Всеукраїнська громадська організація
"Українське Реєстрове Козацтво"

І тільки мова чужа у власному домі.

Ліна Костенко

Можна б цю розповідь починати від монголо-татарської навали, яка не тільки знищила нашу державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала його біологічні сили, що він став легкою здобиччю сусідів, потрапив до них у неволю. Однак всупереч несприятливим обставинам фізичні й духовні сили народу поступово зростали, нагромаджувались, вибухали повстаннями, найбільшим серед яких була всенародна національно-визвольна боротьба 1648-1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Національно-культурне відродження ХІХ ст. завершилося революцією 1917 року та утворенням УНР.

Вже в короткім часі після Переяслава було підписано Андрусівську угоду, згідно з якою Україну поділено між Польщею та Москвою, причому на переговори українську делегацію навіть не було допущено. Згубною в духовному сенсі подією було підпорядкування в 1686 р. православної Київської митрополії Московському патріархату. Це був початок деукраїнізації українців, оскільки церква, як відомо, відігравала надзвичайно важливу роль у житті суспільства, являла собою духовну опору народу.

Ще до Переяславської угоди деякі книги релігійного змісту з українських друкарень потрапляли в Москву. Так, у 1626 р. Лаврентій Зизаній-Тустановський зміг надрукувати там свій «Катехизис», правда, лише після грунтовних змін. А «Евангеліе учительное…» Кирила Транквіліона-Ставровецького, двічі видане в Україні, було рішуче засуджене в Москві, зрештою, було наказано всі його твори «собрати и на пожарех сжечь» і за зміст, і за «слог его еретический». У 1627 р. Філарет видає постанову, «чтоб и впредь никто никаких книг литовския печати не покупали» (так називали книги з українських та білоруських друкарень).

Яке неприйняття в Москві викликали видавані на території України й Білорусії книги, свідчить те, що в договорі 1667 року з поляками цар Олексій Михайлович вимагав, щоб «все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских книг никому… нигде не печатати под страхом смертной казни».

Рішуче неприйняття викликала мова українських видань. Так, 1672 року видано наказ: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтобы те люди польския и латинския печати книг никто у себя в домах и втай, и явно не держали, а приносили бы и отдавали воеводе».

Почалося нищення, руйнування вогнищ культури - освітньої системи, друкарень, бібліотек тощо. Так, у 1709 р. за вказівкою Петра І було зменшено число учнів славетної Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, кращі науково-педагогічні та богословські кадри переведено з Києва та інших міст у Росію. У зв’язку з цим почався духовно-культурний занепад українського суспільства. Єпископ Никон змушений був заявити, що «багата, красива, талановита, квітуча і поетична Україна прирікається на виродження, поступове отупіння і повільне вмирання».

У квітні 1718 р. згоріла багатюща бібліотека Києво-Печерської лаври, у якій зберігалися українські літописи, акти ще з княжої доби. Існують докази, що підпал вчинили підіслані Петром І під виглядом монахів агенти.

У жовтні 1720 р. Петро І видає указ, націлений проти україномовних видань та будь-яких натяків на незалежність української церкви. Маючи на увазі наслідки цих заходів, Сергій Єфремов пише: «ХVІІІ століття в історії української писемності виявилось набагато біднішим попереднього і відразу повернуло українських письменників в епоху до винайдення книгодрукування». Усе, що не вкладалось в офіційні рамки, підпільно переписується від руки. Видатні історичні, художні, філософські твори залишаються в рукописах, наприклад, літописи Самовидця, Величка, «Історія Русів», твори Григорія Сковороди, різні вірші, драми та інші художні твори. А скільки всього пропало, будучи лише в одному примірнику!

Згаданий вище указ Петра І заслуговує на увагу ще й тому, що він фактично започаткував цензуру («не взяв позволения») - цей потворний інститут, породжений передусім політикою духовної, мовної, етнічної асиміляції українців, боротьбою проти «мазепинства», негативно позначився і на розвиткові культури російської та інших народів імперії, став непереборним гальмом на шляху прогресу.

Хоч би хто після Петра І приходив на російський престол, він продовжував справу «обрусения» - нищення етнічних особливостей українців, поглинання їх російським етносом. Особливо «результативним» було нищення українства за Катерини ІІ (правила з 1762 по 1796 рр.). Будучи німкенею за походженням, вона особливо заповзятливо нищила рештки місцевих автономій, здійснювала політику русифікації та централізації. За її правління в Україні було ліквідовано гетьманство (1764), зруйновано Запорозьку Січ, а її гетьмана Петра Калнишевського заслано на Соловки на довічну каторгу.

На Слобожанщині й Лівобережжі знищено рештки самоуправління, з 1783 р. юридично оформлено повне закріпачення українських селян.

Зруйнували хату, домашнє вогнище загасили, попіл затоптали, щоб ніде й іскри не залишилось, для певності наклали прес. Здавалося, навіки замовк, «отошел в прошлое» великий народ з тисячолітньою мовою, давньою й багатою культурою. Чужа школа, русифікуючи молоді покоління, покликана була зробити цей процес безповоротним. У суспільстві утвердилась думка, що українська мова ось-ось перестане існувати. Навіть у її палких прихильників не було віри в її довге існування. Так, Олексій Павловський у передмові до складеної ним «Грамматики малороссийского наречия» (подана до друку в 1805 році, опублікована в 1818 р.) писав, що мав на меті залишити нащадкам «слабую тень исчезающего наречия».

Однак, ніби та квітка ломикамінь, українська мова як феномен національної сутності дивом починає пробиватись через залізобетонну плиту, роблячи в ній тріщини, торуючи через них шлях до денного світла.

У кінці 50-х рр. ХІХ ст. значного поширення набули так звані недільні школи, метою яких було поширення грамотності українською мовою серед широких верств, зокрема й серед дорослих. Часто влаштовувались концерти та літературні читання на користь недільних шкіл. Щоб подати матеріальну допомогу цим школам, Т.Г. Шевченко передав їм частину коштів від продажу свого «Кобзаря», виданого в 1860 р.

В 60-х роках ХІХ ст. підступні нападки на українську школу, літературу, на будь-які спроби поширювати українське друковане слово посилюються. Цікаво зазначити, що одними з найбільших патріотів «единой неделимой», якій нібито загрожувала українська мова, школа, були покручі. Недарма Герцен писав: «Cреди немцев Поволжья и горцев Кавказа есть большие русские патриоты, чем среди русских. Но о них не говорят, это - любители холопства». Особливо злісну кампанію проти українства в 60-х роках минулого століття вів журнал «Вестник юго-западной и западной России», що видавався в Києві К. Говорським. Тут часто виступали «дядьки отечества чужого», адепти «тошноты по стороне чужой». «Нужно быть идиотом, чтобы не видеть в этой пропаганде того, что она есть, - желания отделить однажды навсегда малоросса от великоросса сперва языком, а потом и чем-то иным… искра сепаратизма, добытая еще Шевченком, раздутая переселением его праха в Малороссию, может наделать нам - прежде, после - немало лишних хлопот… для галицийских наших братьев должны мы сказать то, что их земляки, имеющие счастие жить на русской территории, наслаждаются такою полною свободою, таким благоденствием, такою родственною опекой со стороны русского правительства, какими не пользуется никакой народ на земном шаре...»

Ось у якій атмосфері нападок, адміністративних заборон, цькувань жило й розвивалось українство. Незважаючи на ці «поради», «увещевания» й відверті випади проти українського слова, знаходились авторитетні вчені, які підтримували українську мову. Так, відомий учений-славіст Бандке на сторінках журналу «Вестник Европы» в 1815 році писав: «Язык малороссийский (которого столица есть Киев), как не уступающий в старшинстве великороссийскому, не может быть наречием последнего».

Ізмаїл Срезневський, славіст, етнограф, поет, висловив упевненість, що українська мова має «надежды на славу литературную». Високо оцінюючи народні пісні і думи, в яких «виден титанический гений народа», Срезневський вважає, що мова їх придатна і для творення високохудожньої літератури. Народ потягнувся до освіти рідною мовою. Про це свідчить динаміка розвитку згадуваних уже недільних шкіл: у 1859 р. в Києві відкрилась перша така школа, а в 1859 - 1860 рр. їх було вже 68. У 1861 р. у Харкові почав виходити журнал «Основа», що згуртував навколо себе кращу частину творчої української інтелігенції.

Це налякало реакційну частину суспільства, а відтак і царську адміністрацію. 12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти недільні школи було закрито. Антиукраїнська кампанія завершилася таємним циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва.

Після цього горезвісного таємного указу 1863 р. і шкільництво українською мовою, і видання літератури були припинені, українство старанно викорінювалось адміністративними заходами, тривало його цькування ще і в пресі. Активну участь у боротьбі проти «мазепинства» брала й російська Православна Церква. У своїх друкованих виданнях, а особливо усно в церквах священики переконували мирян, що так зване українофільство - це єресь, гріх, саме безбожники «выдумывают малороссийский национальный вопрос».

Циркуляр Валуївський 1863 р. мов обухом по голові ударив українське письменство. В історії українців були роки, коли в Росії не з’явилося жодної книги українською мовою. Одні українські діячі замовкають, інші випробовують грунт у Галичині. Минає ціле десятиліття, поки на початку 70-х років українство знову оживає, зосереджується в Києві. Всупереч репресіям шириться і набирає сили український рух.

Це не могло не звернути на себе уваги офіційних сфер, які на це дивились як на «нарушение порядка». М. Юзефович, що загравав з українством в 60-х роках, у 1876 р. перший подав начальству «докладну записку», повну нісенітниць та обмовних вигадок.

Того ж самого року, коли Росія лагодилась визволяти «турецьких слов’ян», у німецькому місті Емсі, де цар перебував на лікуванні, було підписано указ, що засуджував на смерть літературу і мову одного з найбільших слов’янських народів.

Як ніколи, почала лютувати цензура, пильно стежачи, щоб жодна українська книга не була завезена з-за кордону. На підготовленій до друку російською мовою граматиці української мови цензор написав: «Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать». Микола Фабрикант у своїй статті «Краткий очерк из истории отношений русских цензурных законов к украинской литературе» розповідає, як видатний композитор Микола Лисенко подав свою оперу «Чорноморці». Ознайомившись із твором, цензура дозволила надрукувати лише музику, а текст заборонила. Подібне трапилось і з композитором Сокальським - не дозволили видати оперу з текстом «Тарас Бульба». Збірник українських народних пісень з нотами дозволили видати лише тоді, коли текст було замінено перекладом на французьку мову! І все ж умертвити українську націю, злити її з «єдинокровним» російським народом не вдалося. Всупереч усім заборонам, нападкам, погромам сила українства наростала.

Після Жовтневого перевороту виникла нова політична ситуація в Росії. Більшовики, підступно захопивши владу, на весь світ проголосили право народів на самовизначення, насправді ж почали де мечем, де обманом, де підступом стягувати знову в єдине ціле частини російської імперії, які відділились і оформились у самостійні держави.

Розпочався новий трагічний період в історії українського народу, катастрофічний своїми наслідками. Українську націю обсіли вампіри. Ось чому вона зараз, знекровлена, обкрадена, з такими труднощами, спотикаючись, стає на ноги.