|
|
| Вибори кошового. Г.П. Данилевський. «Последніє запорожцы». Гравюра. |
З Божого провидіння Архів уцілів для історії!
Цивілізовані країни благоговійно зберігають і надійно охороняють свої історичні святині. Пригадую, як колись чехи привозили до нас на виставку національні клейноди. Зізнаюся, мене тоді найбільше захопило те, як вони були суперупаковані, захищені найсучаснішими матеріалами і новітніми досконалими технічними засобами. Як пильно вартували біля них озброєні чергові охоронники. Муха не пролетіла би повз них, а поготів не прослизнув би жоден найвіртуозніший злодій!
А в нас? Чи є чим похвалитися у справі недоторканності бодай найбільших святинь? Боюсь, що майже немає, на превеликий жаль. І так протягом цілих століть – ми не переймалися цим. Неувага, недбальство чи надмірна щедрість наша і жадібність до чужого в сусідів призвели до того, що втрачено багато українських скарбів першої величини: скільки їх осіло в Москві й Санкт-Петербурзі, музеях Німеччини, Австрії, Польщі!..
Зокрема і дорогоцінних атрибутів козацтва. Тоді як кожний папірець, малюнок, схема чи карта, навіть написаний рядочок із далеких героїчних часів потребують належного зберігання, вивчення й осмислення, дослідження, висновків та перевидань – для нашого сучасного й майбутнього. Це важливою мірою стосується і козацьких архівних матеріалів.
У якому ж вони стані дійшли до нас? Чи можна за ними вивчати історію?
Зважаючи на наше нехлюйство, можна здогадатися, що дійшли до нинішнього дня в плачевному стані. І душа від цього болить, гірко сумує, і руки опускаються від розпачу. Допоки ж будемо безпорадними? Не вмітимемо давати собі раду?
На ці роздуми наштовхнув мене факт “зберігання” архіву Коша Запорозької Січі, про який дізналась нещодавно. Й вирішила поділитися думками з читачами через козацьку газету.
Відомо, Кіш був центральним, найвищим органом управління Запорожжя у славнозвісну пору, керував, вирішував адміністративні й фінансові, військові й судові справи. Там концентрувалися документи, накази, угоди, листи, інші матеріали, за якими можна простежити усю діяльність Січі і її зверхників, зробити правдиві узагальнення, підсумки, охарактеризувати козацтво як явище й цілу тодішню добу України, що стала нашою історичною гордістю, феноменом, котрого не має жодний народ у світі.
Архів Запорозького Коша – дорожчий від діамантів, золота, будь-яких коштовностей!
Коли в 1775 році з волі цариці Катерини ІІ зруйнували Січ і скасували керівний орган – Кіш, його Архів постав перед великою загрозою знищення. Нікому не потрібний, безпритульний, беззахисний, понад те – надто шкідливий для царату. Та, очевидно, й у ворогів рука не піднялася, щоб вчинити страшну наругу – спалити ту велику купу священних паперів. А може, хтось із підлеглих приховав, ризикуючи життям, від російських властей?
З Божого провидіння Архів уцілів для історії!
Але як же ми, люди, розпорядилися ним? Пустили його по миру – бідувати, страждати, поневірятися… З друкованих джерел дізнаємося, що потрапив він, нарешті, до коменданта Новосіченського ретраншементу – якогось Норова. Дякуймо Господові, що той Норов Архів не знищив, хоча й невідомо, як зберігав і чи увесь передав далі іншим.
Продовжуються митарства Архіву – як непотребу і більма на очах воріженьків. Потрапляє він і до фортеці святої Єлизавети, звідти його відфутболюють до Катеринослава, де його скидають… у підвал місцевого повітового суду, що вирішував справи про землеволодіння на колишній козацькій території. Можна собі тільки уявити, як “зберігалися” безцінні історичні папери в тому темному й брудному підземеллі, певно, серед мишей і пацюків!
Куди далі шпиняли Архів Коша – хтозна. Проходили десятиліття. Невже не знаходилося патріотів, щоб його вберегти? Нехай і часи були жорстокі, з переслідуванням українства… Через ціле століття таки знайшовся достойник – історик А. Скальковський, який тривалий час володів приватно Архівом. І може, це було на краще. Він використовував різні козацькі документи для своїх дослідницьких праць, у тому числі видав книгу “История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского”. З неї дізнаємося, і то частково, про поневіряння-бідування Архіву.
Звичайно, архіви козацтва збирав та вивчав, у свою чергу, і козацький батько Дмитро Яворницький. У цьому плані дуже цінна його праця “Архивные материалы по истории Запорожья”. З-під пера цих істориків можна розкрити для себе чимало таємниць, пов’язаних із козацькою добою.
Недолю січового Архіву вершили різні колишні можновладці та й маленькі люди, серед них – новоросійський генерал-губернатор М. Воронцов і якийсь канцелярист Спичак. Останній зібрав те, що зосталося від скарбу, та надіслав до канцелярії градоначальника Одеси. Що там робили із ним – покрито сивим туманом давнини. А вже за радянської влади він був складовою частиною Одеського історичного архіву. Затим документи перевозять до Харкова, згодом – Центрального державного історичного архіву в Києві.
Радянські археографи пробували вивчати козацькі папери, але однобічно: щоб довести, підтвердити існування класової боротьби в нашому минулому. І навіть опублікували вперше Опис Архіву Коша Запорозького. Автори передмови, упорядники видання, зрозуміло, остерігаючись звинувачень у буржуазному націоналізмі, писали про те, що мета цієї публікації – “дати дослідникам-марксистам допомогу в їхній праці”.
Автори Опису на його сторінках запевняли, що Архів зберігся до наших днів “з деякими втратами”. А ось історики Л. Демченко та Л. Гісцова свідчать, що документи дуже постраждали від недбалого зберігання. Більшість із них протягом років мокла і тліла, рвалася і розповзалася. Одного разу спробували законсервувати їх, використавши неякісний борошняний клей і примітивні методи. Замість того, щоб підключити до надзвичайно важливої справи справжніх фахівців. Через грубезний варварський підхід папери набули темно-коричневого кольору з уже нечитабельними текстами, розбухли, здибилися, почали ламатися…
Крім того, наші горезвісні “дослідники” деякі з документів скептично і зневажливо назвали неоригіналами, бо вони не підписані козацькою старшиною. Тому цим “другорядним прохідняком” можна і знехтувати!!!
Як пояснюють знавці козацтва, керівництво на Січі, як правило, не підписувало власною рукою офіційних листів. Для цього був освічений писар, і йому належало робити це за статутом.
А ще, треба зазначити, здійснювалося немало спроб злодійської конфіскації різних частин Архіву, починаючи з Потьомкіна, коли російські правителі нищили Січ. Майбутній князь до цього “дружив” із запорожцями і був ними зарахований “товаришем куреня Кущівського” та прозваний “козаком Грицьком Нечесою”. Так от, він посилено й шукав у Архіві копію запорозького атестата на це “звання”. Бо хотів знищити компромат на себе, який міг би підмочити його репутацію вже як “свєтлєйшого князя”, наближеного до російської верхівки.
Шукав Грицько і свої приватні листи до кошового отамана Петра Калнишевського, який став опальним в очах царських. Ці та інші папери були-таки викрадені або силоміць забрані. Бо їх у нас немає, вони під грифом “Дела князя Потемкина” зберігаються донині в Російському державному військово-історичному архіві.
А скільки ще документів було вилучено із Архіву за пройдений час? Важко збагнути всі наші втрати.
Час збирати надбання, поки не пізно…
У 1993 році “Науковою думкою” була видана фундаментальна кількатомна “Історія запорозьких козаків”, побачили світ у незалежній Україні інші науково-історичні розвідки, які розповідають про високі подвиги пращурів, оспівують їх. Дізнаємось про походи, звичаї і побут героїв минулого. Все це, ясна річ, похідне від Архіву і без нього немислиме.
Кращі друковані дослідження, певно, - ще попереду. А щоб вони були істинними, справді достовірними, відповідали лише історичній правді, треба, на мій погляд, залучити найдосвідченіших, і вітчизняних, і закордонних, фахівців для реставрування Архіву. Щоб можна було якомога повніше відновити злочинно жахливий стан документів. А також змістовно доповнити та видати їх. Бо є ще чимало розрізнених джерел, фактів, які необхідно сконцентрувати в єдине ціле.
Чому ми, на відміну од сусідів, звикли збіднювати себе втратами в дорозі протягом віків? Може, тому такі недбайливі і розтринькуємо національні скарби, бо невичерпно щедро талановиті? Але час збирати надбання, поки не пізно…