Про гетьмана Дем’яна Ігнатовича Многогрішного історикам відомо небагато, мабуть, найменше, ніж про будь-кого з усіх правителів Лівобережної України. Невідомо достеменно, де й коли народився майбутній гетьман. Знаємо лише, що, на відміну від решти володарів гетьманської булави, він не належав ані до козацького, ані до шляхетського середовища, і його опоненти з пізніших часів неодноразово кепкували над «мужицьким сином». Не знаходимо в історичних джерелах і згадок про його молоді роки та початок служби у Війську Запорозькому. Твердження відомого українського історика В. Антоновича про те, що Многогрішний уже 1649 р. в уряді Б.Хмельницького обіймав посаду генерального осавула, видається неправдоподібним. Поза всяким сумнівом, «осавул Демко» з Реєстру 1649 р. є не хто інший як Дем’ян Лісовець.
|
|
Восени 1665р. гетьман І.Брюховецький першим із українських гетьманів здійснює офіційний візит до Москви, який завершився підписанням украй невигідного для України Московського договору. Для Многогрішного ж розчарування суспільне наклалося на образу власну — чи то через «низьке» походження полковника, чи через особисту неприязнь гетьмана — він був обділений, порівняно з іншими полковниками, під час роздачі царських дарів. І хоча документи не містять ніяких згадок про розвиток конфлікту між Многогрішним і Брюховецьким у наступні роки, недовіра між ними зберігалася, й це відіграло значну роль в усуненні останнього з гетьманства.
Заходи царської адміністрації з впровадження умов Московського договору в життя — введення в Україну військових залог на чолі з воєводами, перепис українського населення та обкладання його податками на користь царя тощо — вкрай загострили суспільну обстановку в Гетьманщині, призвели до стрімкого падіння авторитету Брюховецького. Аби втримати важелі влади у своїх руках, він на початку січня 1668 р. скликає в Гадячі таємну раду старшини, яка ухвалює рішення про необхідність розриву з Москвою та підготовку повстання проти царських військ, розквартированих на Лівобережжі. Ймовірно, саме на переломі 1667—1668 років, готуючись до вирішального двобою з Москвою, Брюховецький проводить кадрову рокіровку в Чернігівському полку, надавши полковничий пернач Івану Самойловичу (який до того виконував обов’язки наказного), а Многогрішного, усунувши від керівництва полку, задовольняє урядом генерального осавула.
Однак полковничий пернач ненадовго випав із рук Дем’яна Ігнатовича — вже у квітні 1668 р. полчани знову доручають йому керувати справами полку. Зважаючи на важливе стратегічне розташування Чернігівського полку — саме сіверським козакам випадало стримувати агресію царських військ, — черговий прихід до влади Многогрішного, неприхильного до гетьмана , істотно ускладнював його доленосну гру. До того ж чернігівський полковник, незадоволений двоєдушністю Брюховецького, налагоджує контакти з його суперником за місце на Олімпі об’єднаної України — гетьманом Петром Дорошенком. Аби бути впевненим у вірності полковника, довірена особа Брюховецького, один із головних натхненників розриву з Москвою єпископ Мефодій,
11 квітня 1668 р. звертається з листом до Дем’яна Ігнатовича, в якому показово шанобливо втішається з приводу його повернення на полковництво, просить вибачення і вмовляє зла не тримати на гетьмана за те, що «за кров і вірні заслуги милості твоєї не контенували на той час, коли ми на Москві були», обіцяючи тепер «стократну винагороду». Однак зусилля єпископа виявилися марними.
Після того, як 8 червня 1668 р. Брюховецького було вбито, і гетьманом об’єднаної України проголошено Дорошенка, у відставку пішов майже весь склад вищої старшини Лівобережжя. Лише за Многогрішним, який, за словами літописця, «найпершей отступил от Бруховецкого», було збережено полковництво, а через місяць, коли Дорошенко поспішно повернувся на Правобережжя, аби відбити наступ поляків, йому пожалувано й уряд наказного сіверського гетьмана.
Повідомлення про повернення Дорошенка з військами на Правобережжя російське командування сприйняло як сигнал до початку контрнаступу на Лівобережжя. «Скупивши войска немаліе», воєвода Г.Ромодановський скерував їх на Сіверщину. На Різдво Пресвятої Богородиці Ромодановському вдалося оволодіти Ніжином. Вчинивши там показово жорстоку розправу над жителями міста, воєвода вирушив у похід на Чернігів. Не маючи достатньо сил, аби відбити наступ царської армії, Многогрішний звертається із закликами по допомогу до Дорошенка. Але той, зайнятий боротьбою з поляками та стривожений заколотом запорожців на чолі з П.Cуховієм, зміг відправити на Сіверщину суто символічну допомогу. Під час форсування Ромодановським Десни Дем’ян Ігнатович, який з військами перебував тоді поблизу Сєднєва, наважується атакувати противника, але наміри наказного гетьмана наштовхуються на різкий спротив частини старшини. Між ним і стародубським полковником Петром Рославцем виникає на цьому ґрунті навіть серйозна сварка. За таких умов 25 вересня Ромодановський оволодіває Черніговом, і наступного дня Многогрішний під тиском старшини розпочинає переговори з царським воєводою про припинення бойових дій. Для вироблення умов повернення України під зверхність Олексія Михайловича наказний гетьман відправляє до Москви брата Василя. Причому, прагнучи припинити кровопролиття, Многогрішний уповноважує своїх представників на вельми далекосяжні поступки московській стороні, мало дбаючи про їх наслідки для України.
Кремль, зважаючи на те, що, згідно з положеннями Андрусівського перемир’я з Річчю Посполитою, Україна не могла надалі існувати як єдиний політичний організм, не заперечував проти обрання осібного лівобережного гетьмана, оскільки Дорошенко був гетьманом «польської сторони». Але процедура ця мала відбуватися у присутності царського представника, який повинен був укласти з новообраним гетьманом і нові договірні статті. Місцем проведення елекційної ради визначили Глухів, де вже 1 березня 1669 р. розпочалися досить важкі переговори Ромодановського з Многогрішним і старшиною щодо характеру стосунків Гетьманату з Москвою. Найбільше суперечок у ході переговорів викликала вимога української сторони вивести з Лівобережжя царські війська на чолі з воєводами, які за гетьмана Брюховецького було введено майже до всіх більш-менш значних міст. Старшина наводила численні факти зловживань царських ратних людей, їх брутального, а нерідко жорстокого поводження з місцевим населенням, доводила, що саме діяльність воєвод спричинила українсько-російську війну. Натомість Ромодановський залякував старшину агресивними намірами сусідніх правителів, перед лицем яких Україна залишиться беззахисною. Зрештою з більшості питань старшина мусила піти на поступки, і 6 березня на генеральній раді Многогрішного було проголошено гетьманом, приведено до присяги цареві й обдаровано привезеними з Москви булавою, бунчуком і корогвою; тут-таки ухвалено і новий українсько-російський договір, який хоч і передбачав присутність воєвод у деяких лівобережних містах, але забороняв їм у будь-який спосіб втручатися в українські справи.
Незважаючи на поступки, на які довелося піти Многогрішному, вже сам факт укладення угоди, що передбачала повернення Україні її автономного статусу, поза всяким сумнівом, сприяв зростанню авторитету новообраного лівобережного гетьмана. І все ж гетьману після цього довелося ще більше року вести боротьбу за те, аби поширити свою владу на все Лівобережжя і хоч би в цій частині козацької землі покласти край братовбивчій міжусобиці. Причому, попри договір із царем, у цій боротьбі йому доводилося розраховувати більше на власні сили, ніж на допомогу з півночі; Москва обмежувалася лише надсиланням царських грамот з погрозами на адресу непокірних і закликами скласти зброю й визнати владу гетьмана.
Передовсім Многогрішному довелося напружити всі сили, аби відбити наступ Дорошенка, який не бажав миритися з «умаленєм свого рейменту» і переправив на Лівобережжя правобережні полки Івана Канівця та запорожців Івана Сірка. Більше року відмовлялися визнавати зверхність Дем’яна Ігнатовича й південні полки — Полтавський та Миргородський, козаки яких і надалі трималися Суховія. Не отримавши допомоги з Москви, Многогрішний змушений максимально мобілізовувати власні сили, і робить він це насамперед через зміцнення гетьманської влади. Скликавши навесні 1670 р. у Батурині старшинську раду, гетьман, певний того, що «сього літа без війни не буде», змушує полковників скласти йому присягу і корогву цілувати на тому, щоб «їм ні на які неприятельські заклики не схилятись, і супроти неприятеля стояти вперто і гетьману в усьому бути слухняними». Запобігаючи виявам невдоволення з боку старшини, Дем’ян Ігнатович твердо заявив: «Чую я, що козаки всіх міст мене не люблять; якщо і вправду так, то ви б били чолом великому царю про обрання другого гетьмана, я клейноди військові уступлю тому, кого ви оберете. А поки я буду гетьманом, свавільників буду приборкувати, скільки в мене буде сил...»
Уже в середині травня з’являються перші плоди такої політики — полтавський полковник Федір Жученко «з сотники свого полку і з товариством реєстровим і з війтом своїм» прибув до гетьманської резиденції для засвідчення свого послушенства. Мало-помалу налагоджуються в Многогрішного і стосунки з Дорошенком, який відмовився від претензій на Лівобережжя.
Усвідомлення єдності козацької України підштовхує гетьмана до налагодження постійних контактів із правобережним володарем булави, аби спільно «суспільне добро і цілість захищати». Щодо ідеологічної платформи, на якій досягли порозуміння вчорашні супротивники, вельми промовистим є свідчення М.Ханенка, наведене в листі до польського короля: «Дорошенко і Многогрішний, Бога позабувши і між собою заприсягнувшись, те постановили, щоб не під Вашою Королівською Милістю, а ні під Московською, але під татарами бути... і підданство щоб, як волохи та інші, турчинові віддавати».
Не більше дипломатичного хисту гетьман виявляв і в спілкуванні зі старшиною. Відвертих прибічників царя Дем’ян Ігнатович звільнив з полковницьких урядів, призначивши на їхнє місце своїх родичів і довірених осіб. Крім того, категорично заборонив старшині мати поза його спиною будь-які контакти з царським урядом. Однак, заборонивши контакти явні, гетьман не зумів перешкодити таємним зустрічам старшини з царськими підручними. Саме на одній із них, у ніч із 7 на 8 березня 1672 р., і було ухвалено рішення про антигетьманський заколот. А в ніч на 13 березня стрільці батуринського воєводи непомітно оточили помешкання гетьмана, й заколотники після нетривалої сутички, в результаті якої Многогрішного було поранено з пістолета в плече, забили його в кайдани і поспіхом відправили до Москви. Слідом за каретою з поваленим гетьманом старшина відіслала до Білокам’яної довгий реєстр його «провин і злочинів» перед царем, застерігши при цьому, що це лише незначна їх частина: «Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, але й на воловій шкірі». Однак ані донос старшини, ані тортури, яким було піддано Многогрішного під час слідства, не змусили його визнати свою провину. Та все ж Демка і його брата Василя було засуджено до страти. І лише 28 травня, коли голови братів уже лежали на пласі, примчав гонець царя, який оголосив царську милість — смертний вирок Многогрішним замінювався висилкою на заслання.
Разом із Демком до Сибіру пішли його дружина Настя, сини Петро та Іван, донька Олена (за іншими відомостями — Марина). Спочатку Многогрішні прибули до Тобольська, а звідти відправлені до Селенгінського острогу, пізніше — Іркутського. У в’язниці Дем’ян Ігнатович перебував до 1686 р. Після звільнення з ув’язення Многогрішний був залишений на поселення в Селенгінську, де його приписали до так званих дітей боярських — особисто вільних підданих царя, які за звільнення від виконання повинностей і сплати до скарбниці податків несли військову службу.
Військовий досвід, набутий замолоду в Україні, прислужився Дем’яну Ігнатовичу і в його сибірський період життя. Колишній гетьман, призначений «їздцем» («вершником») — начальником Селенгінського острогу, належним чином організувавши тамтешній служилий люд, відбив декілька нападів монгольських племен («мунгалів»), провів у відповідь доволі успішні випади на їх землі, чим надовго погасив войовничий запал кочівників. Особлива мужність і військова доблесть Многогрішного викликали щире захоплення місцевих жителів — бурят-табанутів. Вельми прикметним є той факт, що етнограф І.Сільський уже через півтора століття по тому записав із вуст бурятів перекази про хороброго козака, забачивши якого на чолі війська, вороги не наважувалися вступати у бій. Військова ж звитяга гетьманового сина Петра, який загинув під час походу на монголів у 1691 р., увічнена в одній із народних пісень, що побутує в Бурятії й донині.
Остання ж документальна згадка про опального гетьмана належить аж 1701р., коли він на схилі життя (тоді йому вже виповнилося 80 літ), відповідно до давньої козацької традиції, постригся в ченці. Подальша доля гетьмана, який, попри численні помилки, зумів усе-таки приборкати свавілля й отаманство в Лівобережній Україні, на жаль, достеменно невідома. Існує припущення, що через два роки по тому його не стало. Декабрист М.Бестужев стверджував, що в першій половині ХІХ ст. в Селенгінську, поблизу Спаського собору, йому на очі трапилася кам’яна надмогильна плита, під якою й покоївся прах українського гетьмана. Спроби місцевих краєзнавців віднайти її успіхом не увінчалися. Отож справді: з невідомості — в невідомість. Саме так закарбувався на скрижалях історії земний шлях гетьмана Демка Многогрішного.