Згадаймо страшну історію багатостраждального українського народу і завжди пам’ятаймо жахливі сторінки, пов’язані з масовим голодом, учиненим московськими катами, щоб знищити животворне джерело української сили, української мови, звичаїв, традицій, наше село. Ненавиділи вони нас, боялись патологічно.
Не було ж ніяких стихійних явищ природи, але була цілеспрямована політика убивати нашу націю. 1933 року голод косив наших дідів, бабусь, батьків і матерів, не милував дітей. Посланці з Москви викачували з селянських дворів усе, що можна було з’їсти, й вивозили в Росію.
Пам’ятаю… Було мені десять років. Прийшли активісти. Стягнули нас, дітей, з печі і вирвали з моїх рук торбинку з горохом, яку я ховав під подушкою. Активіст Семен Матюшенко з комсомольцями нишпорив у дворі, заглядав у всі куточки. Сталевими загостреними прутами шукали в землі, чи не закопав батько якийсь мішечок збіжжя.
Пам’ятаю… Прийшли активісти, забрали корову і повели маму за те, що вона її не віддавала, і засудили на три роки тюрми.
Пам’ятаю… Їде по вулиці віз, гробарі зупиняються біля сусідів, заходять у сусідську хату, виносять опухлого ще живого чоловіка, у якого з опухлих потрісканих ніг текла сукровиця. Він стогне: «Я ще живий», але його кидають на віз із трупами.
Пам’ятаю… Іду по вулиці, а під забором лежить скрючений труп виснаженого хлопця.