Мені нарешті пощастило. Адже історією і сучасною діяльністю козацтва зацікавився давно. Проте мої можливості в цьому досить обмежені, бо мешкаю в Криму, де українські видання - така ж рідкість, як і радість у сироти. Та ось нещодавно мій добрий знайомий через листування порадував мене повідомленням про існування «України козацької», яку я негайно передплатив. Пам’ятаючи, що саме ми, українці, козацького роду, маємо постійно заглиблюватись в історію, щоб уникнути помилок, допущених нашими попередниками. Нинішньому козацтву перш за все необхідно знайти спільну мову як у переносному, так і в прямому значенні. А треба починати йти до порозуміння між собою через ту ж мову - найперший і найдієвіший засіб спілкування порядних людей.
У козацтва славна історія, бо воно ні перед ким не завинило. Тому про нього існує стільки легенд і переказів, дум і пісень, як ні про кого іншого. Їх лексикон повинен стати політичною і літературною мовою козаків, наснагою для практичних дій.
Україна вже має досвід двох гетьманатів. Тепер шириться думка про необхідність запровадження третього. Хто, якщо не козаки, повинен бути попереду в цій слушній справі? Без цього ми й далі матимемо не козаччину, а безплідні і шкідливі для себе чвари на догоду спекулянтам від політики, що прагнуть стояти не поряд з іншими, а над ними.