|
|
Україна пройшла складний героїчний шлях до своєї незалежності і волі на всіх історичних етапах.
Саме українське козацтво спричинило утворення козацько-гетьманської держави. І дуже символічно, що на зламі століть знову, через 500 років від перших згадок про козацтво, в нашій державі активно відроджуються козацькі традиції. Козацькі громадські організації всіх регіонів України з кожним роком згуртовуються на засадах єдності і толерантності, миру і злагоди, духовності і патріотизму.
Автор цієї статті намагається підтвердити головну тезу про історичну єдність козацької спадщини всієї України.
На початку 1590 року запорізькі козаки з Подніпров’я – основного вогнища повстань – почали проникати окремими загонами на галицьке Поділля. Під час цих походів вони допомагали селянам громити панські маєтки, нищити шляхту і ненависних католицьких ксьондзів. Галицька шляхта з тривогою повідомляла, що внаслідок сваволі козаків, які нищили королівські маєтки, поширювалася небезпека на інші землі Речі Посполитої, і передусім на Прикарпаття. Вона вимагала від сейму зміцнювати такі замки, як Галич, Теребовля, Снятин та інші. Це були найбільш надійні й опорні панські укріплення, які могли стримати наступ козацьких загонів. Незважаючи на це, запорізькі козаки в кінці XVI століття започаткували походи в Галичину. Один з перших і найбільших відбувся в липні-серпні 1594 року під проводом Северина Наливайка.
На жаль, з історіографії нам відомі лише фрагментарні звістки про цей похід. Проте в Теребовлянських Бродських книгах за той рік збереглися цікаві документи, в яких розповідається про антифеодальну боротьбу Наливайка на Галицьких землях. Авторами цих документів були шляхтичі, маєтки яких знищили повстанці Наливайка. З метою відшкодування своїх збитків вони подали скарги, які збереглися в міських книгах. У цих скаргах подається точний опис наступу і діяльності Наливайка в Теребовлі і Гусятині.
Після придушення селянсько-козацьких повстань під проводом Наливайка уряд Речі Посполитої видав проти козаків ряд законів. Зокрема, в постанові конституції 1569 року відведено спеціальний параграф “про козаків і людей свавільних”, у якому вимагалося “загальмувати на Україні сваволю козацьку”. Король Сигізмунд видав у квітні 1597 року два універсали, направлені проти антифеодального руху. Король наказав для безпеки “пильно перестерігати таких злочинців і свавільних людей ловити, громити, щоб з того потім чого гіршого не вийшло”, тобто щоби не спалахнуло селянсько-козацьке повстання. В іншому універсалі король зізнавався, що до нього дійшли звістки про те, що в Брацлавському і Вінницькому староствах “збираються деякі свавільні люди в купи і хотять шкодити Туреччині і Молдавії”, незважаючи на мирні договори Речі Посполитої з цими державами.
Приблизно у той час активізувалися походи козаків у Молдавію, і вже в перших роках XVIІ століття для галицьких феодалів нависла загроза наступу повстанців з півдня. Так, у галицькій Бродській книзі від 1613 року знаходимо документ під заголовком “Горбаша свято”, з якого довідуємося про похід запорожців у Прикарпаття і їхні зв’язки з мешканцями міста Коломиї.
Цей похід запорожців на Коломийщину був не випадковим. З тогочасних джерел відомо, що козаки в 1613 – 1615 роках виходили із Запоріжжя на волості і відновляли боротьбу з шляхтою. Наступ козаків на місто Хмельник змусив сейм обговорювати цю подію. За словами корінного гетьмана С. Жолкевського, козаки в 1613 році, “вийшовши великим військом із Запоріжжя на волості, почали чинити злість і утиски людям всякого стану по всій Україні”, зокрема на Поділлі.
Якщо козацькі закони широко діяли на Поділлі, то деякі із них, безперечно, могли проникати і на Галицьку землю, цьому сприяли зв’язки запорожців з галицьким населенням. Тільки цим можна пояснити причини походу козаків у Коломийський повіт. Коломийський міщанин Ференц Горбаш перебував у тісних зв’язках із запорожцями, як записано в актах, “був причиною і приводом зі своєї волі введення з України до містечка Коломиї до трьохсот низових козаків”. Загін, прибувши в місто, розправлявся з шляхтою, католицькими монахами, тобто найбільш ненависними ворогами міщан і селян. Цікаво, що козаки діяли не лише в Коломиї, але робили віддалені походи до села Тулукова під Снятином і до села Грушки над Дністром.
Під час цих походів козаки проходили села, зустрічались з селянами. З джерел не відомо, як зустрічали галицькі селяни загони запорожців. Але, мабуть, добре ставилися до них, коли в Грушці дали їм коня, а на шляху маршів давали їм їжу.
Перебування запорізьких козаків на Галицькій землі, здобуття ними Коломиї і фортеці Потік, постійне пересування їх по окрузі викликало переполох серед шляхти. Проти них виступили урядові війська під керівництвом Волзького воєводи, і їм вдалося „виполошити” запорожців з міста. Міщанин Горбаш спочатку також подався було з козаками, але потім повернувся в місто. Нарешті, шляхті вдалося спіймати Горбаша і судити. Щоб довести його зв’язки з козаками, викликали свідків-селян Федора Кушніра, Андруха з Грушки та Данила з Товмача, примусили їх присягнути, що вони бачили підсудного з козаками. Довго мучили підсудного в галицьких казематах, потім покарали його на смерть – відрубали мечем голову.
У 20-х роках ХVII століття у зв’язку з боротьбою з татарськими навалами запорізькі козаки кілька разів переходили Галицьку землю. Так, у 1629 році гетьман реєстрового козацтва Гришко Чорний разом з польськими військами підійшов під Бурштин і знищив до 800 татар. У цій битві загинув один із синів хана Кантиміра, другий був полонений і переданий козаками польському королю.
Запорізьке козацтво в кінці XVI – на початку XVII століть виросло в могутній політичний центр на Україні, з яким змушені були рахуватися як Річ Посполита, так і інші сусідні країни. Знамениті походи запорожців проти турків і татар привернули увагу західноєвропейських держав, котрі вбачали в них надійний форпост проти Османської Туреччини і їх васала – Кримського ханства.
Українське козацтво в кінці XVI століття стало на захист пригноблених мас України. Його роль в історії Прикарпаття визначається передусім тим, що його активні наскоки на татарські укріплення в Криму і на турецькі міста в значній мірі стримували і паралізовували розбійницькі походи чужинців на Україну, зокрема, на її західні землі.
Крім того, маючи надійну опору в запорізькому козацтві, західноукраїнське населення впевненіше протистояло феодально-шляхетському наступові. Воно оберігало свої права, звичаї, віру і старовинні традиції.
Козацький дух вольності та постійна боротьба запорожців проти зовнішніх і внутрішніх ворогів стали тим вогником, який у темну ніч шляхетсько-магнатського панування на Західній Україні підігрівав класовий опір пригноблених, сприяв консолідації прогресивних сил східно- і західноукраїнських земель у виборюванні соціального і національного визволення. Єдність наддніпрянських і галицьких братів ще з більшою силою проявилася в період народно-визвольної війни нашого народу проти польсько-шляхетського гніту в 1648-1655 роках.
Галицьке міщанство активно включилося в народну визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького, спільно з селянами восени 1648 р. підняло повстання народних мас Західної України, основною ареною якого стало Прикарпаття, де народне повстання очолив прославлений Семен Височан, якого повсталі селяни, міщани, священики, дрібна українська шляхта обрали полковником на зразок козацької організації. Повстання Семена Височана набрало яскравих рис національно-визвольного змагання, метою якого було скинути польсько-шляхетських окупантів та встановити свій український уряд. С. Височан зумів зібрати 15-тисячну армію повсталих, обравши столицею своєю місто Отинію (тепер Івано-Франківська обл.), і, за висловом сучасників, цей «перший вождь», або за влучним виразом істориків, «Хмельницький Галицької землі» розіслав своїх соратників – народних керівників окремих загонів – здобувати міста і села Прикарпаття.
Протягом другої половини ХVII-ХVIII століть великий вплив на піднесення народно-визвольної боротьби на Прикарпатті мали козаки із Наддніпрянщини. Українське населення прикарпатського краю завжди сподівалося одержати допомогу від козаків. Це розуміли і представники пануючої польської влади на Прикарпатті. Відряджаючи послів до Варшави на сейм у 1671 році, прикарпатська шляхта наказувала їм передати королю, «яких та земля з повітами має селян, схильних до повстанців. Вони бажають для себе найбільших козацьких повстань і виступів з України, з якою одне розуміють».
Про сподівання прикарпатців одержати допомогу від козаків свідчить і такий факт. Під час розправи селян з жорстоким орендарем в с. Ріпному (1730 р.) один із селян Іван Ніжин заявив: «Дай, Боже, щоб якнайскоріше були козаки».
Піднесення козацького руху на Придністров’ї активізувало селян і міщан Прикарпаття. Ще більшого розмаху набирав визвольний рух, коли козацькі війська підходили до Прикарпаття, бо безпосередньо діяли на території краю. Так, похід козацького полковника Антона Ждановича в 1657 році за дорученням Богдана Хмельницького на допомогу Семигородельному князеві Роногію значно активізував виступи селян і міщан Прикарпаття проти шляхти в їх сільських маєтках і міських патриціїв.