|
|
(Закінчення. Початок у №№ 9-10).
З деяких історичних джерел стає відомо, що після Полтавської битви наступник гетьмана Івана Мазепи Пилип Орлик, намагаючись налагодити зв’язки з польським королем Августом, проїжджаючи через Галичину, побував у Галичі і Станіславові.
Влітку 1734 року козацькі війська під проводом полковника Верлана вступили в Галичину, здобули Тернопіль, Броди і Підкамінь. Окремі козацькі загони доходили до Прикарпаття і стали помагати місцевим повстанцям у їх боротьбі з окупаційною польською шляхтою.
Лише в околицях Городенки і Потока шляхті було нанесено шкоди на 13 760 000 злотих, а у Снятинському старостві і цілому Кутському Ключі козаки нанесли шкоди на 1 141 946 злотих. А брати було що, бо тільки в Кутах і околицях козаки нанесли шкоди багатим орендарям 135 809 злотих, в тому числі готівкою забрали 33 865 злотих.
Гайдамацький рух мав великий вплив на піднесення народної боротьби в Галичині, в тому числі і на Прикарпатті. Основну роль у цій славетній епопеї відіграло козацтво. Як згадано раніше, у 1734 році, під впливом походів Верлана, на Прикарпатті спостерігається пожвавлення опришківського руху. У загоні Олекси Довбуша діяв якийсь Михайло з України.
У загоні другого наступника Довбуша Івана Бойчука брали участь у поході на Болехів кілька козаків.
Опришок Олекса Головчук визнав перед судом, що перед походом на Болехів у загоні було 29 чоловік, серед них чотири козаки: Грицько, Андрій, Василь та Іван.
Після наступу шляхетських каральних експедицій задумові Бойчука перейти в 1759 р. на Україну і, зокрема, в Запорізьку Січ, напевно, порадили учасники опришківського загону, козаки. Так почався другий наддніпрянський період діяльності загону Бойчука. Іван Бойчук з найближчими бойовими соратниками прибув у Запорізьку Січ, звідки він спільно із запорожцями влітку 1759 року допомагав гайдамакам на Правобережжі боротися проти окупаційної польської шляхти.
Останній раз козаки були на Прикарпатті в 1771 році. Вони побували в багатьох селах Покуття і Гуцульщини.
Розгнуздані конфедерати почали «дуже кривдити» міщан і поселенців біля Снятина. Міщани Снятина і селяни його околиць, не можучи більше знести кривди, дали знати до Садогора козакам» і просили у них допомоги. Козацький отаман Чороняк наказав сотнику Павлюку із 100 кінними козаками знищити шляхту. Козаки прибули в Снятин і почали колоти шаблями ворогів, інших полонили.
Виходячи із історичних архівних джерел, фактів, які підтверджують активний розвиток, продовження козацьких ідей на Прикарпатті, дуже багато. Цій тематиці «Козаччина і Прикарпаття» присвячено немало праць: як історичних монографій, так і художніх творів, книг, тому зрозуміла і трудність викласти всю цю спадщину в окремій статті.
Козацькі традиції впливали на формування світогляду відомих постатей на Галичині, серед яких Іван Франко, Марко Черемшина, Лесь Мартович, Степан Бандера, Роман Шухевич, Євген Коновалець, Дмитро Вітовський, Андрій Шептицький та багато інших справжніх патріотів України, сучасників, так званих 60-десятників, учасників Хельсінської групи, Народного Руху, що зробили вагомий внесок у становлення державності України.
Особливо також привертає увагу діяльність військово-патріотичних формувань на Галичині: Січових стрільців, Української Галицької Армії (УГА), Організації Українських Націоналістів (ОУН), Української Повстанської Армії (УПА), в програмних статутах яких домінувала козацька ідея, її героїчна спадщина.
Із розвитком національної свідомості й активізацією громадсько-політичного руху поширювалася ідеологія самостійності та соборності Української держави, до якої закликали козацькі гетьмани, великі національні пророки Т.Шевченко та І.Франко. Особливо швидко нею пройнялися молодіжні об’єднання: гімназійні таємні драгоманівські гуртки, студентська організація «Молода Україна», масові товариства «Пласт», «Сокіл», «Січ». Під впливом козацьких традицій українського народу, під гаслом подальшої боротьби за визволення України у Львові в 1900 р. засновано «Молоду Україну». В цій організації ідейно гартувались національні кадри визвольних змагань, активно діяли майбутні вихователі стрілецтва. Масовий суспільний рух охопив тисячі молодих галичан і буковинців, покликавши їх до визвольної боротьби. Піднесенню національної свідомості галицької молоді сприяла широкомасштабна діяльність густої мережі сокільсько-січових осередків. Так, українське військово-спортивне товариство протипожежної охорони «Сокіл» зародилося 1894 р. з ініціативи патріота, львівського інженера-підприємця В. Нагірного.
Перший рік ХХ ст. знаменний для Прикарпаття тим, що 5 травня 1900 року в селі Заваллі на Снятинщині відомий український громадський діяч, адвокат з Коломиї д-р Кирило Трильовський заснував першу «Січ» – руханково-протипожежне товариство. Вже в самій назві чуємо гомін давніх козацьких січей, що свідчило про незабутні традиції нашої славної бойової минувшини.
Однією з перших після Завалля виникає подібна «Січ» в Печеніжині. Відзнакою такої січі була малинова стрічка (за козацьким малиновим прапором), а на ній жовтою волічкою (ниткою) вишита назва «Січ в Печеніжині». Прапор Печеніжинської «Січі» був малинового кольору з синьо-жовтою стрічкою .
У печеніжинській «Січі», як і в інших подібних організаціях Коломийщини, була сувора демократична дисципліна, Січовики збирались у читальні «Просвіти», де проводили руханки, вистави, курси навчання для неграмотних, боролися з п’янством. Також брали активну участь, починаючи з першого Січового свята в Коломиї (1902).
У червні 1914 у Львові з нагоди 100-річчя з дня народження Т.Шевченка відбувся великий здвиг Січей зі всієї Галичини.
У 1913 р. у Львові на базі «січових» товариств створено власне військове товариство «Січові Стрільці» – зародок українського війська, яке декларувало продовження державницьких традицій козацтва Запорізької Січі. Січовий рух охопив широкі верстви українського населення Галичини і Буковини. У ньому були відроджені козацький демократичний дух, старшинські звання, відзнаки, символіка та атрибутика. Напередодні війни в його 813 осередках проходили військовий вишкіл близько 80 тис. юнаків та дівчат. «Січ» мала чітку структуру, яку складали: Крайова Січова Рада, повітові, кошові підрозділи; у товаристві впроваджено присягу, прапори, регулярні січові свята. Щоб провадити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт». Так, у 1913 році Ю. Охримович очолив групу юнаків з пластунів, які виїхали до Києва і пропагували там ідею військового виховання серед молоді Наддніпрянщини. У 1914 р. січовики видали «Правильник піхотинця» (авт. О. Семенюк та О. Демчук), який став першим бойовим Статутом Українського війська. Створений друкований орган «Запорізькі вісті» публікував фахові статті з різних галузей військових знань. За сприяння Пресового відділу УГА (Української Галицької Армії) у листопаді 1918 р. видавались армійські часописи: «Козацький голос»; «Стрілецький шлях». А в м. Коломия (1918-1919 рр.)кожного четверга виходила газета «Січовий голос» – друкований орган окружної військової команди (військового округу). Преса часто зверталась до минулої спадщини. Так, у газеті «Козацький голос» у редакційній статті «Доки ми живемо» писалось воякам УГА: «Хотять поляки на фронті зломити нашу волю, нашого Духа… Але в нас дух Хмельницького, в нас кров славних запорожців, в нас сила сліз, крови і згарищ нашої рідні…». У складі Збройний Сил ЗУНР були полки імені Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Петра Сагайдачного, а також Івана Гонти, Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Івана Богуна та інших. Крім того, деякі корпуси, дивізії, полки мали назви, пов’язані з історичним минулим українського війська: окремий корпус січових стрільців Запорізький корпус, полки вільного козацтва, Запорізькі Січі, гайдамацькі, чорних запорожців. Командування УГА, усвідомлюючи значення патріотичного гарту, практикувало обов’язковий ритуал – прийняття військової присяги: «Я, український січовий стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму рідному краєві, боронитиму перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь!».
Необхідно згадати, що й Карпатська Січ як військова організація Карпатської України (сучасна територія Закарпатської обл.), утворена у листопаді 1938 року, будувалась на традиціях Запорозької Січі. Підрозділи Карпатської Січі поділялись на сотні, курені і полки. У головній Команді К.С. важливою, як і в козацькі часи, була посада головного писаря. У великих селах і містах відділи Січі нараховували 500-1000 членів.
Підсумовуючи внесок та вплив козацьких, запорізьких історичних традицій на розвиток січового стрілецтва та Української Галицької армії, які, в свою чергу, продовжили теорію і практику українського військового та патріотичного вишколу серед кращих представників українського народу, патріотів всіх станів національно-визвольних змагань.
За 14 років незалежності в історико-правничій науці та інших суспільних науках відбулась революція в психології більшості вчених, їх суб’єктивних поглядах на суспільні, історико-правові явища та факти. Але, на жаль, поки що не у всіх! Щодо багатої історичної, єдиної козацької спадщини, то її необхідно позитивно і вміло використовувати у формуванні духовності, патріотизму громадян України, особливо в державотворчих процесах. В Україні за останні роки створені нові громадсько-політичні об’єднання, програми яких спрямовані на гуманізацію та демократизацію всього нашого суспільства.
Але з болем у серці стверджуємо, що ще досі з боку структур виконавчої влади козацьких організацій, особливо її лідерів, мають місце спроби керувати «по-партійному», незважаючи на чільне законодавство, історичні вимоги сучасності щодо згуртування молоді та суспільства навколо українських державотворчих процесів. Такі протиріччя спостерігаються серед козацьких формувань, діяльність яких, поза всіма добрими і прийнятними для України гаслами, перш за все, чомусь спрямована на боротьбу за «шапку Мономаха», або «гетьманську булаву», але ніяк не за окреслені в їх статутах ідеї. От і чубляться, іноді не гребуючи грубими з’ясуваннями стосунків, що не додає авторитету ні самій ідеї козацтва, ні державі, ні історії українського народу. Збудувати єдиний національний дім можливо за однієї умови – якщо ми збагнемо, що у всіх нас, незалежно від етнічного походження і майнового стану, релігійних переконань, є одна держава – Україна. Що слова патріотами вибореного гімну: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу. І покажем, що ми, браття, козацького роду», – для нас є не порожнім звуком, а покликом, що кличе до відстоювання торжества історичної справедливості на право буття і розвитку України.