Місце, де впадає Казенний Торець у Сіверський Донець, надзвичайно багате археологічними пам’ятками. Піщані дюни, де розташовані сучасні населені пункти Райгородок, Брусівка, Брусине та Старий Караван, буквально усіяні поселеннями різних епох - починаючи від неоліту й закінчуючи розвиненим середньовіччям.
Поклонний хрест на Козацькій Пристані |
У місці злиття двох річок розкинувся просторий луг, обмежений з півночі та півдня високими пагорбами корінного берега завширшки до 5 кілометрів. Місцевість тут дуже обводнена: численні озера, що являють собою залишки старих русел, переходять в заболочені низини, схожі на плавні.
Отже, на злитті двох рік було лише одне придатне для будівництва поселення місце — в 500 метрах на захід від дворіччя. Це порівняно невелике прямокутне терасоподібне підвищення, яке затоплюється лише під час найсильніших паводків. Вигідне розташування цієї ділянки поблизу древнього броду було гідно поціноване ще нашими дуже далекими пращурами, починаючи з епохи новокам’яного віку. Верхній же шар представлено матеріалами городища Козацька Пристань.
3 цим місцем пов’язані окремі топоніми. Так, невеличку бухточку місцеві жителі називають Репніною пристанню. Саме вона, розташована на землях так званого Репнінського юрта, згадується в літописі XVI століття. Власне, від назви цієї місцевості й одержало наймення збудоване тут у 1684 році містечко. Нижче по течії, приблизно за 200 метрів, чималий шматок землі старожили іменували Мертвим полем, бо тут річка періодично вимивала з прибережжя дошки від домовин та людські кістки. Цілком можливо, що там знаходилось кладовище колишніх поселенців Пристані.
Є ще тут і Козацьке поле. І, як стверджують місцеві историки та краєзнавці, це найцікавіша в історичному плані назва і тому гідна нашої уваги. Цілком можливо, що саме тут у 1670 році відбулася битва між урядовими військами та людьми разінського отамана Леська Черкашеніна, що відступили від Маяцького острога, коли дізнались, що нижче по течії на них чекає засада. У всякому разі цю версію не заперечують й історичні документи, що свідчать про битву повстанців Степана Разіна. 3 цими подіями зв’язана і знахідка біля Репніної пристані крупного кладу монет XVII століття, яка зберігається у фондах Донецького краєзнавчого музею. Цілком можливо, це була частка скарбниці повстанців, про яку забули після битви.
Заснування ж самого містечка було зв’язано з конкретними обставинами. Щоб захистити від татарських наскоків Торські соляні озера, розташовані на території нинішнього м. Слов’янська, царський уряд послав у цюмісцевість спеціальну експедицію, щоб оглянути шляхи, якими ходили татари, і знайти місця, де на цих шляхах поставити збройні укріплення, які б служили перепоною кримчакам. Так було збудовано Маяцький острог, проте він був надто далеко — в 6 кілометрах — від Торських озер. Тому білгородському воєводі І.Шеїну надійшла урядова вказівка спорудити ряд укріплень. Будівництво було покладено на козаків Харківського та Охтирського слободських полків. Містечко, збудоване у місці злиття Казенного Торця з Дінцем, біля старої Козацької Пристані, було з шістьма баштами, протяжність його стін складала 174 сажні. Рів, викопаний навколо, сягав ушир і вглиб до 3 сажнів. Осадчим туди було направлено С.Бронка, котрий до осені 1684 року поселив тут п’ять сімей черкащан та попа.
Як уже говорилося, місце, де виникла Козацька Пристань, було не дуже зручним. Містечко часто підтоплювалось весняними водами. Страшний паводок стався у 1709 році. Та, не дивлячись на це, протягом тривалого часу тут жили люди, що пояснюється дуже важливим у стратегічному плані місцем знаходження цього укріплення. І до тих пір, поки воно було потрібне, тут жили люди. До того ж археологічні дослідження свідчать про те, що розквіт населеного пункту припадає на 20-30 роки XVIII століття. Встановити це допомогла значна кількість монет саме цього періоду, знайдена в котлованах будівель та господарських ямах. Найпізніша із знайдених монет датована 1737 роком. Це дає підставу розмірковувати, що інтенсивне життя поселення поступово затухає, а роль пристані як укріпленого пункту втрачає своє значення. Очевидно, мешканці залишили містечко і переселилися в сусідній Райгородок, який тим часом розбудувався і став зручнішим для життя.
Причиною запустіння Козацької Пристані, як свідчать історичні документи, могла бути і страшна морова виразка, розповсюджена в 1738 - 1739 роках, через яку мешканці покинули окремі населені пункти і більше туди не повертались. Мабуть, ця доля спіткала і колишню Пристань.
Проте польові археологічні дослідження 1998-1999-2000 років дали надзвичайно цікаві спостереження. Розкопки на різних ділянках дозволили прослідкувати в загальних рисах розташування споруд, їхній характер, а також визначити їх датування. В основному містечко мало звичайне на той час планування. В центрі був просторий майдан, навколо якого розташовувались будівлі. Де знаходилася церква, про яку свідчать документи, вияснити поки що не вдалося. Всі споруди та житлові будинки були дерев’яні, надземна частина яких обмазувалась глиною. Всі вони встановлювались на високих дерев’яних фундаментах або ж на сваях. Середину житлових приміщень займали печі. Погребів не було через близькість грунтових вод.
Значну частину знахідок Козацької Пристані складають уламки скляного та керамічного посуду. Він різноманітний і відзначається високою якістю. Більшість посудин прикрашено орнаментом. Серед знахідок також керамічні люльки, дитячі іграшки, жіночі прикраси — намисто, шпильки, сережки, а також чоловічі персні-печатки, на яких зображено геральдичні щити, власні імена та рівноконечні козацькі хрести.
Про основне заняття населення укріпленого поселення свідчать залишки старовинної зброї, швидше за все, часів татарських наскоків. Більш пізньої пори — уламки козацьких шабель, крючки їхніх підвісок, курки, рукоятки пістолів. Та найцікавішими можна вважати кулелійки, що становили невід’ємну частину спорядження кожного козака.
Численні знаряддя праці дають уяву про побут мешканців, їхню турботу про насущні потреби. Це, перш за все, чималий набір риболовних крючків та грузил для сіток. Безсумнівно, роль рибного промислу у злитті двох крупних річок була визначальною. Та й риби в ті часи в чистих водах водилося чимало, ліси повнилися дичиною. Сіль поряд — в Торських озерах. Навколо прекрасна природа. Чим не ідилія?
Та чи було безхмарним життя наших пращурів? Мабуть, що ні. Ось як один з героїв повісті П. Байдебури «Вогонь землі» розповідає про життя-буття перших поселенців краю: «Люди тут з усіх, сказати б, кінців. Той утік від пана-ляха, той від боярина московського чи українського дідича. Тікають, кому непереливки, допекло, дошкулило. А сховатись є де — яри, байраки, степ. Жити тут вільно, заможно, та на тобі — хижа татарва з Криму набігає, руйнує, палить. Молодих в ясир жене до своєї проклятої Кафи, а старих, малих мертвить. А ти питаєш, чи безпечно. І так від Сіверського Дінця до Савур-Могили».
Ми, сьогоднішні нащадки, з цікавістю і вдячністю вивчаємо залишки культури тих доблесних освоювачів та захисників рідної землі, щоб сказати перш за все собі: ми знаємо наше коріння, пишаємося ним.