Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

Скульптурний портрет - реконструкція Івана Дмитровича Сірка. Скульптор Г.В. Лебединська. 1970-і роки

Українська народна пісня

Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них, якщо говорити про часи по смерті Богдана Хмельницького, – Іван Сірко, який не менш як 15 разів обирався кошовим отаманом. Так часто, як Сірка, на цю посаду не обирали нікого із запорожців!

Ще за життя Сірка його ім’я було оспіване в народних думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом волелюбного духу українського козацтва. Не випадково саме його великий художник Рєпін вмістив як головного героя в центрі своєї знаменитої картини „Запорожці пишуть листа турецькому султану”.

За діяльністю Сірка уважно стежили іноземні уряди, про нього розповідали читачам газети Польщі, Німеччини, Швейцарії та інших країн, він сам листувався і був особисто знайомий з царями, королями, ханами, гетьманами, полководцями. Щиро дивувався анонімний автор польськомовної „Віршованої хроніки” (1682 р.), чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих мальтійських рицарів, які героїчно боролися проти османської агресії, чому такої слави не зажив якийсь король або князь? Сам же автор і знайшов відповідь на своє питання, вважаючи Сірка виконавцем Божої волі. Навіть його прізвище, котрим звичайно кличуть псів, автор розшифрував як Богом дане. Сірко, за словами поета, був поставлений Богом як пес на сторожі християнських овечок, щоб видрати їх із вовчої пащеки бусурманів...

Іван Сірко народився на початку ХVII століття, близько 1610 року, на Правобережній Україні. Судячи з того, що він був певний час вінницьким полковником, а козаки обирали своїми керівниками зазвичай своїх земляків, можна вважати, що це сталося на Вінниччині.

Всупереч усталеному погляду, Сірко походив не з суспільних низів, а з українського православного шляхетського роду. До речі, в тих краях шляхетський рід Сірків був відомий, як мінімум, з другої половини ХVI століття, наприклад, від 1592 року джерела згадують подільського шляхтича Войтеха Сірка і його дружину Олену Козинську. Не випадково королі Речі Посполитої називали Сірка уродзованим, а питання про нобілітацію Сірка ніколи не ставилося, бо він і так був шляхтичем.

Зазвичай шляхтичі були письменними, не був винятком і Сірко, навіть збереглася копія з його підпису. В історичній літературі з легкої руки Дмитра Яворницького пішла гуляти версія про неписьменність Сірка, оскільки замість нього під текстом Переяславських статей 1659 року підписався гетьман Юрій Хмельницький. Якщо уважно проаналізувати цей випадок, то можна побачити, що не сам тільки Сірко не поставив свій підпис, але ще й деякі представники козацької старшини, насамперед вихованець Києво-Могилянської Академії, генеральний обозний Тиміш Носач, який був, поза сумнівом, прекрасно освіченою людиною, і до того ж збереглися його листи. Ясно, що Сірко, як і Носач, можливо, й дехто із старшини, не ставили свого підпису не тому, що були неписьменними, а тому, що не хотіли присягати московському цареві Олексію на дотримання тяжкого договору, який ліквідовував незалежність України-Гетьманщини і робив її автономною частиною Московської імперії.

Зовнішність і вдача Сірка теж не завжди збігаються із звичними уявленнями про нього, що склалися під впливом деяких художніх творів. Як свідчать результати антропологічного обстеження кістяка Сірка, козацький ватажок мав зріст вищий від середнього (174-176 см.), правильні риси обличчя, рівний ніс. Це, до речі, інтуїтивно вловив Рєпін, обравши прототипом для Сірка відомого військового діяча генерала Драгомирова.

Автор „Віршованої хроніки” вказує, що на нижній губі у Сірка з правого боку була родима пляма червоного кольору, яку сучасники вважали „Божим знаком”, даним на те, щоб відрізняти Сірка від звичайних людей. Великий гетьман коронний і майбутній король Речі Посполитої Ян Собеський, який добре знав Сірка і бачився з ним у Брацлаві у 1671 році, писав тоді ж у своєму листі: ”Сірко - чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір’я в козацькому війську”. Інші джерела засвідчують, що славнозвісний козацький ватажок був глибоко релігійним православним християнином, безсрібником, навіть аскетом, який рідко споживав міцних трунків. Сірко вносив пожертви на православні храми та монастирі, відзначався високими моральними якостями, почуттям власної гідності. Це був сильний, мужній воїн, суворий і навіть жорстокий до ворогів і запроданців. Рятуючи життя козаків, котрі відступали на Січ під зливою ординських стріл, він якось виставив довкола табору живий заслін з полонених. З літопису Самійла Величка відомо й про винищення Сірком кримських „бутів” – обусурманених українців, які не захотіли повертатися на Україну. Разом з тим Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу всіх не мусульман, навіть євреїв, забезпечував гідні умови полону й мусульманам. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він засуджував козака-винуватця навіть до смертної кари. Цілком достовірними виглядають свідчення „Історії Русів” про повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, про його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького тощо.

Звичайно історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер... гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках і, що найбільша рідкість серед козаків, - завжди тверезий. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, раз у раз бився з татарами...”

На жаль, майже зовсім немає даних про першу половину життя Сірка. Та й друга, щиро кажучи, рясніє „білими плямами”. З певною долею вірогідності можна твердити, що Сірко брав участь у національно-визвольному повстанні українського народу проти колоніального гніту Речі Посполитої 1637-1638 рр. Ми не відкидаємо французьку службу Сірка разом з Б.Хмельницьким, Солтенком (Іваном Золотаренком?) та іншими запорожцями (всього 2 тисячі) в облозі Дюнкерка (тут, між іншим, воював герой роману Дюма „Три мушкетери” шевальє д’Артаньян). Після повернення із Франції Сірко опинився на Слобожанщині, здійснив успішний напад на ординців на Дону під Азовом. Тільки в грудні 1653 року, після закінчення Жванецької битви і укладення перемир’я, з’являється перша звістка про участь Сірка у подіях на Україні: він громив ординців, котрі, відступаючи, брали ясир на Поділлі. Потім він прибув на Січ і тут разом з іншими запорожцями відмовився присягати цареві Олексію після Переяславської ради1654 року. Таким чином, Сірко став до лав антимосковської опозиції, куди входили тоді, насамперед, полковники Іван Богун, Йосип Глух, Григорій Гуляницький та інші.

Коли гетьманом став Іван Виговський (1658-1659 рр.) і проти нього вибухнуло повстання опозиції, то в лавах останньої був і Сірко, причому як один з її керівників. При всіх дискусіях, котрі й нині точаться довкола тих подій, переважна більшість сучасних українських дослідників робить висновок про негативну роль Сірка в даний час. Удар у спину гетьману Виговському, розпалювання громадянської війни призвели до перемоги Московської держави над Україною-Гетьманщиною, до підписання вимушеного й тяжкого договору 1659 року, до початку Руїни...

На довгі роки Сірка поглинула боротьба проти Османської імперії та її васалів – Кримського ханства та ногайських орд. Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 60 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка..

Цікаво, що він виявив себе невладолюбною людиною, не чіплявся за булаву, шанував січові традиції.

Після падіння Многогрішного невпинно зростав авторитет Сірка на лівобічній Гетьманщині, що тривожило нового гетьмана – Івана Самойловича. За його доносом у 1672 році Сірка було заарештовано і заслано до Сибіру (Тобольськ). Проте в травні 1673 року за клопотанням Яна Собеського Сірка повернули в Україну. Сірко тут же здійснив кілька походів, узяв Ізмаїл та Очаків, пошарпав Тягиню й Крим. У одному з цих походів загинув його син Петро, що завдало удару старіючому отаману...

У 1674 році доля звела Сірка з Іваном Мазепою, тоді ще посланцем гетьмана Дорошенка до Криму. Запорожці перехопили це посольство і хотіли вбити Мазепу, але Сірко не допустив, мотивуючи своє клопотання тим, що нашій вітчизні цей чоловік „надалі згодиться”.

Згодом Сірко покинув Січ і став жити поблизу неї на своїй пасіці Грушівка, що у дніпрових плавнях. Передчуваючи близький кінець, Сірко наказав зробити собі труну, в яку потім лягав і говорив, що колишнього здоров’я у нього вже нема.

У серпні 1680 року Сірко помер на своїй пасіці. За словами літописця Самійла Величка, його було „припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано... у полі за Січчю... 2 серпня з превеликою гарматною і мушкетною стрільбою і великим жалем...” Дружина Сірка пережила свого чоловіка, але про її подальшу долю нічого невідомо. Син Сірка по смерті батька виховувався певний час при дворі короля Яна III Собеського, подібно як і син Михайла Ханенка, будучи швидше заложником. Очевидно, і нині живуть нащадки Сірка, принаймні по лінії його дочок (Сербини та Артеменки).

Сірко не мав спокою і після смерті... У 1709 році російські війська штурмом здобули Чортомлицьку Січ і, розлючені запеклим опором запорожців, стали нищити не тільки живих, але й мертвих, плюндруючи козацьке кладовище. Було сплюндровано й могилу Сірка. Тіло кошового довелося перепоховати. У 1967 році могилу Сірка було по-варварськи розкопано, а його тіло перенесено до кургану епохи бронзи біля с. Капулівка під Нікополем. Череп же опинився аж у Ленінграді, і тільки у 2000 році його долучили до зотлілих останків кошового отамана.

Завдяки невтомному подвижництву краєзнавця Костянтина Романова, у 1990 році вдалося поставити бюст Сірка в центрі Мерефи, стоїть бюст кошового отамана і на його могилі. Але й нині немає йому пам‘ятника ні в Січеславі (Дніпропетровську), ні в Харкові, ні в інших містах України...