В Україні є неординарні постаті, котрі особливо виділяються поміж людьми. До них належить і Дмитро Іванович Сагайдак.
Про урочисту відзнаку його повнолітнього ювілею наша газета розповідала у попередньому номері. Певно, читачі докладніше хотіли б дізнатися про нього – яскраву особистість і козацького лідера.
Він – Верховний отаман України і діаспори, керує Міжнародною громадською організацією “Козацтво Запорозьке”, маршал козацтва. За заслуги перед державою нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України і Почесною грамотою Київського міського голови. За духовний і патріотичний внесок у розвиток суспільства удостоєний орденів Святого Рівноапостольного князя Володимира ІІ і ІІІ ступенів, Преподобного Іллі Муромця ІІ і ІІІ ступенів, Преподобного Нестора Літописця ІІ і ІІІ ступенів, повний кавалер орденів “Різдво Христове 2000” і “Козацька слава”, кавалер орденів “Гетьман Петро Сагайдачний”, “Козацька доблесть”, “Богдан Хмельницький”…
Назвати усі почесні регалії, серед яких 34 ордени, 7 відзнак і 30 медалей, - не вистачить газетної площі. Проте не можна не сказати, що орден Бойового Червоного прапора вручав йому, ще зовсім юному, сам Іван Кожедуб. Нині, коли уже немає серед нас тричі Героя Радянського Союзу, прославленого вихідця з України, Дмитро Іванович на запрошення став віце-президентом всеросійського Фонду сприяння авіації і космонавтиці імені Кожедуба.
Та ще раз нагадаємо: Сагайдаку і Черномирдіну, почесному верховнику “Козацтва Запорозького”, нещодавно були вручені жезли маршалів козацтва.
Здається, що зоряному часу Дмитра Сагайдака не було й немає кінця-краю, що народився він у золото-срібній, оздобленій діамантами сорочці! Здається, що численні-пречисленні коштовні нагороди, високі посади і звання посипались на нього з небес. Але це передусім – його власна заслуга.
Звичайно, сприятлива мить з’яви людини на світ має величезне значення. Дмитрові Івановичу пощастило народитися на благодатній полтавській землі, що дала нам чимало талантів, знаменитостей. Пощастило, що світило-покровитель Марс наділив його полум’яним духом і невгамовною енергією, незламною мужністю і цікавістю до всього. У давнину саме народжених під Марсом відбирали у воїни.
На підсвідомість же новонародженого вплинули Місяць і Венера, які заклали в малюка різнобічну обдарованість, збагативши душу сильною уявою, тонкою інтуїцією та здатністю пристрасно любити.
Однак і цих чудових доленосних ознак від зірок для людини – замало. Покладатися тільки на них – не варто. Без титанічної праці над собою особистість не відбудеться. Рано зрозумів це хлопчина і став “сам собі скульптором”. З юності й подосі гартує себе, здобуває висоти послідовно й безупинно. Уперто піднімається сходами життя, що було в нього змістовним, розмаїтим, але нелегким. І перепон було більше, ніж доволі…
Його виколисав рідний хутір Деївка села Садки, що під Кременчуком, де в розпалі весняного цвітіння – 15 квітня – мати подарувала йому життя. Чарівна природа, недарма й село має таку славну назву, змалку розвинула в ньому почуття, емоції, поетичне сприйняття довкілля, зробила мрійником.
Великим дивом для хлопчини стало й кіно в сільському клубі. Тому, як підріс, подався аж до Львова і вступив до кінотехнікуму. А далі – до Ленінградського інституту інженерів кінематографії.
Можливо, кінопрофесії присвятив би усе життя. Але в ньому, нащадкові відомих діячів козаччини – Сагайдачних і Бриків-Деїв, - нуртувала лицарська кров. Він змужнів тілом і душею, набув неабияких спеціальних знань, а також із героїчної історії, і став у зовсім молоді свої роки радником з військово-технічних питань у країнах Південно-Східної і Центральної Азії.
Далеко від отчого порогу патріотичні почуття, любов до рідного краю міцніють, і жага прислужитися Україні приводить Дмитра Сагайдака до “Запорозького козацтва”. За це і за участь у національно свідомих акціях біля пам’ятника Тарасові Шевченку юнака “обмежують у правах громадянина СРСР” аж до “перебудови”. З цим клеймом у радянську пору, то був 1972-й, просуватися по кар’єрній драбині можна було тільки вниз. Та хлопець із козацьким серцем терпляче і вперто долав перепони, утиски, та своїх переконань не зраджував, ризикуючи усім.
Наприкінці 80-х він – активний учасник національно-демократичного руху, один із фундаторів і Зеленого руху та один із керівників Партії зелених у Києві та столичній області. Авторитет його зростає. У 90-х роках він обирається депутатом (двох скликань) Вишгородської міської ради і плідно працює у напрямках захисту прав людини та впорядкування державної символіки. Тут знадобилися його безкомпромісне відчуття справедливості, знання законів і обізнаність з історії Вітчизни.
Однак і своєї великої любові – козацтва – не полишає. Крім українського козацтва, він у складі Таганрозького полку Всевеликого війська Донського у званні генерал-лейтенанта. До речі, його родова гілка є аж на Кубані. Але з усією відповідальністю усвідомив, що має прислужитися перш за все Україні. І саме – у лавах козацтва. Бо для нього немає вищого й почеснішого звання – як козак. І він, Сагайдак, самовідданою діяльністю повинен донести до широкої громадськості та урядовців, що козак – носій національної ідеї, духовної величі й героїчної звитяги. Виразник і захисник ідеалів свого народу.
І на козацькій стезі на нього чекали великі труднощі, нерозуміння і спротив. Бо він розпочав боротьбу проти показної бутафорії і фальшивої декоративності, невігластва і спекуляції, відходу від історичної правди на ниві козацтва.
Дмитро Сагайдак задумав створити в сучасній Україні чітку і розгалужену структуру на братерських звичаях Запорозького козацтва. Йому вже багато чого вдалося – ціною великих зусиль. І цим він зробив свій внесок у розвиток молодої держави.
Протягом десятиліття Дмитро Іванович упорядковував назви і реєстри, звання і посади, нагороди, однострої. Розробляв статут, кодекс честі, інші документи, керуючись достовірними джерелами Січової доби. У зв’язку з цим і громадська організація, яку заснував і очолив, зрозуміло, зазнавала змін, удосконалюючись. Та Мін’юст, де фахівці, далекі від знань про козацтво, відмовляли в реєстрації, нав’язували свої умови, назви тощо. Та, зрештою, і ці питання вирішив.
Він “десять років бився, щоб Президент України обійняв ще й посаду Гетьмана”, доводив, як це важливо для держави. На його думку, у всеукраїнському козацтві має бути строга ієрархія. І вважає, що безліч дрібних, часто фіктивних угрупувань послаблюють козацький рух, шкодять згуртованості і дотриманню історичних канонів. Що в нашому козацтві доцільно залишити чотири складові частини, як це й було раніше, які зарекомендували себе – як життєспроможні.
Свої погляди і роздуми, дослідження, оцінки виклав у друкованих працях з проблематики козацтва, головним завданням якого, він наголошує, є допомога державі. Тому пріоритетними вважає військово-патріотичне виховання молодих козаків, майбутніх захисників Вітчизни. І цьому особисто приділяє велику увагу.
У нього з дитинства був непереборний потяг до ідеалів, і їх він проніс крізь життя, де кожну справу, що йому підкидала доля, старався розв’язувати якнайкраще, найдосконаліше, прискіпливо докопуючись під самий її корінь. Потужна і діяльна воля, старання перевершити самого себе, уміння відроджуватися і починати знову з нуля, нарешті, важка і довга мандрівка життя, що було для нього суворою школою, перетворилися на тріумфальні досягнення.
Гарними здобутками він звітував нинішнього року у своє 60-ліття. Це – перший підсумок Дмитра Сагайдака, а попереду – наступні й не менш вагомі. Бо доля відміряла йому – працездатне довголіття.
У нього й досі – молоді очі, пильний погляд проникливо і швидко схоплює людську сутність. Він – небагатослівний, і пишне красномовство йому не до вподоби – береже час для роботи…