Ювілей Великого Каменяра, який святкували 27 серпня, примусив ще раз із захопленням і вдячністю згадати його титанічну діяльність, ще раз оцінити зроблене ним, усвідомити його внесок в українську духовну культуру. Унікальні своїм обширом знання, різносторонній талант, незвичайна енергія і головне – бажання працювати, робити справу, потрібну народові, країні, – ось що поставило І. Франка в ряд найбільших геніїв світового масштабу.
|
|
| Іван Франко. Фото 1896 р. |
Здається, немає жодної сфери громадського життя, науки, літератури і мистецтва, яких не торкнувся б його життєдайний геній. Та найвизначніше, мабуть, те, що у всіх сферах робота письменника, вченого, громадського діяча приносила воістину великі плоди: він безмірно збагатив рідну культуру, що рушила далеко вперед її розвиток.
У коло інтересів І. Франка не могла не увійти й мова, проблеми якої завжди хвилювали політиків, не кажучи вже про представників красного письменства, - проблеми, що й досі примушують ламати списи й у Верховній Раді, і на нижчих ділянках влади.
І. Франко одним із перших утвердив право на самостійний розвиток рідної мови, як мови багатомільйонного народу, що живе на споконвіку власній землі і здатний на примноження своєю мовою загальнолюдського духовного багатства.
Коли І. Франко вийшов на історичну арену розвитку української літератури й літературної мови, перед ним у всій її непривабливості постала складна мовна ситуація, яку він повинен був зрозуміти і розібратися у ній, щоб визначити свій творчий шлях, свою наукову і суспільно-естетичну, художню концепцію в усіх проблемах. І він розібрався, притім так, що його думки щодо функціонування української мови в суверенній Україні не втратили актуальності й сьогодні. Його концепція розвитку мови в демократичному суспільстві невід’ємна від загальних поглядів на питання “нація”, “суверенність”, “федерація”, “самостійність”, “взаємозв’язки та взаємоконтакти”. А щодо функціонального аспекту мови, то вчений передусім вирішує проблему мови як морально-естетичної її сутності, духовності й інтелектуалізму людського суспільства.
Головним лейтмотивом протягом усього життя І. Франка звучить ідея возз’єднання українського народу, яку І. Франко ствердив у могутньому пролозі до поеми “Мойсей” та в багатьох науково-публіцистичних працях, починаючи від статті “Література, її завдання й найважливіші віхи” й закінчуючи “Одвертим листом до галицької молоді”. Загальноукраїнська мова була для Франка вагомим “аргументом етнічної своєрідності і національної єдності українського народу, розірваного австро-російським кордоном між двома державами”.
Питання мови для І.Я. Франка становить собою один із аспектів дослідження життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стержня. Історія мови цікавила письменника не сама по собі, а як можливість вислідити “з тисячних уривків одноцільної стежки і течії минувшого життя… стежки будущини”, бо “будущина корінням своїм завсігди стоїть в минувшині.., пізнання тої минувшини значить те саме, що пізнання ґрунту і самого коріння теперішності й будущини”.
Учений-мислитель дивився на мову як на засіб єднання людей та від роздумів про неї постійно переходив до вищих питань філософії, поезії, мистецтва, історії, повертаючись від них знову до проблем громадського буття. Закономірно, що серед його думок про національність найбільше місця присвячено саме мові, органічно пов’язаній з усіма ділянками життя нації, сумним досвідом її нівеляції.
Суспільним обов’язком поета, крім усього іншого, Франко вважав “глибоке знання життя народу і знання рідної мови”. Літературна мова, на його переконання, повинна бути простою, виразною, проникливою, вишуканою й елегантною. Щоб вона звучала як мова великої нації, щоб вона стала мовою всіх стилів художнього мовлення, науки, техніки, культури. Відстоюючи єдність української літературної мови, Іван Франко доводив, що відрікання від рідної мови вихолощує душу людини, бо питання мови стосується глибинної структури мислячої істоти, якою є людина. Для нього мова була вагомим “аргументом етнічної своєрідності і національної єдності українського народу”. Розвиваючи думки Каменяра, і сучасні дослідники твердять про мову як про “основу ідентифікації нації” (В. Лизанчук). Там же, де мова втрачає споконвічну престижність, панує масова культура, яка призводить до духовного вихолощення. Народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. Там, де процес остаточної консолідації в нації не завершився, спостерігається збайдужіння до своїх національних надбань.
Дуже схоже, що Франкові слова напряму стосуються наших сучасників. Інакше не виникали б ті суперечки, свідками яких (а дехто й учасниками) ми є ось уже понад десяток років.
Хіба не по-сучасному звучать нині міркування Франка про те, як можна повернути рідній мові гідне місце в суспільстві: насамперед потрібно кожному його членові усвідомити свою людську сутність, відчути себе дитиною свого народу, своєї нації.
Крізь роки звертається до нас наш великий український геній. Його думки, переконання потрібні нам, зокрема й ті, що стосуються вирішення проблеми мови, яка передусім є суспільним явищем, засобом існування суспільства, відтворення його духу, збереження надбань, а водночас і глибоким дзеркалом здобутків і помилок нації, а для нас і затяжної хвороби, лікування від якої – першовимога сьогодення. Саме мова «глибокі рани серця так чудово вигоює», а тому вона, як випливає з Франкових поглядів, здатна стати на підмогу всім, хто бачить в ній велительку й породження духу – того духу, «що силу рве до бою, рве за поступ, щастя й волю».