|
|
| Чудотворна ікона Ісуса Христа із прикарпатського села Локитки |
Уже на початку 2006 року звістка про те, що в глибинному селі Прикарпаття мироточить ікона Ісуса Христа, поширилася Західною Україною. Не злякали великі січневі й лютневі холоди та незручність дороги прочан, котрі прибували до віддаленого від облцентру села Локитки Тлумацького району на Івано-Франківщині.
Поїзд довіз пані Людмилу до Івано-Франківська, а далі маршрутне таксі, що відправлялося на Тлумач, висадило її разом з іншими бажаючими на трасі. Від неї до села ще відстань у три кілометри. На морозі з вітром чекати на попутний транспорт було нелегко, а йти пішки, провалюючись у незайманий сніг, - неможливо. Нарешті, авто підібрало людей і довезло до Локитків.
Краще сюди добиратися у вихідні, але і в будні церковка, як правило, відкрита. Бо до чудотворної ікони тепер постійно ідуть старі й малі, цілі сім’ї з дітьми, особливо із західних областей. Щоб уклонитися образу Бога-Сина, помолитися перед Ним, попросити прощення. Бо гріхів у кожного з нас – доволі. Час, поки не пізно, каятись, очищатися від них та вже не набирати нових.
Тамтешні односельці й отець Василій щоразу привітно зустрічають гостей, допомагають в когось зупинитися й переночувати, охоче розповідають про своє село, місцеву церкву і про те, як сталося в них чудо.
Півроку локиткинський храм реставрували, поновлювали, тому не було в ньому служби Божої. Нині церковка з любов’ю відроджена – простора, чепурненька, чистенька, свіжопофарбована, оздоблена. Стіна іконостаса драпірована блакитним шовком, на якому ясніють ікони. Ліворуч Царських врат – лик Ісуса Христа. Саме той, який чудотворністю привертає увагу багатьох прочан.
Як розповіла пані Людмила, ікона Спаса не якийсь там дорогоцінний мистецький твір-оригінал ікономалярства, а звичайна репродукція, віддрукована на папері. Її, як і інші, закупили в магазині сакральних виробів у Івано-Франківську, щоб оформити відремонтовану сільську церковку. Звісно, які скромні статки в наших зубожілих селах. Не спроможні там на дорогі речі. Отож ніхто не сподівався ні на які дива.
Коли скінчили реставрацію церкви, відправили службу наприкінці 2005 року – 19 грудня, у день Святого Миколая. Урочисто освятили храм та ікони. Невеличкий хор натхненно співав, раділи люди, що знову діє їхній духовний центр. Однеслово, святково відбулася відправа в оновленій церкві.
І ось через місяць, у неділю 15 січня 2006 року, одна з місцевих прочанок помітила росу сліз на лику Ісуса у рамці і підвела до Нього священика. Отець Василій уважно придивився, торкнувся тих феноменальних крапельок, підніс їх до своїх губ та прорік: “Наш Образ мироточить… Я не гідний такого чуда, треба покликати владику…”
Наступного дня трепетно читали акафіст Ісусові Христу, славили Бога – і Лик мироточив!
Тепер, готуючи цей матеріал до друку, я зазирнула до Православного церковного календаря (церква в селі Локитки – Українська автокефальна православна). І з’ясувала: 15 січня якраз було передсвято Великого Богоявлення і день пам’яті преподобного чудотворця Серафима Саровського, рядуінших православних святих. Саме в цей особливий день і сталося локиткинське чудо, що ураз зробило знаменитим мале українське село та його церкву. Дива благодатні ще від часів Біблійних серед простих людей і трапляються!
П’ять небачено піднесених днів подарувало Небо селу, коли плакала ікона Ісуса Христа, аж до 19 січня включно, до Святого Богоявлення, Водохреща Спаса нашого. Затим виділяти миро перестала. Проте на 10-й день, 29 січня, знову відбулася надзвичайна подія, і ось яким чином. Після недільного Богослужіння віруючі повернулися додому. У спорожнілому храмі прибиральниці очищали свічники, мили підлогу, збиралися зачиняти двері. Але раптом почули, як до церкви під’їхав автобус, ущерть заповнений прочанами з Підлужжя.
Вони попросили дозволу увійти до святині й побачити чудотворний образ. Але ж він не мироточив, хоча сліди священних сліз було добре видно. Їх чемно запросили до церкви. Тоді, не змовляючись, 70 прибульців упали на коліна й почали гаряче молитися – і чудо повернулося, ікона знову замироточила! Це побачили і прочани, які приїхали, і храмові прибиральниці. Всі плакали й молилися.
Благовість облетіла село і полетіла далі до сусідів і великих міст. Другого дня приїхав сам владика Андрій і читав на службі акафіст Ісусові Христу. На цей раз ікона мироточила три дні. Соборна, чиста й щира, переконлива молитва повернула чудо!
Знову я звернулася до Православного церковного календаря. Останнє мироточення, виявляється, теж припало на важливі святі дні у січні: 29-й – поклоніння оковам Апостола Петра, 30-й – Преподобного Антонія Великого, 31-й – Святих Афанасія та Кирила, архієпископів Олександрійських. Очевидно, у певний надзвичайний час Провидіння Господнє й посилає нам чудо.
Митрополит Галицький УАПЦ владика Андрій пояснює це чудо – як благословенний знак. Миро від ікон – знак Божого благовоління до людей. Нагадування нам про те, що пора каятись і не грішити більше, ставати кращими, жити в любові й доброті… Справді, слід усім схаменутися, бо апокаліпсис, що його віщувало Святе Письмо, вже почався, свідчення тому – страшні теракти, війни, руйнівні урагани й повені. Що можемо припинити їх своїм благочесним способом життя, оберіганням землі і природи. Адже у катастрофах винні ми самі!
…А тим часом до церкви у Локитках ідуть і йдуть прочани. Все ж таки слід пішки долати дорогу до Храму, як робили наші пращури. Берімо з них приклад. Прибульців не засмучує, щоікона плаче далеко не щодень. Бо хіба часто буває чудо?! Тоді ж бо воноперестає бути таким.
Мабуть, багато хто відчуває, розуміє, що навіть сліди від Божих сліз на внутрішньому боці іконного скла, ароматна олія-миро, якою просякнуті паперовий образ та тканинна оббивка іконостасної стіни, є благодатними. Тому потік людей до церкви - безперервний. Тут, здається, світло й радісно, легко й затишно, надійно захищено. Ніхто не поспішає залишати храм. Особливо підсвідомо відчувають благодать діти, не розбещені невірним вихованням. Услід за батьками, бабусями вони довірливо цілують Лик Ісуса. І, певно, тим, хто раз побував у Локитках, захочеться приїхати сюди ще й ще.
А для себе я зробила висновок: диво дивнеє може відбутися у маленькій скромній капличці скоріше, ніж у розкішному палаці, на простому папері швидше, ніж на дорогих іконах, що їх купують багатії. Згадаймо, Господь робив чудеса не в блискучих хоромах, а серед бідних і немічних. І народив Сина Божого у звичайних хлівних яслах!
Як вчить Біблія, вся сила – у нашій потужній Вірі. Коли вона є, обов’язково буде чудо і в наші дні: зцілення, реалізація мрій, здійснення неможливого.
У 90-х роках минулого століття у Введенському монастирі Києва мені пощастило побачити ікону Діви Марії, яка плакала, привезену туди із Західної України. Назви села вже не пам’ятаю. Про чудотворні Богородичні лики досі немало чула, читала, навіть список їх передав мені відомий вчений Дмитро Степовик. І що захопило: навіть списи (копії) ікон не втрачають своєї чудотворності! Та про чудотворний Христовий образ дізналася уперше – на прикладі Локиткинського дива.
Багато чого ми ще не знаємо. Хто відає, можливо, тепер і сам Божий Син дає нам звістку, а не лише через Матір, що на грані кінця світу грішити доволі?!