Хто ж не знає знаменитого пам’ятника Богданові Хмельницькому перед Золотою Софією в Києві?! На листівках, у книгах, кінострічках бачимо і сприймаємо його – як символ української столиці.
Та, певно, небагато людей відає, як він створювався і коли. Тому варто це пригадати нам усім.
|
|
| Пам’ятник Богдану Хмельницькому, збудований у 1888 році на Софійській площі, де у грудні 1648 кияни зустрічали козацькі війська на чолі зі славетним гетьманом після перемоги над польсько-шляхетськими військами |
З історичних джерел дізнаємося, як російський царат прославляв Богдана Хмельницького від часу так званого возз’єднання України з Росією. Проте жодного пам’ятника великому гетьманові не спромігся звести відтоді, аж за два із гаком століття! Зрозуміло, робили все можливе, щоб зітерти пам’ять у нащадків. Навіщо владі, зокрема, і монументальні свідчення? Немає їх на очах – немає і згадки про достовірне минуле. “С глаз долой – из сердца вон!” – як у російській приказці мовиться.
Але в середині XIX століття патріотична, національно свідома наша інтелігенція почала клопотатися про увічнення пам’яті українського полководця. Особливо впритул і рішуче підійшов до цього важливого питання перший ректор Київського університету, видатний вчений і прогресивний діяч Михайло Максимович.
Він запропонував розробити проект пам’ятника. І серед тодішніх кращих митців обрали славнозвісного скульптора і прекрасного графіка-ілюстратора, палкого шанувальника і друга Тараса Шевченка – Михайла Микешина. Той і виконав з любов’ю грандіозний проект у 1872 році. За цим проектом у центрі на постаменті мав бути Хмельницький на коні, з фасадного боку – п’ять визначних постатей України, серед них і батько Кобзар. На постаменті – барельєфи із сюжетною тематикою часів героїчного козацтва. Підрахували, що на реалізацію проекту потрібно 145 тисяч карбованців.
Уряд, зважаючи на високий авторитет українських діячів і феноменальної особистості Богдана, котрий свого часу в кращий бік змінив хід історії Росії, обіцяв виділити ці кошти. Але усіляко зволікав із виплатою, а насамкінець – категорично відмовив оплатити скульптурний ансамбль. Уявімо собі: як би нині прикрашав той повноцінний мистецький твір столичну площу, а ті гроші для царату – не були великі!
Прості ж кияни схвально поставилися до задуму увічнення слави Богдана, чуйно відгукнулися й добровільно здавали кошти на втілення його в життя. Але бідний люд зумів зібрати лише 37 тисяч карбованців: тобто вчетверо менше, ніж було необхідно. Виділяли гроші і представники української інтелігенції, та звісно, як вона тоді матеріально жила, - мабуть, не краще, ніж наші сучасники.
Отож митець змушений був відкинути усі скульптурні доповнення, залишивши пам’ятник без них. Нарешті його було відлито на петербурзькому заводі Берда. Можна лише здогадуватися, які труднощі були з перевезенням, зберіганням, охороною і встановленням монумента. Особливо у ту пору, коли урядовці на всіх рівнях чинили спротив. У муках народжувалося творіння, з великою витратою нервів, сил, здоров’я, часу. Аж 20 літ минуло відтоді, як розпочали цей задум, до здійснення його.
І ось настала урочиста година – 11 червня 1888 року. На Софійському майдані, очевидно, зібралося не менше людей, ніж у 1648-му, коли тут кияни щиро вітали Богдана, козацьку старшину, козаків із перемогою над військовою шляхтою. Аж через 240 років герой України на баскому коні з булавою в руках величаво піднявся на високому постаменті.
Увічнити образ Богдана Хмельницького, славу гетьмана великого виявилося дуже нелегко і нешвидко. Нині певна упереджена преса у нас педалює на тому, що Київ споконвіку був єврейським або ж російським. А наші попередники понад сто літ тому, воздвигнувши пам’ятник перед Святою Софією, красномовно довели, що Київ – таки український! Це була перемога, хоч давалася вона неймовірно важко. А коли нам, українцям, було легко? Усе коштувало й коштує великих зусиль.
Час спливав, як вода у Дніпрі, а гетьман непорушно стоїть на головній площі, застигнувши з конем у дужому польоті… За радянської доби за пам’ятником, як не дивно, доглядали. Пам’ятаю, біля його огорож буяли кронами молоді деревця, що росли із нашої чорноземно-благодатної землі, а не з бочок, як тепер. Сміх та й годі! Хіба ми – азіати з неродючими пісками, щоб знущатися із живої природи, позбавляти її рідного ґрунту?
Пам’ятаю, як навколо постаменту цвіли найпрекрасніші у Києві троянди, що їх густо тут саджали. Рясно поливали і зелену травичку, біля підніжжя вився барвінок і плющ. Дивлячись-милуючись, так і хотілося співати: “Ой, Богдане, Батьку-Хмелю…” А в незалежній Україні ту смарагдово-духмяну розкіш прибрали, як непотріб?!
А ще пам’ятаю, як людські розмаїті потоки заповнювали усю Софійську площу і підступи до неї аж до фунікулера, коли в 50-х роках XX століття гучно святкували 300-річчя Переяславської угоди. У цьому заході брала участь і я, школярка, моя зразкова українська школа №6 була поруч, у приміщенні, де тепер на Михайлівській площі перед ним – пам’ятник Великій Ользі. Яскрава пам’ять про те свято і феєричне дійство біля Богдана залишилася в мене назавжди.
Слід наголосити, що до 300-річчя возз’єднання України з Росією готувалися фундаментально: пам’ятники гетьманові були встановлені у 13 областях України! І здебільшого це були високохудожні твори. У 1954-му з’являється перше погруддя Хмельницькому в гетьманській столиці – Чигирині, перед школою №1, яка носить ім’я гетьмана. Наступним споруджують монумент у селі Суботові, де був родовий маєток Хмельницьких. У 60-х роках на території колишньої фортеці на Замковій горі над Чигирином звели на високому п’єдесталі скульптуру Богдана. Потім, у 70-х, замінили її на іншу. У 80-х доповнили скульптурними композиціями на теми подій із визвольної боротьби українців XVI-XVIII століть.
Таким чином, утворився чималий ансамбль, присвячений історичній пам’яті нашого народу.
Увічнювали гетьмана в скульптурах талановиті митці різця: Іван Кавалерідзе та Йосип Садовський, Анатолій Гончарук та Іван Гончар, Едвард Кунцевич та інші. Виготовляли твори і майстри Київської реставраційної художньої майстерні, Київського художнього фонду, кераміко-скульптурних фабрик, художньо-виробничих комбінатів. Завдяки цьому пам’ятники і погруддя, пам’ятні знаки, меморіальні дошки є тепер у Західній і Центральній Україні.
Шкода, що відсутні вони на Закарпатті і в Криму, а особливо прикро, що немає їх на Луганщині й Запоріжжі, у регіонах, пов’язаних безпосередньо із козаччиною. Зате й досі “вождь усіх часів і народів” Ленін зустрічається скрізь часто.
У незалежній Україні Богдан Хмельницький та його однодумці, інші національні генії, а їх у нас багато, заслуговують на те, щоб бути увічненими у друкованих виданнях та кінофільмах, а також не менше – в бронзі, граніті, мармурі. І щоб на площах міст та селищ височіли – як гарне звичне явище. Бо їхня діяльність, життя, визвольна боротьба – подвиг і взірець для цілої нації. Ми не повинні забувати своїх справжніх гідних героїв.