Завдяки слову - носієві інформації - ми, сучасники, можемо відчути життєдайний дух минулого, почути його голос і говорити з майбутнім. Науковці, публіцисти привертають увагу суспільствознавців, політичних діячів до ролі і значення слова як рушія прогресу, комунікативного чинника формування національної самосвідомості, пов’язаної з вільним поширенням слова правди, що визволяє, ідентифікує, підносить духовність і моральність нації, сприяє формуванню національного життєвого середовища. Різноманітність мов, їх всебічний розвиток і утвердження - не лише невичерпне джерело творення нового, прогресивного, а й гарант збереження ідентичності кожного народу, як неповторного духовного, культурного багатства всього людства.
Всьому світові відомі милозвучність і лагідність української мови. В 1928 році в Парижі відбувся міжнародний конкурс мов. На ньому знавці мали визначити, яка з мов світу наймилозвучніша. Зачитували тексти різними мовами. Прозвучали там і вірші Тараса Шевченка. Виразність і мелодійність української мови належно оцінили члени журі. Серед чотирьох переможниць наша мова посіла третє місце, поступившись французькій та італійській і залишивши після себе мову фарсі (перську).
В 1934 році, також у Парижі, відбувся новий конкурс на мелодійність мови. Цього разу французька знову виявилася найкращою, друге здобула фарсі, а третє знову українська мова. «І гадаю, - зазначив Михайло Курдюк, - коли б конкурс відбувся на нейтральній території, наша солов’їна мова увінчалася б лаврами найдостойнішої, бо французька, будьмо щирими, все ж дещо гугнява і не досить виразна, а попереду італійської та фарсі вона вже була. Відомо, що за граматичною досконалістю, виразністю звучання та мелодійністю нашій мові рівних у світі немає».
3 огляду здорового глузду не повинно виникати проблеми функціонування державної мови у будь-якій державі. У Росії державною мовою, природно, є російська, у Німеччині - німецька, у Польщі - польська, у Туреччині - турецька, у Франції - французька, у Японії - японська... Однак у нас питання «бути чи не бути українській мові» означає «бути чи не бути українській Україні». Бо «хто не береже честі рідної мови, той підкопує основи своєї нації». Ці слова Івана Огієнка із дуже важливої праці «Наука про рідномовні обов’язки», яка побачила світ на сторінках часопису «Рідна мова» 1936 року і перевидана доктором педагогічних наук Олександрою Мороз у 2002 р., є надто актуальними й нині. Адже «рідна мова - це найважливіша основа, на ній зростає духовно й культурно кожен народ. У житті кожного народу рідна мова відіграє найголовнішу роль: рідна мова - то сила культури, а культура - сила народу, - наголошував Іван Огієнко. - Тому зрозуміло, чому всі культурні народи ставляться до своєї рідної мови з найбільшою святістю, з найчулішою опікою. Рідна мова глибоко пересякає наше духовне життя - приватне й державне. Давно вже стверджено, що тільки рідна мова приносить людині найбільше і найглибше особисте щастя, а державі – найсильніші патріотичні характери. Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації - нема державності, як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку і виявлення».
Мова завжди втілює в собі своєрідність свого народу. «Мова - найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки, вона тіло цієї думки, визначає ступінь нашої свідомості, є своєрідним її мірилом, - підкреслює відомий мово-знавець, доктор філологічних наук, професор Олександра Сербенська. - Мова якнайтісніше пов’язана з духовним світом, сферою почуттєвого, з «розумом серця» - і усвідомлення того, що таке мова, як і за якими ознаками вона живе, що зберігає, а що руйнує її організм, яка її роль у житті людини і народу, виробляє здатність не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує. I насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, як кажемо, ідентифікує себе». Отже, за мовним протистоянням в Україні стоїть питання її культурної та цивілізаційної орієнтації (Схід-Захід), і це добре розуміють політики, використовуючи проблему в своїх меркантильних цілях.
Важливо підкреслити: якщо ринкове господарство є еконо-мічним двигуном західноєвропейської цивілізації, то державною формою її існування є національна держава. Мовиться про державні структури типу Швеції, Польщі, Франції, Німеччини, Чехії, Угорщини та ін., кордони яких більш-менш збігаються з етнічними землями титульної нації. Нормою для них є одна державна мова профільного етносу. Перемога саме цієї моделі державного будівництва робить неминучою трансформацію України в національну державу європейського типу з ринковою економікою і єдиною державною мовою.
Упродовж століть противники державності України насамперед нівечили, зневажали, вбивали наше слово, щоб українці як етнос, народ, нація втратили себе, перетворилися на безмовних, слухняних рабів, стали донорами чужинців, а свій дім віддали на поталу колонізаторам різних мастей. Підраховано, що за майже 350 років панування Московії над Україною було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, спрямованих не на захист, а проти української мови, на її знищення. Це призвело до зросійщення, морально-духовного каліцтва мільйонів українців, які нині розмовляють російською мовою. Дискримінаційне становище, в якому опинилася українська мова внаслідок її упослідження впродовж століть, що видається недругами України за природну історичну реальність, сьогодні деяким політичним силам дуже хочеться законсервувати. До антиконституційних дій, наприклад, вдалися депутати Луганської обласної, Харківської і Севастопольської міських рад, ( а тепер і Донецької – прим. ред.), які прийняли ухвали про надання російській мові статусу регіональної, тобто офіційної (державної), на обласному і міському рівнях.
Санкціонування офіційної двомовності (тобто одномовності - російської), надання російській мові в Україні статусу офіційної (тобто державної) - це створення нині передумов для остаточного занепаду, знищення української мови, національної культури, духовності в Україні. Потрібно нагадати, що Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин, яку ратифікувала Верховна Рада України, передбачає надання статусу регіональної мови виключно у випадках компактного проживання національних меншин, мова яких перебуває перед загрозою занепаду або відмирання. Російській мові це не загрожує, бо вона є державною мовою сусідньої Російської Федерації, а також визнана однією з офіційних мов ООН. Таким чином, рішення Луганської обласної і Харківської та Севастопольської міських рад про надання російській мові статусу регіональної суперечить статті 10 Конституції України, а саме російська мова в жодній області України, включаючи Луганську, Харківську, Донецьку чи місто Севастополь, не підпадає під статус регіональної згідно з Європейською хартією.
До речі, відповідно до останнього перепису населення 2001 р., наприклад, на території Луганської області мешкає 58% етнічних українців, 39% - етнічних росіян і лише 3 % припадає на інші національності. Це якраз не означає, що росіяни - корінний етнос на Луганщині, вони такі ж меншини, як всі інші в Україні. Прикро, але це правда, - для надання «аргументованості» власному рішенню обласна рада спотворила статистичні дані про кількість мешканців Луганщини, які визнають російську мову рідною, що їх начебто - ні мало ні багато - понад 90%. Насправді ж ситуація зовсім інша. За результатами перепису, 52% мешканців Луганської області визнають рідною мовою саме українську мову.
На Луганщині, як і у багатьох інших областях України, триває розпочате за часів колишнього СРСР штучне створення умов, які змушують корінний етнос - українців і неросійські народи переходити на спілкування російською мовою, тобто, щоб російська мова стала для них примусово рідною. І це тоді, коли саме українська мова досі перебуває в багатьох областях упослідженою. На Луганщині про це свідчить, зокрема, відсутність обласної україномовної газети, не говорячи вже про радіо- й телеканали, які цілодобово ведуть мовлення майже виключно російською мовою. Крім того, часто службовці в обласній і місцевих радах, силових структурних та інших закладах не лише між собою спілкуються російською, а й нав’язують російську як мову спілкування мешканцям, чим порушують чинне законодавство України.
Депутати з Регіонів України, СДПУ (о), Компартії України та деяких інших партій кажуть, що вони надають російській мові статус регіональної відповідно до положень Хартії... «Яка лжеінтерпретація цього документа, який спрямований насправді на підтримку тих мов, що перебувають у реальному занепаді, реальному загроженні, у відтисненні, скажімо, державною мовою даної країни! То яка все-таки мова перебуває у маргінесному, принизливому становищі на тій же Луганщині? Невже російська, невже не українська?» - підкреслює академік Анатолій Погрібний.
Якби депутати, такі «політики», як Нестор Шуфрич, читали Хартію, то вони точно прочитали б застереження (це пункт 2 статті 7) проти недопустимості, як сказано тут, «необгрунтованих переваг» якоїсь із регіональних чи меншинних мов, які, зазначено, не можуть мати обмежень, але не можуть мати й переваг. У випадку ж Луганщини, Харкова чи Севастополя йдеться про переваги такого масштабу, коли фактично в ролі меншинної опинилася мова титульної нації - українська. Отже, сам дух Хартії кличе виправляти подібну неприродну ситуацію. Та замість цього такі ось рішення, які позбавляють можливості розвиватися і утверджуватися українській мові в Україні.
Самостійна, вільна особа, її громадянський, державницький дух, всебічний моральний розвиток можливий лише у національно-культурному і високодуховному середовищі, за межами брехні, лукавства, насильства, зневаги, асиміляції. Воля здійснюється у Духові, а Дух - у національному Слові, яке покликане служити, насамперед, порозумінню, злагоді, об’єднанню, інтеграції, ідентифікації української людності.
Прислухаймося до молодої киянки Віри Орлик: «Я маю бабусь на Луганщині і Волині, а сама живу в Києві. Тому точно знаю, що немає різниці між нами, українцями, - підкреслює Віра Орлик. - Протидії заходу і сходу нема, просто інколи двоє хороших людей не розуміють одне одного. I це не війна, а лише небажання розуміти й поважати точку зору іншої людини. Річ не в мові спілкування, а у ставленні до неї, у повазі й любові до рідної української. Чомусь замість того, щоб об’єднуватися, ми боремося самі із собою. Ми пошкоджуємо частинки власного тіла замість того, щоб його лікувати, і стаємо слабкими; ми руйнуємо себе ізсередини. Ми не хочемо зрозуміти, що Україна - неподільна, що кожне найменше селище по обидва боки Дніпра створює її самобутність. I я щаслива, що живу в Україні, такій бідній і такій багатій...» Отже, політикани, яким чужі інтереси України, нав’язують, розкручують тезу про непорозуміння, протистояння жителів Заходу і Сходу.
Захист української мови в Україні, утвердження її в усіх клітинах державного і суспільно-політичного організму - це не боротьба проти російської мови, не будівництво «китайської стіни» між Росією і Україною, приниження чи ігнорування російської мови і культури, мов інших національних меншин в Україні, а відродження і піднесення понищеної, поруйнованої, упослідженої української мови, культури, духовності.
Україна терпіла і нині терпить- від імперіалізму чужого слова. До найтиповіших форм зовнішньої інформаційної агресії належить масове завезення з Росії в Україну досить дешевих (у порівнянні з вартістю українських) російськомовних газет, журналів, відео- та аудіокасет, заполонення українського ефіру російськими телерадіопрограмами, насичення українського побуту чужоземною (російсько- і англомовною) «масовою культурою» (агресивною, цинічною, насильницькою, порнографічною). До внутрішніх форм агресії належить заснування і видання в Україні дуже великої кількості (в порівнянні з потребами росіян, які є громадянами України) російськомовних газет, журналів, книжок, засилля російськомовних теле- і радіоорганізацій, а також демонстративне ігнорування, зневажання української мови, культури, духовності багатьма працівниками - від найнижчих до найвищих владних структур.
Чужа інформаційна агресія нав’язує нині українцям чужі ідеали та інтереси; аксіологічна агресія нав’язує менталітет чужих держав і їх народів; агресія культурна нав’язує чужі звичаї, мову, психологію. Ці та інші форми агресії спрямовані на те, щоб усі українці остаточно втратили національні морально-психологічні засади рідної мови, культури, духовності, щоб назавжди було знищено українське життєве середовище, національний мікросвіт і макросвіт, щоб не дати утвердитися українській Україні.
Новітні асимілятори наполегливо поширюють міф про лінгвістичну близькість української і російської мов, мовляв, природно, що російська мова для українців є рідною. Якоюсь дивною однобокістю характеризується ця «близькість» - лише на користь Москви. Але погляньмо на таблицю «Лексичні відстані мов», що у лінгвістичному музеї Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Що бачимо? Українська мова відрізняється від польської на 30%; від болгарської - на 32%; від чеської - на 36%; від російської на 38%. Отже, причина засилля російської мови в Україні не в лексичній близькості, а в політиці. Надзвичайно страшним, підступним у цьому українофобському процесі є те, що прекрасна мова Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Паустовського, Горького у руках жорстоких асиміляторів новітнього покрою стає засобом позбавлення життя такої ж прекрасної мови Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Винниченка...
Не будучи господарем власного інформаційного простору, не зробивши українську мову реальною державною, не створивши національного життєвого середовища, Україні важко реалізувати свою державотворчу національну ідею, з’єднувати поняття етнічного і політичного українця в єдине ціле, йти своїм шляхом розвитку, акумулюючи й використовуючи вітчизняний і світовий досвід. Тому надзвичайно важливо, щоб орієнтири нашого державотворення базувалися на національних пріоритетах в економіці, політиці, культурі, мові.
Історичний час вимагає від кожного з нас, українців, кожного громадянина України незалежно від національності поглиблювати взаєморозуміння, плекати відчуття соборності України, зайняти одну, однозначну, безкомпромісну позицію щодо українських державних інтересів.
Утвердивши в Україні українську мову - збережемо Україну як європейську націю, піднімемо в кожного українця дух національної свідомості. Адже мова - дім нашого буття, категорія духовна, світоглядна, націєтворча, - це матеріалізована свідомість, яка є основою формування і утвердження морально-психологічної сутності українського громадянина - україно-центризму, зміст якого визначається категоріями патріотизму, національної гідності, поваги громадян до Української держави, цілеспрямованою працею задля добробуту і всебічного розвитку усіх життєвих сфер, необхідністю розглядати всі політичні, економічні, культурологічні події у світі та в Україні крізь призму національних інтересів України, її духовних і культурних цінностей, потребою обстоювати добре ім’я та рівноправність України у світовому співтоваристві.