Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

До міцної держави та добробуту народу України через духовність і патріотизм кожної людини

Новини козацтва

Головна
Новини УРК
Фото та відеосюжети

Документи УРК

Статут
Положення
Присяга
Гімн УРК
Однострій
Законодавство
Накази, розпорядження
Угоди

Організація УРК

Генеральна старшина
Керівництво
Умови прийому
Газета "Україна Козацька"
Козацька музика
Діаспора
Історія
Наша адреса

Посилання

ВПДП
Інститут проблем
штучного інтелекту
МОН і НАН України
Сайти організацій та
представництв УРК
Наші колеги

Печать
Коли не гасне Божа іскра

Нажмите для увеличения

З історії

Глиняни – колись відоме, а тепер призабуте відпустове місце. Сьогодні це щось середнє між селом і містечком. Поважні, ще австрійські, камениці стоять поряд із невеличкими хатками. А були ж Глиняни славним містом, що має шістсотлітню історію, а у 1397 році одержало Магдебурзьке право.

Саме через Глиняни колись вели усі стратегічні шляхи, тут була “вузлова станція” для купців, подорожніх, тут ставали табором війська в походах. У містечку таборились вояки Богдана Хмельницького та Івана Мазепи (1648 р., 1705 р.). Кажуть, вони приходили помолитись до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, а Хмельницький навіть подарував храмові образ Розп’яття Ісуса Христа. Саме ця ікона відома нині як чудотворна.

Церква Успіння – давня-предавня: звели її наприкінці XV століття. Дерев’яна, малесенька… Отож уже у XVI ст., а потім у XVIII ст. мешканці Глинян добудували її спереду, збільшуючи притвор. А наприкінці XIX ст. було зведено нову, велику і простору церкву св. Миколая (про неї мова піде далі). Довго думали-гадали, а таки наважились у 30-их роках XX ст. розібрати старезний храм Успіння, а балки та усю церковну старовину спалити. Адже навіть запрестольний образ Розп’яття потемнів за три століття так, що фігуру Христа і хрест неможливо було відрізнити на потьмянілому тлі. Здавалось, історія храму тут і закінчилася, але сталася незвичайна річ…

Чудо

На Свят - вечір, коли матері готували кутю, на церковному подвір’ї гралися діти. Вони помітили, що у храмі наче палахкоче полум’я. Не роздумуючи, кинулись до паламаря: “Церква горить!”. Коли паламар відімкнув церкву, побачив – ніде не горить! А спалахи світла – від запрестольного образу. Він палахкотів і мінявся, сяяв то сильніше, то слабше, але все горів та горів… Люди, почувши тривожне бамкання дзвону, чимдуж бігли до старої церкви збентежені: що ж сталося? А заходячи у храм, бачили: сталося чудо!

Три тижні вигравав сяйвом старий образ. Тоді приходило і приїжджало багато людей. Всі стверджували очевидне: явне чудо.

По трьох тижнях сяйво згасло. Очам відкрився новий, незнайомий образ Розп’яття – так, очевидно, він виглядав, щойно закінчений іконописцем. Ані сліду від часу! Свіжозолочене різьблене тло, майстерно прописана фігура Христа…

А незабаром до відновленого образу потягнулись, не лише щоб глянути на ікони. Скоро рознеслася звістка, що чудо відбувається вже не з образом, а довкола нього. Впродовж наступних трьох років тут сталося близько 3 тисяч зцілень.

Звичайно, про дивовижне відновлення образу відразу було повідомлено в Рим. Папа Пій 11 коронував ікону, а також установив проведення у храмі аж п’ятьох відпустів: у дні Вознесіння Христового, Пресвятої Євхаристії, Різдва Івана Хрестителя, Успіння Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста.

В часи атеїзму

А потім була війна. По війні радянська влада розпочала переслідування і репресії.

Церква з чудотворним образом для районного відділу НКВС була наче більмо в оці. Отож населенню було віддано наказ чимшвидше здавати образки із Чудотворним образом Розп’яття, щоб ні в кого не залишилось. 1950 року арештували і засудили о. Володимира Темняка – глинянського священика, який від початку фіксував усе, що відбувалось біля Чудотворної ікони. Він ретельно все записував, фотографував, мав документальні підтвердження зцілень. Звичайно, НКВС відразу забрав увесь цей багатющий архів, а також свідчення-пам’ятки, які залишали оздоровлені прочани. Церкву Успіння Пресвятої Богородиці було закрито, а згодом перетворено у музей.

Дико було багатьом християнам дивитися, як храми один за одним стають музеями (особливо – музеями атеїзму!). Тим часом за радянських часів це був, мабуть, єдиний спосіб врятувати церкву від знищення, тому багато свідомих науковців так наполягали на відкритті “церковних” музеїв. У старій глинянській церкві влаштували краєзнавчий музей, причому все лишилось на своєму місці, і Чудотворний образ також – завдяки килимам.

Глиняни – давній осередок ткацтва, зокрема, килимарства. У радянський час тут працювала килимарська фабрика “Перемога”, яка випускала знамениті глинянські килими. Вони й прикрили у церкві-музеї всі “проблемні” місця.

Правда, була одна спроба зняти Чудотворний образ Розп’яття. Якось у храм з двома солдатами зайшов начальник районного НКВС майор Іван Некрасов. Він уже заарештував глинянського священика, конфіскував церковний архів, заборонив богослужіння в храмі і прийшов зробити останнє: забрати і знищити ненависний йому Чудотворний образ. Ніхто не хотів це зробити, отож Некрасов пішов до вівтаря сам. Тільки-но він торкнувся ікони – впав на підлогу. Знепритомнів, з рота пішла піна, як під час епілептичного нападу… Солдати миттю кинулись до свого начальника, підняли його і потягли в машину, яка швидко зникла за поворотом. Звістка про цей випадок одразу облетіла Глиняни, отож ніхто вже не хотів рухати ікону.

Отець Дмитро

Сьогодні, коли ви зайдете у стареньку церкву, побачите Чудотворний образ на тому ж місці, що й триста років тому: над вівтарем. І щоб торкнутись до нього, прочани, як і в тридцятих роках, проходять навколо престолу. І дотуляються до ікони – це дещо незвичайно – не спереду, а ззаду, стоячи за вівтарем. А головне – і сьогодні через Чудотворний образ багато прочан отримують ласки, про які просять у Бога.

Тож коли ви приїдете у Глиняни, вам розкажуть про справді вражаючі випадки. Зверніться лише до отця Дмитра – він завжди рано приймає прочан і є пречудовим екскурсоводом.

Отець Дмитро – настоятель храму святого Миколая, великої церкви, спорудженої у 1894 році. Колись йому приснився сон: дві церкви. Одна – мурована, простора, на горбочку; інша – у долині, стара, дерев’яна, коло неї – високі ясени… Сон запав у пам’ять. Минув час, Дмитро став священиком; призначено йому було бути парохом у Глинянах. Щойно приїхав, глянув – і впізнав: ось вони, ті дві церкви! Так і до сьогодні о. Майкут служить у храмі св. Миколая, але опікується і церквою Успіння Пресвятої Богородиці.

Нажмите для увеличения

Ще одне чудо

Про церкву св. Миколая – окрема розмова. Щоб розписати її, запросили відомого на той час художника Северина Борачека. Художник справді вклав душу у свою роботу. У вівтарній частині, у храмі вірних та в притворі написав він темперою величні картини на євангельські сюжети. Крім того, у куполах митець поселив ангелів, прикрасив увесь храм вишуканими орнаментами. Творив натхненно, старанно, адже думалося – на віки…

Радянські чиновники, закривши церкву Успіння, взялись до церкви св. Миколая. Один музей вже був, тож вирішили пристосувати храм під щось “більш практичне”. Що там лиш не було, у тій бідній церкві… Але найбільш святотатським “винаходом” стало вирощування у церкві нутрій. Зрозуміло, який вигляд після цього мала церква: ікони порозбивані, вікна побиті, на колишніх яскравих розписах годі було щось розібрати.

Наприкінці 1989 року церква св. Миколая знову стає церквою: тут відновлюються Богослужіння. Вірні, як могли, намагались опорядити спаплюжений храм, хотіли й наново розписати його, але це відклалося через брак коштів. Тим часом парафіяни стали помічати дивні зміни: кольори настінних розписів наче яскравішали, чіткіше проступали деталі… Спершу цьому не надавали значення, але згодом стало виразно видно: темперні розписи самовідновлюються! Далі – ще дивовижніша річ: з-під картин (!) почали проступати контури хрестів у вінках.

Про всі ці дивні речі в Глинянах знають і науковці, зокрема реставратори. Вони не могли дати наукового пояснення цього феномена, лише ствердили, що розписи справді відтворюються самі. Під покровом Марії.

У цій публікації конспектом викладено те, про що авторка дізналась, - не було можливості оповісти про окремі зцілення та багато іншої цікавої інформації. Водночас це й добре, бо заохочує всіх читачів більше побачити і почути, побувати у Глинянах, у о. Майкута.

Окрім величезного значення для нашої віри як Чудо-творного образу, так і храму Успіння, - все це дуже старовинне, гарне і має величезне мистецьке значення. У храмі є пречудовий іконостас у стилі бароко та багато окремих старовинних образів. Дух захоплює, коли вперше бачиш цю красу. Власне, ще одне чудо – як це вціліло. Особливо якщо врахувати, що Глиняни часто були театром воєнних дій, а також у місті не раз спалахували пожежі. Остання (1867 р.) знищила все довкола старої дерев’яної церкви, а храм, наче неопалима купина, вистояв. Жінка, що жила неподалік церкви, бачила, як полум’я хвилями наступало на дерев’яні стіни – і відкочувалось назад. А вгорі над храмом стояла в повітрі прекрасна жінка. Вона розпростерла над церквою покривало, захищаючи святиню від полум’я…

Контакти

НАША АДРЕСА:
01001, Україна, Київ,
вул. Мала Житомирська,
буд. 11 офiс 5а
Тел./факс:
+38 (044) 2783759
Vodafone:
+38 (050) 0710120
НАШ E-MAIL:
urk.ukraine@gmail.com
Вiдвiдувачiв сьогоднi 19.05.2026 : 423
Вiдвiдувачiв з 17.03.2003 : 2843000

Copyright © 2003-2026 Українське Реєстрове Козацтво

Усi права на матерiали, якi знаходяться на сайтi Українського Реєстрового Козацтва, захищаються у вiдповiдностi до Законодавства України. Використання матерiалiв дозволяється у випадку посилання (для iнтернет-видань - гiперпосилання) на www.kozatstvo.org.ua. <

Проблеми/коментарiї? Пишiть