «породистою» потилицею, на якій, за його словами, був би написаний увесь родовід. Довго перебирали кандидатури, і Яворницький, нарешті, вигукнув: «Знаю!» У той час у Петербурзі знаходився предводитель катеринославського дворянства Георгій Алексєєв. Але він не захотів надати свою лисину як натуру, мовляв, сміятися будуть. І тоді зробити замальовку вирішили тайкома: поки Дмитро Яворницький показував Георгію Петровичу свою колекцію, Рєпін робив замальовки за його спиною.
Один із кращих олійних ескізів картини художник подарував Яворницькому. Завдяки тому, що цей ескіз пізніше був проданий московському колекціонеру Третьякову, історику вдалося видати третій том «Історії запорізьких козаків».
«Нестор Махно надіслав музею 14 підвід вугілля і 10 тисяч карбованців»
|
|
| Будинок-музей Д.Яворницького |
Де б не жив Яворницький - у Москві, Петербурзі, Ташкенті, кожне літо він повертався до Наддніпрянщини, щоб за порадою свого вчителя, відомого історика Миколи Костомарова, відроджувати духовну культуру українського народу. Одного разу Дмитро Іванович вирішив пройти старим шляхом дніпровських лоцманів, щопроводили через пороги козацькі чайки, і з тих пір кожне літо на Хортицю вирушав тільки по Дніпру.
Вже в 1920-і роки він приймав у себе в гостях Максима Рильського з родиною і дуже радив йому проїхатися через пороги. А щоб поет не боявся, заспокоїв: «Я їжджу кожне літо і тільки п’ять разів зламав руку».
У 1888 році відомий катеринославський краєзнавець Олександр Поль відкрив невеликий музей, у якому було близько п’яти тисяч зібраних ним експонатів. Першим підтримав його починання Дмитро Яворницький. Саме він після смерті Поля врятував від продажу за рубіж цю колекцію, оцінену в 200 тисяч карбованців, постійно звертався до губернської влади з ідеєю створення справжнього музею. Тому не дивно, що в 1902 році, коли земство прийняло рішення і будівництво будинку почалося, Дмитра Яворницького запросили на посаду директора.
- Це було мрією всього його життя, - говорить Яна Тимошенко. - Ще в 1880-і роки Яворницький писав своєму другу: «Якби можна було приліпитися мені чим-небудь у місті Катеринославі, умер би і не пішов з нього». А в іншому листі зізнавався: «Дніпро, степ, пісня, сопілка - от що вище за все на світі для мене».
Недалеко від музею, на високій кручі, 50-літній Яворницький побудував собі будинок з мезоніном. Біля нього Дмитро Іванович посадив тільки ті дерева і квіти, що були оспівані в українських піснях: явір, калину, руту-м’яту, любисток, рожі. Устаючи щодня о п’ятій ранку, він працював у саду, а ввечері гуляв у парку, розбитому навколо Потьомкінського палацу. Там часто грав духовий оркестр. Музиканти знали Яворницького й виконували його улюблені твори - 5-у симфонію Чайковського і гопак. Цей народний танець історик любив і часто танцював на вечорах, де збиралися його численні друзі.
- Є легенда про зустріч Дмитра Івановича з батьком Махном, - продовжує Яна Тимошенко. - Махновці ввірвалися в музей і забрали стародавню зброю з колекції. Яворницький поскаржився отаману, і він не тільки в той же день повернув украдене, але й видав музею охоронну грамоту, а також надіслав 14 підвід вугілля і 10 тисяч карбованців. За це історик улаштував Несторові Махну екскурсію по музею і подарував штофик з горілкою, знайдений в одній з козацьких могил. У 1933 році за обвинуваченням у націоналістичній пропаганді вченого звільнили з музею і позбавили академічної пенсії. Щоб якось вижити, ця видатна людина продавала на ринку особисті речі, а в нетопленому будинку вони з дружиною Серафимою Дмитрівною сиділи в кожухах.
Пенсію Дмитрові Івановичу стали виплачувати тільки в 1936 році, але в музей, якому пізніше присвоїли його ім’я, учений уже не повернувся: важко занедужав і 5 серпня (у день народження свого друга Іллі Рєпіна) 1940 року помер. Похорон був скромним: попрощатися з опальним ученим прийшли тільки найближчі друзі. А духовий оркестр, як і просив перед смертю Яворницький, виконав його улюблений гопак.