|
|
З історії
Глиняни – колись відоме, а тепер призабуте відпустове місце. Сьогодні це щось середнє між селом і містечком. Поважні, ще австрійські, камениці стоять поряд із невеличкими хатками. А були ж Глиняни славним містом, що має шістсотлітню історію, а у 1397 році одержало Магдебурзьке право.
Саме через Глиняни колись вели усі стратегічні шляхи, тут була “вузлова станція” для купців, подорожніх, тут ставали табором війська в походах. У містечку таборились вояки Богдана Хмельницького та Івана Мазепи (1648 р., 1705 р.). Кажуть, вони приходили помолитись до церкви Успіння Пресвятої Богородиці, а Хмельницький навіть подарував храмові образ Розп’яття Ісуса Христа. Саме ця ікона відома нині як чудотворна.
Церква Успіння – давня-предавня: звели її наприкінці XV століття. Дерев’яна, малесенька… Отож уже у XVI ст., а потім у XVIII ст. мешканці Глинян добудували її спереду, збільшуючи притвор. А наприкінці XIX ст. було зведено нову, велику і простору церкву св. Миколая (про неї мова піде далі). Довго думали-гадали, а таки наважились у 30-их роках XX ст. розібрати старезний храм Успіння, а балки та усю церковну старовину спалити. Адже навіть запрестольний образ Розп’яття потемнів за три століття так, що фігуру Христа і хрест неможливо було відрізнити на потьмянілому тлі. Здавалось, історія храму тут і закінчилася, але сталася незвичайна річ…
Чудо
На Свят - вечір, коли матері готували кутю, на церковному подвір’ї гралися діти. Вони помітили, що у храмі наче палахкоче полум’я. Не роздумуючи, кинулись до паламаря: “Церква горить!”. Коли паламар відімкнув церкву, побачив – ніде не горить! А спалахи світла – від запрестольного образу. Він палахкотів і мінявся, сяяв то сильніше, то слабше, але все горів та горів… Люди, почувши тривожне бамкання дзвону, чимдуж бігли до старої церкви збентежені: що ж сталося? А заходячи у храм, бачили: сталося чудо!
Три тижні вигравав сяйвом старий образ. Тоді приходило і приїжджало багато людей. Всі стверджували очевидне: явне чудо.
По трьох тижнях сяйво згасло. Очам відкрився новий, незнайомий образ Розп’яття – так, очевидно, він виглядав, щойно закінчений іконописцем. Ані сліду від часу! Свіжозолочене різьблене тло, майстерно прописана фігура Христа…
А незабаром до відновленого образу потягнулись, не лише щоб глянути на ікони. Скоро рознеслася звістка, що чудо відбувається вже не з образом, а довкола нього. Впродовж наступних трьох років тут сталося близько 3 тисяч зцілень.
Звичайно, про дивовижне відновлення образу відразу було повідомлено в Рим. Папа Пій 11 коронував ікону, а також установив проведення у храмі аж п’ятьох відпустів: у дні Вознесіння Христового, Пресвятої Євхаристії, Різдва Івана Хрестителя, Успіння Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста.
В часи атеїзму
А потім була війна. По війні радянська влада розпочала переслідування і репресії.
Церква з чудотворним образом для районного відділу НКВС була наче більмо в оці. Отож населенню було віддано наказ чимшвидше здавати образки із Чудотворним образом Розп’яття, щоб ні в кого не залишилось. 1950 року арештували і засудили о. Володимира Темняка – глинянського священика, який від початку фіксував усе, що відбувалось біля Чудотворної ікони. Він ретельно все записував, фотографував, мав документальні підтвердження зцілень. Звичайно, НКВС відразу забрав увесь цей багатющий архів, а також свідчення-пам’ятки, які залишали оздоровлені прочани. Церкву Успіння Пресвятої Богородиці було закрито, а згодом перетворено у музей.
Дико було багатьом християнам дивитися, як храми один за одним стають музеями (особливо – музеями атеїзму!). Тим часом за радянських часів це був, мабуть, єдиний спосіб врятувати церкву від знищення, тому багато свідомих науковців так наполягали на відкритті “церковних” музеїв. У старій глинянській церкві влаштували краєзнавчий музей, причому все лишилось на своєму місці, і Чудотворний образ також – завдяки килимам.
Глиняни – давній осередок ткацтва, зокрема, килимарства. У радянський час тут працювала килимарська фабрика “Перемога”, яка випускала знамениті глинянські килими. Вони й прикрили у церкві-музеї всі “проблемні” місця.
Правда, була одна спроба зняти Чудотворний образ Розп’яття. Якось у храм з двома солдатами зайшов начальник районного НКВС майор Іван Некрасов. Він уже заарештував глинянського священика, конфіскував церковний архів, заборонив богослужіння в храмі і прийшов зробити останнє: забрати і знищити ненависний йому Чудотворний образ. Ніхто не хотів це зробити, отож Некрасов пішов до вівтаря сам. Тільки-но він торкнувся ікони – впав на підлогу. Знепритомнів, з рота пішла піна, як під час епілептичного нападу… Солдати миттю кинулись до свого начальника, підняли його і потягли в машину, яка швидко зникла за поворотом. Звістка про цей випадок одразу облетіла Глиняни, отож ніхто вже не хотів рухати ікону.
Отець Дмитро
Сьогодні, коли ви зайдете у стареньку церкву, побачите Чудотворний образ на тому ж місці, що й триста років тому: над вівтарем. І щоб торкнутись до нього, прочани, як і в тридцятих роках, проходять навколо престолу. І дотуляються до ікони – це дещо незвичайно – не спереду, а ззаду, стоячи за вівтарем. А головне – і сьогодні через Чудотворний образ багато прочан отримують ласки, про які просять у Бога.
Тож коли ви приїдете у Глиняни, вам розкажуть про справді вражаючі випадки. Зверніться лише до отця Дмитра – він завжди рано приймає прочан і є пречудовим екскурсоводом.
Отець Дмитро – настоятель храму святого Миколая, великої церкви, спорудженої у 1894 році. Колись йому приснився сон: дві церкви. Одна – мурована, простора, на горбочку; інша – у долині, стара, дерев’яна, коло неї – високі ясени… Сон запав у пам’ять. Минув час, Дмитро став священиком; призначено йому було бути парохом у Глинянах. Щойно приїхав, глянув – і впізнав: ось вони, ті дві церкви! Так і до сьогодні о. Майкут служить у храмі св. Миколая, але опікується і церквою Успіння Пресвятої Богородиці.
|
|
Ще одне чудо
Про церкву св. Миколая – окрема розмова. Щоб розписати її, запросили відомого на той час художника Северина Борачека. Художник справді вклав душу у свою роботу. У вівтарній частині, у храмі вірних та в притворі написав він темперою величні картини на євангельські сюжети. Крім того, у куполах митець поселив ангелів, прикрасив увесь храм вишуканими орнаментами. Творив натхненно, старанно, адже думалося – на віки…
Радянські чиновники, закривши церкву Успіння, взялись до церкви св. Миколая. Один музей вже був, тож вирішили пристосувати храм під щось “більш практичне”. Що там лиш не було, у тій бідній церкві… Але найбільш святотатським “винаходом” стало вирощування у церкві нутрій. Зрозуміло, який вигляд після цього мала церква: ікони порозбивані, вікна побиті, на колишніх яскравих розписах годі було щось розібрати.
Наприкінці 1989 року церква св. Миколая знову стає церквою: тут відновлюються Богослужіння. Вірні, як могли, намагались опорядити спаплюжений храм, хотіли й наново розписати його, але це відклалося через брак коштів. Тим часом парафіяни стали помічати дивні зміни: кольори настінних розписів наче яскравішали, чіткіше проступали деталі… Спершу цьому не надавали значення, але згодом стало виразно видно: темперні розписи самовідновлюються! Далі – ще дивовижніша річ: з-під картин (!) почали проступати контури хрестів у вінках.
Про всі ці дивні речі в Глинянах знають і науковці, зокрема реставратори. Вони не могли дати наукового пояснення цього феномена, лише ствердили, що розписи справді відтворюються самі. Під покровом Марії.
У цій публікації конспектом викладено те, про що авторка дізналась, - не було можливості оповісти про окремі зцілення та багато іншої цікавої інформації. Водночас це й добре, бо заохочує всіх читачів більше побачити і почути, побувати у Глинянах, у о. Майкута.
Окрім величезного значення для нашої віри як Чудо-творного образу, так і храму Успіння, - все це дуже старовинне, гарне і має величезне мистецьке значення. У храмі є пречудовий іконостас у стилі бароко та багато окремих старовинних образів. Дух захоплює, коли вперше бачиш цю красу. Власне, ще одне чудо – як це вціліло. Особливо якщо врахувати, що Глиняни часто були театром воєнних дій, а також у місті не раз спалахували пожежі. Остання (1867 р.) знищила все довкола старої дерев’яної церкви, а храм, наче неопалима купина, вистояв. Жінка, що жила неподалік церкви, бачила, як полум’я хвилями наступало на дерев’яні стіни – і відкочувалось назад. А вгорі над храмом стояла в повітрі прекрасна жінка. Вона розпростерла над церквою покривало, захищаючи святиню від полум’я…