Це друга книга серії історичних розвідок Тараса Каляндрука про славні бойові подвиги українських «лицарів духу», що були розпочаті у «Таємницях бойових мистецтв України». У книзі висвітлено малодосліджені сторінки української історії, міфології, культури, які по-новому розкривають сутність бойового духу та військового мистецтва українського народу через прадавні традиції військової бойової підготовки та вірування наших предків. Книга також містить унікальний ілюстративний матеріал, зібраний з найрізноманітніших давніх та сучасних джерел: ілюстрації до давніх видань, фрагменти фресок, графіті та рельєфних зображень, малюнки, світлини тощо.
Книга буде цікавою для дослідників історії, культури, військової підготовки, а також для усіх, хто небайдужий до минулого та сучасного рідного краю. А поки що пропонуємо найцікавіші фрагменти з нової книги Тараса Каляндрука «Загадки козацьких характерників».
|
|
| Запорожці на чатах. Гравюра кінця XIX ст. |
Чому шляхтичі відсилали своїх дітей вчитися на Січ?
Молоді українські шляхтичі тих часів мали достатню на той час військову підготовку, могли всіляко вдосконалювати свій бойовий досвід. І якщо іноземці їхали на Січ, то, напевно, з метою навчитися у козаків такого, чого ніде в Європі не навчишся. А Січ була справжньою скарбницею давніх військових традицій, котрі корінням своїм сягають вглиб тисячоліть. Тому не випадково ми порівнюємо їх з давніми традиціями арійців і можемо таким чином пояснити козацькі звичаї і явища, що мали місце на Січі.
Щодо тренувань, то на Січі випробовування мають давні корені і були значного рівня складності.
Особливу увагу козаки приділяли виїждженню коней, навчанню їх у бою не боятися криків і пострілів, вмінню виконувати різні команди. Була і специфічна козацька термінологія: наприклад, вольтижування, «гвинтування», джигітовка, гарцювання тощо. Справжній козак у бою повинен був вільно орудувати двома шаблями на коні, який у розпалі бою мчав, несамовито кидаючись у різні боки. Особливістю техніки козацького фехтування було також застосування під час бою елементів перекидання шаблі з однієї руки в іншу і навпаки.
У січовій школі великого значення надавали фізичним навантаженням, різним вправам та іграм. Взимку тренувалися в полюванні на лижах, адже лижі в Україні були відомі здавна. Тренуючись, козаки билися наповненими соломою мішками, стоячи чи сидячи на колоді. Щоб «поставити» удар, шаблею рубали лозу. Практикувалось і фехтування із зав’язаними очима: треба було зробити певну кількість кроків і розрубати шаблею глиняне горнятко, насаджене на тичку. Особлива увага приділялась орієнтуванню в темряві – вночі та у сутінках.
Окрім школи бойового мистецтва, Січ була скарбницею військового духу, що зберігала найдавніші, архаїчні військові традиції нашого народу. Традиції побратимства, характерництво, військові змаги сягають своїм корінням сивої давнини.
Таємниця київської фрески
Бойове мистецтво запорозькі пластуни отримали в спадок від воїнів з першої касти арійського суспільства – давньоруських волхвів. Це підтверджує і фреска із Софії Київської. Саме жрець-воїн вступив у ритуальний поєдинок з росомахою. Поряд інший воїн, судячи з вусів, княжич (каста воїнів), що вступає у ритуальний поєдинок з жерцем, рядженим у змія.
Без перебільшення пластунів можна назвати козацьким спецназом. Недаремно ж навіть самі козаки вважали їх якимось втаємниченим орденом, до якого могли запросити тільки обраних.
У війнах пластуни відігравали значну роль як розвідники або снайпери, що дуже зручно, з-за якогось укриття “просвічували” необережних ворогів. Козацька кмітливість і високе бойове мистецтво завжди допомагали їм виходити переможцями із безнадійних ситуацій.
“Пластун”, перш за все, був людиною незвичайної сили, витривалості й терпеливості. Він знав самітність і нестаток. Він не лякався пригод і небезпек. Він завжди добре знав, які непередбачені сутички його чекають й як йому тоді боротися. Пластуни мали багато секретів, через що навіть серед козаків мали репутацію характерників.
|
|
| Козацький герць до першої крові. Малюнок Л. Бенцеля |
Меч Арія – символ України
У X ст. германськими племенами на руїнах Франкської імперії була створена Священна Римська імперія германської нації. Так от, аж до XVIII ст. при коронації імператорів опоясували священним мечем-шаблею, котра була виготовлена в Києві. Це знаменита “шабля Карла Великого”. Про те, як з’явилась шабля серед німецьких церемоніальних реліквій, існують різні легенди, які розповідають, що вона була подарована Карлові Гаруном аль Рашидом, була захоплена Карлом у бою з аварами, подарована угорським королем та багато інших. Ще 1965 року знаменитий вчений А.Н. Кірпічніков переконливо довів київське походження цієї шаблі. Завдяки надзвичайно високому рівню українського зброярського мистецтва ця шабля на довгі століття стала найбільш шанованою реліквією німецьких імператорів, подібно як і знамените Київське Євангеліє, на котрому впродовж віків складали присягу французькі королі.
В українських казках і легендах чарівний меч, викуваний з небесного вогню, - неодмінний атрибут богатирів і героїв, котрий дається їм вищими силами, щоб творити подвиги і перемагати зло. У гуцулів існувало повір’я про славетний меч давніх велетнів: з його втратою була загублена стара свобода на нашій землі. Це віра в легендарний Меч Арія – символ України.
В Україні збереглося дуже багато звичаїв і обрядів, пов’язаних з мечем або шаблею, які супроводжували людину від народження аж до смерті.
Козаки і самураї
Одна з таємниць московської імперії, яка і до сьогодні схована за сімома замками, - це історія виникнення і розвитку на її території козацьких військ. А полягає вона в тому, що Москва за жодну ціну не хоче визнати, що виникненням козацтва на своїй землі вона зобов’язана саме Україні. Практично в усіх козацьких військах основний контингент становили українці. Українські козаки заснували Донське козацтво, і навіть столиця його була названа Новочеркаськом на честь давнього українського міста Черкаси.
На відміну від битих московських “стратегів” іноземні військові спеціалісти, котрі спостерігали за козаками на театрах бойових дій, із захопленням оцінювали їхню військову силу і вправність.
Показовою є доля спадкового пластуна Андрія Шкури, котрий пише: “Під час відпустки 1904 року відійшов я зо своїм полком як охотник на російсько-японську війну, де мене відзначено воєнним хрестом св. Юрія. І чорноморські пластуни на славу громили японців, не розбираючи, де ніндзя, а де самурай. На весь світ гриміла слава рейдів козацького загону генерала Павла Міщенка”.
Ось ще один з епізодів, який яскраво характеризує, як козаки давали чосу ніндзям і самураям. У кінці 1905 року на Камчатці було висаджено великий японський десант (150 чоловік) з однією польовою гарматою. Японці захопили село Явине і встановили там свій прапор. Отаман місцевих козаків прапорщик Жаба, українець з походження, маючи лише 17 козаків і 71 місцевого жителя (камчадалів), сміливо атакував загін японців і розгромив їх вщент. Японці втратили 32 людей, вбитих і поранених, а їхнього командира лейтенанта Гундзі захоплено в полон. У загоні отамана Жаби – лише двоє убитих і кілька поранених”.
|
|
| Запорізький пластун у засідці. Гравюра Ю. Шюблера з малюнка І. Їжакевича |
Таємні ордени українців
У порівняно невеликий проміжок часу в Україні існувала велика кількість військових товариств з надзвичайно розмаїтими назвами. На Великій Україні, крім Запорозької Січі, існували “гайдамаки”, “харцизи”, “дейнеки”, “левенці”, в Карпатах – “опришки”, на Лемківщині – “збійники”, “шугаї”, на Закарпатті – “бескидники”, в Угорській Русі – “списаки”, “толваї”, “батяри”, “фури”, на Буковині – “борці”. Це пояснюється тим, що територія України завжди була ареною боротьби релігійних і філософських ідей.
Зазвичай розрізняють такі види таємних товариств: релігійні, військові, судові, наукові, громадські, політичні. На Україні існували всі види цих товариств, у багатьох випадках деякі товариства поєднували ознаки кількох. Яскравий приклад – входження Запорізького козацтва в Київське братство. Тобто тут козаки поєднали свої військові функції з політичними і релігійними.
Військові таємні товариства мають своє коріння у давніх таємних союзах молодих воїнів, котрі з правіків відомі в арійському суспільстві. У глибоку давнину в кожному племені існували чоловічі і юнацькі ініціаційні, так звані “звірині” союзи. Вони мали свої міфи, ритуали й особливий комплекс езотеричних знань. У цих товариствах існувала своя система влади, незалежна від суспільства, закриті для непосвячених ритуали й обряди, багато з яких мають архаїчне походження.
Були в Україні і таємні жіночі військові союзи. В історії вони відомі під загальною назвою амазонок. Релікти цих таємних організацій дійшли до наших часів у казках про Бабу-Ягу, яка дає ініціаційні випробування молодому царевичу, звичаї понеділкування та інших архаїчних обрядах, котрі ще збереглися в глухих українських селах, особливо на Волині.
Історики не вдавалися до пояснень, чому ці рухи існували десятки років і були такими масштабними і масовими. Але світова практика показує, що це можливо лише за певної духовності та ідеології: людина, котра виходила за рамки загальноприйнятих суспільних норм, вступаючи в ту чи іншу таємну організацію, мала чітко знати, для чого вона живе і за що вмирає. І, звичайно, в умовах окупації таку ідеологію можна поширювати лише таємно. Не були винятковими і так звані “соціальні рухи”. Проте духовну сторону повстанців вивчати було заборонено. Простий народ чітко розрізняв загони збійників і простих розбійників, в котрих нічого не було за душею. А козаки, гайдамаки чи опришки в очах народу завжди були борцями за справедливість, що підтверджують численні складені про них народні пісні та легенди.
Характерники – носії арійських військових традицій
Одним із таємних козацьких товариств на Січі був інститут характерників, які в народній свідомості наділялися унікальними здібностями, вони могли пересуватись по воді, в повітрі, проходити крізь стіни, їх не можна було знищити звичайною зброєю.
Виходець із козацької родини, відомий український письменник Євген Гребінка у романі “Чайковський”, написаному на основі родинних переказів, описує характерництво як володіння давніми лицарськими традиціями: “Характерник був чоловік дуже розумний і знав усяку всячину; його й куля не брала, і шабля не рубала; у нього на все був засіб і спосіб, на все добре слово і користь. Характерники знали всі броди, всі плави по Дніпру і по інших річках; характерник із води виводив сухого та із вогню мокрого; у них була лицарська совість і добросердя…” Саме тому характерників завжди обирали ватажками козацьких і гайдамацьких загонів.
Закінчення у наступному номері.