Закінчення. Початок у № 13-14.
|
|
| Характерник пливе по річці, постеливши повсть. Зі старинного малюнка |
Місія характерників
Характерники формували стратегію розвитку козацтва, українства взагалі. Місією характерників було зберегти душу українського народу. Вони бачили загрозу, котру несла московська імперія на українські землі. Імперія, котра, в першу чергу, знищила душу московського народу і перетворила його на засіб загарбання чужих земель.
Ще з часів Петра І характерники, котрі, володіючи надзвичайними здібностями, могли передбачати події на багато десятків років уперед, почали активно працювати в цьому напрямку. Яскравий цьому приклад – перший збирач билин Кирило Данилович, якого московити перехрестили на Кіршу Данилова, і, за визначенням їх самих, який був “козак із освічених запорожців”. Саме він склав перший збірник старовинних билин. Цікаво, що мандрував він по Московщині під виглядом скомороха. Деякі дослідники називають його сибірським козаком (сибірське козацтво, як і так звані “ поселені війська”, формувалося із запорожців).
Передчуваючи швидку загибель Запорозької Січі, низове козацтво складає заповіт для нащадків й укладає його в рукописні книги, що звалися Кахтирями. За два роки перед знищенням Січі, на Спаса 1773 року, козацькі характерники скликали таємну раду, на яку зійшлися наймудріші козаки, січові бандуристи й незрячі співці-кобзарі, лірники та стихівничі. Ця рада, очевидно, й поклала початок упорядкування “вустинських книг”, що передавалися з “вуст до вуст”, і створення на їхній основі перших народних рукописних книг, так званих Кахтирів. За задумом характерників, Кахтирі мусили стати надійним оберегом майбутніх поколінь перед темними силами, облога яких відчувалася все більше й більше.
За помислом козацької старшини, Кахтирі мусили зберегти для нащадків виплекані на Запорозькій Січі світоглядні засади козацтва, стати джерелом наснаги майбутнім поколінням у спротиві “зловорожим” силам.
Куди ж поділися самі характерники? Під час віроломного нападу московського війська на Запорізьку Січ 1775 року саме запорозькі характерники не хотіли здавати Січ без бою. “Характерники зовсім не хотіли здаватися Катерині, та інші козаки сказали: “Ні, братця, у нас є батьки й діти: москаль їх виріже. Взяли та й здалися”. Не змирившись з цим, характерники покинули Січ і поїхали “під турка жити”, заснувавши на турецьких землях (острові св. Юрія) Задунайську Січ. Але служба у турків, їхніх одвічних ворогів, теж була не до душі козакам. Тому найсвідоміша частина запорожців переходить на службу до Австрійської імперії, у складі якої тоді була значна частина українських земель – Галичина, Поділля, Закарпаття та Буковина.
Саме нащадки запорозьких характерників спричинилися до поширення спалаху національної свідомості в Галичині, дали пасіонарний поштовх на Західній Україні для відродження козацьких військових традицій.
Чому саме Львів?
Чому саме Львів обрали козацькі характерники місцем для своєї праці з визволення України? Адже, як писали радянські підручники, Львів був оплотом польських панів і католицької експансії на Схід. У всі віки дух українства виходив саме зі Львова.
Ще в XVII ст. Бартоломій Зіморович, поляк і католик, бургомістр Львова, що брав безпосередню участь в обороні міста від козаків Богдана Хмельницького, на сторінках написаної ним хроніки «Потрійний Львів», де відчувається виразна антиукраїнська орієнтація, змушений був визнати місце Львова як духовного центру України-Русі.
Кожна країна, кожний народ має два так звані містичні центри нації – офіційну столицю і духовний центр. І значення другого духовного центру для народу буває набагато важливішим, ніж значення офіційної столиці. В Україні завжди поряд з Києвом таким центром був Львів.
Найбільшою таємницею оповита назва міста Львів. Історики виводять її від імені сина Данила Галицького Лева. А ось як говорять про це давні львівські літописці. Мартін Груневег, пояснюючи назву Львова, оповідає про те, що колись давно князь убив у печері (сучасна Лиса гора навпроти Високого Замку) величезного лева, а на знак перемоги взяв собі ім’я Лева, назвав це місце Львовом, а зображення лева помістив на свій герб.
В архіві літописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника зберігається надзвичайно цікавий документ – лист львівського професора біблійних наук Садока Баронча до графа Олександра Стадницького, датований 1861 роком. У ньому автор, полемізуючи з Іваном Вагилевичем, говорить, що на Русі, особливо на Покутті, до цього часу існує традиція (легенда), що на узгір’ях жили великлюди, тих велетів вони називають “леви”, признають їм, що мали свій власний город (місто) біля Львова теперішнього і називали його Левівгород. Насправді це гіпотеза, але принаймні схожа на правду, бо якщо Галицький князь Лев не був засновником Львова, важко також повірити в такий абсурд, що на тому місці було лігвище левів – звірів, які в ті часи не могли на Русі акліматизуватися.
Після знищення Січі характерники рушили на Західну Україну і особливо до Львова. Адже вони знали: за короткий час пробудиться давній Львів – містичний центр сили давніх велетів-левів – і розбудить всю Україну.