|
|
| Христос рождається! |
Питання мовної розбудови належать до чи не найактуальніших і таких, що торкаються майже кожного з нас. Ось і сьогодні, коли наступає 2007 рік від народження Христа, знову й знову постають ті проблеми, які так вдало наш геніальний Каменяр – Іван Франко - назвав порухом до самоствердження нації та її духу в світовому колі цивілізацій.
Та все ж спочатку дозвольте привітати усіх читачів газети „Україна козацька” з Новим роком і Різдвом Христовим.
Різдво – одне з найрадісніших свят. Адже з появою Сина Божого настала нова ера не тільки у літочисленні, а й у стосунках між людьми. Христос прийшов у наш світ не для того, щоб карати, а страждати за людей. Звідси й найвищі гуманістичні ідеали з-поміж усіх , які знаємо, що закладені у Новому Заповіті. Звідси й звертання „Брати і сестри!”. Не „товариші”, не „колеги”, не „панове”, не „добродії”, а саме „брати і сестри у вірі Христовій”.
Не забудьмо також, що Різдво Христове – найрадісніше свято ще й тому, що його символіка поєдналася з традиціями і обрядами наших пращурів. Особливо це помітно у Святий Вечір, де спостерігаємо культ хліба, добробуту, побажання щастя і добра кожному. Про це йдеться, зокрема, у колядках, що починали звучати з 6 січня. Могли виконуватись „Нова радість стала”, і „Дивная новина”, і „Бог предвічний”. Отож і наші привітання з усіма святами:
Кріпкого здоров’я,
Багатого щастя,
Чистої води з криниці,
В полі ярої пшениці,
Хліба-солі на столі
І погоди на душі.
Зараз про українські побутові звичаї з’явилося чимало книжок, але вони є, на жаль, недоступними, і ціною своєю, і досить обмеженим тиражем. Не можу не згадати далекої історії української культури. В середині 19 століття, коли українська культура потребувала свого захисту, коли треба було якнайбільше залучати народ до української мови, літератури, Пантелеймон Куліш видавав широко популярні „метелики” – дешеві книжечки серії „Сільська бібліотека”. А ще Іван Франко видавав серію „Дрібна бібліотека”, в якій виходили твори українських, російських, зарубіжних письменників і мали низьку ціну, доступну для найбідніших. Там можна було прочитати, зокрема вірші Богдана Лепкого „Свята ніч”:
Скінчився день, вже сонце спить,
На небі зірки мерехтять,
під снігом гнуться віти –
У кожнім домі попри шлях
Стоять ялинки у свічках
І колядують діти.
Найкраще свято з усіх свят –
Різдво! Лунає срібний сміх,
Видзвонює колядка –
У сяйві синіх, жовтих свіч
Стоїть Свята Різдвяна ніч
Над яслами Дитятка.
Різдвяні свята повертаються до нас, у наше життя. А значить, нас треба навчати, як їх проводити, бо хто ж нас вчив цього?
Якось на Новий рік мені співали: „Сієм, сієм, посіваєм, з Новим роком вас вітаєм” .Оце і все. Більше ті хлопчики нічого не знали. А де б вони взяли щедрівки, колядки, якщо збірки цих творів – чи не бібліографічна рідкість. Ось де може допомогти газета. Львівська „Франкова криниця” подала цілу добірку різдвяних колядок:
Будьте здорові,
Як риба у морі,
Хай буде достаток
У вашій коморі.
В щасті, гаразді живіть
І колядникам не скупіть.
Дай вам, Боже, много літа
І пошану всього світу.
Христос рождається.
Або
Ми віншуєм у цю мить:
Хай вам ся добро держить,
Хай у домі буде всього:
Сир і масло, молоко,
Хай вам родить ваше поле,
Щоб ніде не було голе.
Хай ся родить і квасоля,
І капуста, й бараболя,
не велика, не мала,
а така, як голова.
Христос рождається.
Правда, прекрасні побажання! Тож хай вчаться наші діти, підлітки, дорослі, хай славлять Христа і нашу любу Україну!
В усіх цих колядках, поздоровленнях та віншуваннях відображене мовне багатство, світогляд наших батьків і дідів. Сьогодні ми знову і знову звертаємось до витоків власної історії з кількох причин. По-перше, щоб встановити місце України у загальному поступі людства, по-друге, аби неупереджено, з опорою на різноманітні факти простежити розвиток світоглядних переконань українського народу, співвідношення загальнолюдських переконань з національними.
В нинішній день ми багато для себе відкриваємо начебто зовсім нового, незвичайного. Навіть імена майстрів художнього слова не таких уже й далеких двадцятих і тридцятих років минулого століття звучать не буденно, бо в їхніх творах представлено справді складну й суперечливу панораму життя народу в той час, притому без якого-небудь шліфування власних творів заради однієї ідеї. З яким болем душевним і надривною тугою Дмитро Загул провіщає:
Моя сердечна Україно,
Країно юнацьких мрій!
Не раз я падав на коліна
І кликав: ”Я твій, Я твій!”
Про тебе марив я наяві,
Про тебе мріяв уві сні,
Твоїй кривавій давній славі
Складав свої пісні.
А як брати мої вмирали
В останній боротьбі,
В моїй душі гули хорали
На спомин по тобі.
Сьогодні все актуальнішим і цінніснішим стає знання рідної історії, перебігу подій у далекі 10-ті і 20-ті роки. Однобокий аналіз їх не давав можливості правильно оцінити діяльність Центральної Ради, окремих її діячів. Останні події у громадському житті відкривають шлях до істини, відкривають історичні перспективи, змивають історичні стереотипи, відновлюючи честь народу. Вона знову повертає нас до тих далеких подій і вимагає подивитися на них неупереджено, без будь-яких соціальних замовлень. І це необхідно для нинішніх. Адже тільки знання, помножені на розуміння багатства кожного народу, зможуть відкрити істинний шлях до усвідомлення щемливості мовної душі будь-якого народу. Історія і розвиток нерозривно пов’язані: не можна, аналізуючи один спектр проблем, не звертати уваги на інший. Не забуваймо при цьому, що у 1913 році Михайло Грушевський у статті „Шкільна мова” підкреслював: „Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовніша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування”.
Знову і знову тією чи іншою мірою потрясають Україну питання співвідношення її східної і західної частини, південних і північних земель. Така постановка питання (я вже не кажу про інше) зовсім не коректна.
Почувши певну гіпотезу, люди схоплюються і починають стверджувати її істинність, мало задумуються над її науковими підтвердженнями. Сьогодні важко вести аргументовану розмову про те чи інше мовне явище, тому що більшість наукової мовознавчої літератури України маловідома. Її важко відшукати навіть у фондах центральних бібліотек. За винятком хіба що Львова. Але нам слід докласти максимум зусиль, щоб розкрити мовне тло нашого краю в історичному минулому. Бо ніщо так не хвилює людину. Часто те, що є на поверхні, видається вічним, таким, що існувало протягом багатьох і багатьох віків. Чи так це?