|
|
| Євангеліє напрестольне в оправі. 1760 рік. Вклад військового судді Війська Запорозького Низового, пізніше - кошового отамана Запорозької Січі, Петра Івановича Калнишевського до Троїцької церкви с. Пустовійтівка поблизу м. Ромни |
Свої святі клейноди, найбільші скарби цивілізовані держави тримають під сімома замками. А як виносять на людський огляд, то охороняють зусібіч, гарантуючи їхню безпеку. Завдяки ж нашому головотяпству втрачено Шапку Мономаха, яку присвоїли собі сусіди, викрадено Шаблю гетьмана Богдана Хмельницького – перелік цей можна продовжувати довго.
От і позаторішньої осені набула розголосу вандальна подія: з Роменського краєзнавчого музею на Сумщині зникла духовна цінність світового значення – Євангелія Петра Калниша (так запорожці називали отамана). Ще звечора всі бачили її на почесному місці, а наступного ранку воно спорожніло.
Під музейною стіною знайшли кинуту стару рушницю, зразка 1913 року, і валялася невелика драбина. З її допомогою, очевидно, грабіжники добралися до другого поверху, вибили там віконне скло і вдерлися до музейного приміщення. Легко й просто поцупили святиню, прихопивши інші експонати, що потрапили під руку, та й накивали п’ятами.
Охорона прибула через дві години, як спрацювала сигналізація. Звичайно, що нікого не виявила. Тоді, дізнавшись, що зник світовий шедевр, оперативно підняли на ноги карний розшук – районний, обласний, всеукраїнський, підключивши до справи Інтерпол.
Попереджені всі митниці, ретельно перевірили кримінальні місця, перетрусили відомих злочинців. Була виставлена варта по базарах, станціях, вокзалах. А в храмах проводили молебні во спасіння Євангелії…
Тут принагідно згадати добрим словом Петра Івановича Калнишевського, стараннями і коштом якого виготовлено цей унікальний мистецький витвір, рівного якому не було ні в західних, ні в східних європейських музеях.
Кошовий отаман Війська Запорозького народився 1690 року в селі Пустовійтівці Роменського повіту Полтавської губернії. Бог дав людині багато талантів, розуму, велику душу, хоча й важку долю та неймовірні страждання. І мабуть, як винагорода за них – дивовижне довголіття, довжиною в 112 років. І рідкісне життя у трьох століттях!
З юнацьких літ потрапив на Січ, де заслужив повагу й довіру серед козаків, Рада котрих обирає його кошовим отаманом. 11 років обіймає цю високу посаду.
Як мужній і вмілий воєначальник особливо відзначився під час російсько-турецьких битв 1768-1774 рр. Його військовий хист дуже цінували генералісимус Суворов, генерал-фельдмаршал Рум’янцев. А Катерина ІІ нагородила іменною золотою медаллю з великим діамантом і портретом імператриці.
Калниш був обдарованим дипломатом і турботливим батьком козацтва. Хоробро захищав єдиний острівець демократії Січ – від російського самодержавства, відстоював вольності й землеволодіння, різні пільги запорожців. Усіляко сприяв економічному піднесенню козацької республіки, розвитку господарства й торгівлі.
Отаман у сімдесятих роках XVІІІ століття і сам був одним із найзаможніших багатіїв, у його зимівниках працювало багато людей, були десятки тисяч овець та кіз, сотні чудових коней, свиней, іншої худоби.
Мав величезні грошові обороти і матеріально підтримував художників, будівничих, священиків, був щедрим покровителем духовності й мистецтва. За свій кошт будує школи й храми, видає книги, творить ікони. До наших днів дійшла запорозька ікона Покрова Пресвятої Богородиці, де зображений і сам кошовий отаман. Це – єдиний прижиттєвий портрет Калниша, що зберігся.
Після знищення Запорозької Січі в 1775-му Петро Іванович був заарештований, засланий до Петропавлівської фортеці, звідти без суду і слідства таємно переправлений на довічне ув’язнення до Соловецького монастиря Архангельської губернії. Під монастирською стіною у нелюдських умовах – вузькій і глибокій ямі – тримали аж 25 літ одного з найкращих синів України.
Лише раз на рік, у Великдень, витягали в’язня, стригли нігті й волосся, перевдягали і відправляли на всю нічну службу. Нескорений духом і з Божою поміччю, він витримав так довго глум над собою.
Олександр І, спокутуючи гріх своєї баби, Катерини ІІ, вирішив помилувати Калнишевського. “Проси, що хочеш”, - звернувся до нього цар.
“Мені вже нічого не треба – відповів Петро Іванович. – Але дай наказ спорудити дерев’яну тюрму, щоб не тримали знедолених разом з пацюками і нечистотами в земляних ямах”.
Звільнений, ще два роки доживав при монастирі й помер 1803 року. Похований біля вівтаря Соловецького соборного храму. Через 53 роки була встановлена надмогильна плита з написом, яка дивом збереглася донині. А сама могила знищена. Відомо, там ще із середини XVІ століття гноїли державних злочинців, а в двадцяті роки нашого століття зловісний архіпелаг розрісся до Соловецьких таборів особливого призначення – СЛОНу, де розпинали тисячі безневинних, подібно до святого мученика Петра Калнишевського.
У рідному краї вшановується пам’ять кошового отамана. Встановлено йому прекрасний пам’ятник роботи відомого скульптора Василя Бородая. Тут щороку місцева середня школа урочисто проводить посвяту хлопців у козаки за активної участі вчителя історії Валентина Зубача і директора Миколи Тарали. Надає підтримку і сільськогосподарське товариство “Більшовик”, його керівник - тепер народний депутат Борис Сукачов.
Ведеться підготовка в селі історично-культурного заповідника. Впорядковано садибу, де жив Калниш. Перекрито дах церкви, яку фундаментував кошовий отаман. Заплановано її реставрацію і відбудову.
Петро Іванович ніколи не забував про Пустовійтівку і земляків. За власні кошти в рідному селі спорудив дві церкви, а також храм у Ромнах. Вони були взірцями української дерев’яної архітектури.
За радянської влади відбувалося осквернення духовних святинь, в тому числі і в Пустовійтівці. У храмі кошового отамана, що зберігся донині, був клуб, склад, магазин. У 50-і роки, коли розграбовували церковні цінності, районний фінінспектор віднайшов у храмі неповторну Євангелію. Зберіг і передав до Роменського краєзнавчого музею. А за цей благородний вчинок він міг би гірко поплатитися.
Духовний твір – безцінний і нетлінний шедевр книговидання XVІІІ століття, високий мистецький взірець, історична пам’ятка і знак доброти Січового отамана. Срібно-золоту оправу з художнім тисненням виготовив на замовлення Петра Івановича видатний київський майстер-золотар Іван Равич. Вага цієї коштовної обкладинки – 13 кг 460 г, а загальна книги – пуд.
Чи усвідомлювали бандити, на яку святиню вони замахнулися? Чи розуміли, що продати її практично майже неможливо? Певно, - ні. Про страшну подію викрадення знав тоді кожний у Ромнах і області. Про неї лише й говорили. Думали, що діє досвідчена злочинна мафія.
Нарешті, з допомогою свідків працівники карного розшуку затримали злодія. А ним виявився всього-на-всього ніде не працюючий п’яничка, місцевий житель, який і поняття не мав про вартість Євангелії. І хотів продати її за кілька пляшок горілки. Слава Богові, що вчинив те не обіжний рецидивіст, і шедевр знайшли! Вісім місяців тривало слідство, і цьогорічної весни злодія було засуджено на п’ять з половиною років, з відбуванням у тюрмі посиленого режиму.
Сумна історія має щасливий кінець (на жаль, буває так не часто). Євангелію повернули до музею, де тепер вона надійно зберігається у великому сейфі фонду. На моє прохання, з дозволу директора Володимира Панченка науковий працівник Григорій Діброва дав мені унікальну можливість доторкнутися до того дива, дуже обережно перегорнути його сторінки. На титулі читаю дарчий надпис: чи не зроблений він рукою самого Калнишевського?! Відірвати погляд від Святого Письма неможливо.